Страница 14 из 22
Ми потім із дівчатами переповідали його в перукарні — так, як кожна з нас зрозуміла.
У ньому йдеться про щасливу жінку, яка живе з чоловіком на березі океану. Він увесь час щось їй дарує: дорогу червону білизну або квіти в довгих паперових коробках (я такого ще не бачила… тобто такий дизайн). І — шалено ревнує. Тому часом лупцює, після чого між ними відбувається красивий секс. Потім вона влаштовує своє зникнення і втікає до іншого штату. Ну а далі вже починається щось на кшталт трилера.
Майже всі мої колежанки, хто тоді був на другій зміні, сказали, що нізащо б не втекли з такого шикарного будинку! Що баба сказилася з жиру, бо жила як у Бога за пазухою. Я теж підтримала їхні розмови. Сказала, що, звісно, можна було б і перетерпіти заради такої краси, таких квітів, такої білизни і такого сексу. Заради родини і, зрештою, майбутніх дітей, які б росли забезпеченими всім необхідним.
Я тоді стригла пані Олену. Вона дуже вишукана сорокарічна жінка, моя постійна клієнтка, на якій я час від часу випробовувала нові технології. І вона завжди покладалася на мене. Власне, завдяки її протекції я й потрапила на курси до мадам Петиції. Пані Олена ніколи не нервується і не заперечує проти того, що я розмовляю під час роботи.
Так от, вона була єдиною, хто з нами не погодився. Сказала, що це жахливий фільм і що наші жінки ще не доросли до його розуміння. На цьому ми і припинили свої балачки, адже «клієнт завжди правий»! Коли вона пішла (цілком задоволена своєю біозавивкою із частковим прорідженням волосся біля коренів), ми, звісно, ще побалакали про те, що їй легко говорити, адже вона має свій бізнес і може купувати собі таку білизну і такі квіти хоч щодня. І що взагалі вона — нещасна «розлученка», а таких у нашому суспільстві все ж таки не дуже шанують. Адже чоловіків треба вміти втримати біля себе, намагатися зберігати те, що є, заради того, що буде потім: спільна старість, тихі зимові вечори, гра в нарди, склянка води…
Так я думала…
Так я думала.
Так я думала, що так я думаю…
М-м-м… Добре.
Отже, моя «джулія робертс» наказала зробити собі подарунок.
Я відкрила сумочку і пройшлася пальцями по пачці. Ох!
Певно, варто повернутися до лікарні й запитати, скільки коштуватиме лікування…
Потім сходити за тим пальтом, яке ми з Вадиком вподобали йому на зиму — як підійде сезон, воно коштуватиме дорожче. Потім заплатити за квартиру і, нарешті, придбати мікрохвильову піч, бо у всіх уже є, а я лише чула, що це дуже зручна штука…
Тобто вистачить залатати кілька десятків дірок у нашому побуті. Можна і просто заховати десь в шафі, серед простирадл. Адже всім бюджетом досить розумно розпоряджається Вадим, а так у мене буде якась копійка на ту ж білизну чи колготи.
І її вистачить надовго…
…надовго?
Однак який веселий сьогодні день!
Ніколи не думала, що день, в який ти дізнаєшся про смертельний діагноз, може бути таким веселим!
Я навіть уявила, як разом зі мною регоче моя «джулія робертс» і каже: «Я так і знала! Мікрохвильова — це те, що тобі пасує найбільше!» Ех, шкода, що я більше ніколи її не почую!
Я напружилась і поглянула на ніс пам'ятника. Чого я хотіла з того, що ніколи не могла собі дозволити?
Коли до нас у салон приносять нові журнали — а ми передплачуємо майже весь «глянець», щоб триматися на вістрі часу і моди, — я, роздивляючись фотографії з рубрики «фешн-сторі», думала, що варто пошити собі щось схоже на ті костюми, які були на топ-моделях.
Завжди знала, що треба мати добре взуття і одяг стриманого класичного фасону з гарної, дорогої тканини.
Але нині це вже не було мені потрібно.
То ж навіщо витрачатися? Сенс?
Сенс — зробити собі подарунок.
На мені були джинси і светр. Плащ, як уже казала, я залишила на дереві в лісосмузі. Подумала, що в мене ніколи не було пристойної сукні і дорогого взуття. Як би я в них себе почувала?
Рішення було простим і приємним — на мій погляд, дуже схожим на наказ зробити собі подарунок. Нормальне рішення, коли у тебе в сумці лежить кілька тисяч.
Я взяла таксі та знову поїхала до центру…
…поїхала до центру, до мережі модних крамниць.
Я не дуже люблю ходити по магазинах.
Точніше — по дорогих магазинах. А якщо зовсім відверто — я їх ненавиджу! Хоча магазини тут ні до чого. Справа в цінах на ганчір'я. І в тих людях, що їх купують.
Одна моя клієнтка якось сказала, що повісилася б, якби на ній був не швейцарський годинник, а якась підробка. Якби вона про це дізналася, вона б не роздумуючи накинула собі зашморг на шию! Пальці в неї були короткі й товсті, мов сардельки…
Якось, розчулившись, поглядаючи в люстро на те, що я з неї зробила, вона подарувала мені «золоту» картку до свого фітнес-центру Перші два дні я цим неймовірно пишалася. На третій — наважилась і пішла, купивши собі форму: лосини і синю футболку. Маючи «золоту картку», можна було відвідувати все, що там є, - від масажу та перлових ванн до йоги і тренажерного залу. Спершу я пішла на йогу.
В гардеробі мене роздягли (і слава Богу, адже моя куртка не дуже відповідала рівню закладу), потім напоїли соком-фреш. Я переодяглась, одразу відчувши, що і лосини, і футболка, хоч і куплені не на ринку, а в магазині спортивного одягу, занадто прості. Перед тренуванням десяток жінок зібралися в залі, й доки чекали тренера, мене занудило (звісно, я не дала зрозуміти!) не менш як три рази.
Спочатку все йшло добре. Я привіталась із жінками різного віку (благаючи Бога, щоб серед них не було наших клієнток!) і чемно стала збоку, дослухаючись до приблизно такого діалогу:
— Купила-таки! — сказала одна молода жінка другій, старшій, із штучною засмагою.
— Я так і знала, люба! Я ж тобі казала: «лексус» — це минулий день…
— А я… — долучилася до розмови третя, — навіть вже не рахую, скільки в мене тачок змінюється за місяць! Вже кажу йому: припини мене дратувати, я ж не встигаю звикнути!
— А мого все до яхт тягне! Я його — до нерухомості, а він мене — до яхт тягне.
— А він тобі вже освідчився?
— Чекаю…
— От доки чекаєш — не сперечайся. Яхти — так яхти…
— А я вчора в «Louis Vuitton» відхопила пальто за п'ять штук. Божилися, суки, що воно в них одне. Сьогодні бачу — а таке саме на…
Вона назвала прізвище високопосадової персони, хоча мені здалося — це жарт.
Вони ще пощебетали про марки авто, від яких їх просто «верне», про фірми, яким можна довіряти, а яким — ні за що, про дієти, пігулки для схуднення і корисних черв'яків, яких запускають у шлунок, щоб вони жерли зайве.
Одна безупинно балакала про свого чоловіка, починаючи кожне речення з посилання на нього і його думку з приводу вищезгадуваного.
Друга весь час демонструвала перстень із великим діамантом.
Третя, відкриваючи рота, показувала досягнення американської стоматології. На завершення вони ще трохи погомоніли про серіал, що йде ввечері.
Відверто кажучи, я думала, що вони просто жартують, розігруючи якусь карикатурну сценку з життя багатіїв. Деякі слова вони вимовляли неправильно, деякі — з невірним наголосом.
Здавалося, що зараз прийде режисер, який ховався за лаштунками, плесне в долоні й скаже: «Стоп! Чудово! Досить!» — і всі вони розслабляться, розсміються і припинять цю кумедну гру…
Коли я, регочучи, програла весь цей театр перед Вадиком, він цілком серйозно сказав, що моя зневага йде від звичайнісіньких заздрощів.
Потім я серйозно над цим замислилась, адже Вадим завжди міг розставити вірні акценти, і вирішила, що він має рацію. Якоюсь мірою…
Але я все одно не могла змиритися з тим, що скромний светрик брудно-блакитного кольору в фірмовому магазині коштує дві тисячі. Мені здавалося, що той, хто його купує, добровільно принижується, жере землю з-під ніг якого-небудь фабриканта. Як на ілюстраціях старої дитячої книжки про містера Твістера…
І ось тепер у мене з'явився шанс «не заздрити».