Страница 16 из 22
Ми стадом гуляли по набережній, зустрічали схід сонця, а її не було!
Тоді вперше я з жахом подумав, що більше ніколи її не побачу і не дізнаюся, хто вона, куди вона збирається вступати, про що мріє і навіть як її звуть, адже це була дівчинка з паралельного класу. А класів у нас було аж шість.
Я намагався дізнатися про неї в інших, але ніхто нічого не знав, ніби вона була невидимкою. А прямо питати в її однокласників мені було зовсім незручно, адже ми традиційно ворогували з сьомого класу.
Пам'ятаю цей гострий жаль, посилений хмелем, втомою і сентиментальним почуттям, яке вселяє в тебе перший день дорослого життя.
Звісно, потім все забулося.
Ще пару років я часом думав, що цікаво було б дізнатися, що з нею сталось, уявляв її в тій синій сукні в білий горошок.
Потім стерлося й це…
Але яким чином і чому я, як то кажуть, шкірою відчув, що це вона? І не помилився? У мене не було жодного сумніву, що не помилився! Як у випадку із сірником, який крутиш у зубах і відчуваєш смак крові чи запах молока, що в'ївся в якусь клітинку мозку з дитинства.
Офіціантка поклала переді мною картонний кружечок і поставила на нього келих пива. Якщо вона вийде зараз — я не встигну навіть і відковтнути.
Раптом я подумав: якщо встигну — підійду до неї, якщо — ні, залишуся сидіти. А потім піду далі у своїх справах…
Пиво було холодним, таке не вип'єш залпом.
Навіть якщо тебе мучить спрага. Мабуть, із мого боку це був повний маразм. Навіть не знаю, чи трапляється таке з іншими. За столиками сиділи люди — приїжджі, «гості міста» й іноземці. Це була дорога кав'ярня, двоповерхова, із досить великим майданчиком на вулиці. Зазвичай там проводилися ділові зустрічі. Я й сам призначав їх саме тут, але всередині.
Персонал уже звик, що до них приходять ділові люди, залишаючи щедрі чайові, і з ними варто поводитися відповідно. Але на вулиці сиділи лише ті, які просто хотіли відпочити від біганини по магазинах. Навіщо я зробив цю зупинку?
Міг би пояснити це своєю незадоволеністю, бажанням «зійти з кола», зупинитися, повернутися туди, де все тільки починається, — і зрозуміти, що лишився таким самим дурним, навіть гіршим — без жодної ілюзії.
Але насправді, я думаю, все простіше: після розлучення я був сам ось уже півтора року — то чому б не зупинитися, побачивши знайому? Тим більше ту, яка збуджувала уяву багато років тому?
Так — чи не так?
Хоча витоки цього бажання були набагато глибшими: мені просто було хріново.
І давно.
Хоча зовні для цього не було ніяких підстав. Я мав усе, що треба, все, що навіть нудно перераховувати. Весь набір, упакований у золоту фольгу. Але коли вранці я зав'язував краватку під білим комірцем і дивився на себе в дзеркало, мене нудило. Проте я не міг навіть залити цю нудоту алкоголем, адже мав зберігати форму.
Моє життя було подвійним, і до певного часу це мене не турбувало.
В одному я працював менеджером (назвімо це так…) спільного підприємства з продажу елітних автомобілів (і це назвімо так…). Усе, що пов'язано з цією роботою, було цікавим перші пару років, і лише тому, що я люблю автомобілі…
А в другому житті — мене викликали на зйомки.
І останнім часом я все частіше і частіше відпрошувався з роботи, бо зйомки, а точніше, небезпека, рух, драйв, із ними пов'язані, ставали дедалі важливішими. При всьому моєму скептичному ставленні до сучасного кіно з його «стрілялками» та переслідуваннями я волів, щоб цих стрілялок, а особливо переслідувань на автомобілях із вибухами та перекиданнями, було якомога більше. Тоді б я ще мирився з цим роздвоєнням. Друге життя, сповнене руху, якось компенсувало перше. Хоча в першому я хотів, аби якомога менше людей знало про друге: замовники бачили в мені службовця, автогонщик давно зник у пісках.
Службовець був успішним, автогонщик — самотнім невдахою…
Але цього було все важче уникати, і мене все частіше просили зробити тестування автомобілів (що не входить до моїх прямих обов'язків), і тоді я відчував себе хлопчиськом на побігеньках. Адже тестував такі круті тачки, про які, при всіх моїх заробітках, годі мріяти. Особливо принизливим було тестувати таку тачку для доньок магнатів — прищавих п'ятнадцятирічних шмаркуль, котрі одразу ж починали гугнявити про кіно, а часом, майже відразу, лізли до «блискавки» моїх штанців.
…Вона нарешті вийшла.
Я ще раз переконався, що не помилився, — це була саме та дівчинка з паралельного. Але тепер зовсім інша. Я просто закляк, тримаючи келих у руці: заходила в блакитних джинсах і короткому білому светрі, а вийшла… Ні фіга ж собі! От зараз я б її точно не впізнав!
А якщо відверто — якби побачив її такою, нізащо б не чекав. Зараз мені було цікаво одне: в яку тачку вона сяде, якої марки?
Вона надто повільно виходила з дверей, ніби ступала з сухого місця у воду, пробуючи ногою — чи не холодна і не глибока ця вода. Волосся її було підібране і скручене в щільний жмуток на потилиці — я дуже люблю такі зачіски…
Ну і взагалі вона була нічого собі. Але…
Просто я чудово знаю таких жінок. Моя була така сама. Вишукана, зарозуміла, модна. Одне слово — першорозрядна. Упевнена, що весь світ лежить під її ногами і навіть неважливо, хто його туди підстеляє. Я часом внутрішньо сміюсь, спостерігаючи за такими панянками на усіляких тусівках. Часом хтось із них тримає на руках крихітного кудлатого цуцика…
Я подумав, що вона має надто вишуканий вигляд як для середини дня.
На ній була металевого відтінку атласна сукня, що — я певен! — могла б пройти крізь дірочку обручки шістнадцятого розміру, трохи темнішого кольору легкий плащ, босоніжки на високих металевих підборах-стержнях, із однією перетинкою (незбагненно, як така конструкція може триматися на нозі!).
Коли вона ще була в джинсах — тоді я міг би просто підійти і сказати: «Здається, ми вчилися в одній школі?» Тепер… Хм…
Я поставив келих і продовжував спостерігати, як вона в глибокій задумі роздивляється своє відображення в тонованому склі. Тепер це запитання виглядало б безглуздим.
Я посміхнувся. Якби я вирішив підійти (а я вже точно знав, що цього не буде!), то лише з таким запитанням: «Здається, нас знайомили на Каннському кінофестивалі?»
Зараз побачу, в яке авто вона сяде. Я вже помітив обабіч дороги сіре «Рено Твінго» — гніздечко на колесах якраз для таких, як вона.
І раптом сталося несподіване.
Вона зробила крок. Але не вперед, а назад.
Сперлася обома руками о скло вітрини, а потім повільно сповзла на її гранітний парапет і сіла на нього.
Я відразу ж схопився з місця і за мить опинився поруч.
Вже не думав, що скажу їй. Просто підхопив під руку і поволі довів до свого столика, обережно посадив у плетене крісло навпроти себе.
Вона не пручалась і нічого не сказала. Було видно, що їй зле…
Вона сиділа, дивлячись поперед себе, і, здається, не помічала мене — просто сиділа, мов потопельниця, щойно витягнута з води.
Я роздивлявся її.
Вона була схожа на мокрого метелика.
Вона була така, як і тоді, - час майже не змінив цього відстороненого виразу її очей і погляд, спрямований кудись у глиб себе і водночас — відкритий і трохи здивований завдяки здійнятим дужкам брів.
— Дякую… — нарешті сказала вона. — Вибачте. Дякую. Запаморочилось…
Ці перші вимовлені слова подіяли, немов штучне дихання, — вона випросталась, оговталася і сіла зручніше. Мить, коли вона була схожа на мокрого метелика, минула.
Я сказав, що то пусте, що мені було приємно допомогти такій чарівній жінці, поцікавився, чи все добре, і… зрозумів, що вона мене не пам'ятає. Ще б пак!
Запропонував їй трохи перепочити і запитав, що їй замовити. Не сподівався, що вона погодиться, але вона сказала, що випила б кави.
Я поцікавився, як її звуть. Вона трохи подумала і вимовила: