Перейти темряву

Ірен Роздобудько

Перейти темряву

Двадцять років тому

…Маленький Міка ніколи не буває на вулиці сам.

Хіба що прийде тітонька Льоля. І тоді можна буде тихенько, але наполегливо, поки Льоля із мамою п’ють каву або коричневий прозорий напій з череватої пляшки, час від часу скиглити: «Хочу на ставок… Хочу на ставок…»

Тітонька Льоля не така заклопотана, як мама. І не така сувора. Маленький Міка точно знає: якщо ось так поскиглити хоча б годинку, Льоля обов’язково зглянеться. А мамі просто набридне слухати це скавчання, і вона скаже:

— Забери цього дебіла! Я більше не можу!

Що таке «дебіл», Міка не знає, проте слово йому подобається, а головне, це означає, що зараз тітонька Льоля зітхне й скаже:

— Що ж, малий, ходімо. Тільки не більше, як на півгодинки!

І тоді маленький Міка прожогом кинеться по свої заповітні знаряддя — скляний півлітровий слоїк та сачок, натягне шорти, улізе в розтоптані сандалики і, згоряючи від нетерпіння, застигне на порозі.

Ой, як довго Льоля застібає свої модні черевички, підфарбовує й без того яскраві губи! Та ще й по цигарці треба викурити з мамою — «на доріжку»!

— Льолька! Тільки не довго! — наказує мама. — Я поки поставлю картоплю!

І вони вирушають на ставок, який поруч із їхнім багатоповерховим будинком.

Ставок — це диво! У його густих заростях усе рухається, шарудить, стрекоче, усе сповнене невідомого життя. Міка з задоволенням ступає на вогку траву і уявляє, що під його ногами — величезні, невидимі людському оку, міста з дивовижними мешканцями: комахами, мурашками, жучками, черв’яками… І там вирує своє життя, і там, так само, як і у «великому світі», є будинки, магазини, школи, стадіони. Тільки живуть там не люди, а маленькі комахи.

І Міка добре чує, як лущаться під його сандаликами всі їхні споруди (можливо, такі ж самі, як і його багатоповерхівка, тільки дуже-дуже малі!). Але роздивитись наслідки руйнування майже неможливо: надто рясно росте трава.

Краще спостерігати за мурашником. Якщо гілкою розворушити його, стає дуже добре видно коридори, кімнатки, підземні переходи, а головне — метушню, що здіймається там. Зовсім як у кіно про війну! От тільки прикро, що не чутно ніяких звуків! А галасу, певно, там багато. І усе це наробив він, маленький Міка, володар мурашиного всесвіту!

Після мурашника черга доходить до ще одного захоплення — ловити бабок та метеликів. Треба нахапати їх якнайбільше, адже на все про все — лише півгодини, Льоля довше не чекатиме.

Добре було б ще жабу впіймати — їх тут безліч. Виблискують гладкою мокрою шкірою, мов пластмасові! Огидні, лупаті, з м’якими білими черевами. Якщо перегорнути їх палицею — черево роздувається, якщо натиснути палицею сильніше… Бр-р-р…

Із жабами завжди проблема — мама ніколи не дозволить занести їх до хати! Жаби підуть «до роботи» пізніше, вирішує Міка, тоді, коли зможе приходити сюди сам.

Він із задоволенням ганяє берегом, вдихає трохи задушливий очеретяний запах, усією шкірою ловить спекотні промені травневого сонця — полює. Тітонька Льоля сидить на поваленому дереві з заплющеними очима, піднявши обличчя догори, — засмагає.

Крізь білу тканину легкої спідниці світяться ніжно-рожеві коліна. От якби вона була його мамою, мріє Міка. Хоча його мама красивіша за Льолю. Тільки дуже нервова. Не любить Міку…

Ось у слоїку затріпотіло кілька метеликів, три бабки, одна невідома зелена комашка з довгими, як у бабки, крильцями. Ура! Тепер можна буде дочекатися наступної прогулянки з тітонькою Льолею — є що робити до її наступного візиту.

— Ну, що, малий, нагулявся? — гукає Льоля, поглядаючи на годинник. — Час. Я ще з твоєю мамою не наговорилася!

Міка неохоче згортає сачок, розправляє шорти, щільно закриває слоїк поліетиленовою кришкою. Можна йти.

А була б його воля — сидів би тут до вечора, до ночі, до наступного ранку! Познайомився б із хлопцями, які цілий день грають на подвір’ї у футбол. А то взагалі, зібрав би свій маленький наплічник і вирушив у подорож…

Але йому лише сім. Це так мало. Він навіть не дотягується до шпарини замка власної квартири! От тільки-но дотягнеться, і мама ще за ним погорює!

Удома на кухні вже сидить сусідка, пахне вареною картоплею, солоними огірками…

Міка ковтає слину. Але він знає правило: спочатку мама приймає гостей і на Міку — нуль уваги, потім — обід для нього. Хіба що зі столу можна щось непомітно стягнути. Або Льоля занесе до його кімнати бутерброд…

— Нарешті! — кричить мама з кухні.

— Ось і наш герой! — солодким голосом каже сусідка.

Міка її не любить. Він сам чув, як та казала, що в його мами є «волохата лапа». Але скільки Міка не придивлявся до маминих ніг — ніякі вони не волохаті! І не «лапи» зовсім. Бреше!

Якби це було правдою, хіба б маму показували в кіно?! А мама у Міки — відома артистка. Він це бачив на власні очі по телевізору!

Щоправда, фільм цей більше чомусь не крутили — і мама плакала. Проте, є кілька маленьких фільмів, що крутять весь час — про мило, про якийсь «педігріпал», про пральну машину…

І скрізь у головній ролі — вона! У цих стрічках взагалі тільки вона — красива, молода, усміхнена, справжня кінозірка! Ось — стоїть під душем, оголена, уся в піні, мов морська царівна, повертається і каже всьому світові: «Мило «Ідеал» зробить вашу фігуру ідеальною!»

Або — сидить зверху на пральній машині в білому пухнастому халаті, гойдає стрункими ніжками і притискає палець до вуст: «Тс-с-с… Ніхто не почує, як ти спиш…» І всі це бачать. Коли мама бере його з собою до магазину, то Міка часто чує шепіт у черзі: «Це ж — вона? Ну та, що гола в піні миється?» Маму це дратує, а Міка — пишається. «Я ще їм усім покажу!!!» — сичить мама. А Міка думає — що вона ще збирається показати?

І все ніби-то йде добре, тільки зовсім не зрозуміло, чому мама вважає, що він, Міка, зіпсував їй життя? Так і сказала колись Льолі (це Міка сам чув, коли підслуховував): «І чому я вчасно не зробила аборт?! Повірила тому покидьку, мовляв, не кине, одружиться, вивезе ледь не до Голлівуду — народила! І що тепер? Ролики? А на що я здатна ще, адже у мене няньок немає — ані матері, ані бабусі, щоб сиділи б із цим недоумком!»

А хіба погано мати ролики, міркував Міка, він, наприклад, мріє про ролики… Та мама ніколи їх не купить…

…Міка хоче їсти, але думка про слоїк із живністю зігріває душу, поїсти можна й потім. Тим більше, що краєм ока він помічає, як мама ховає до морозилки коробку з тортом, що принесла сусідка. До морозилки — це означає, що торт увесь зроблений із морозива, та ще зверху посипаний ягодами та шоколадною стружкою! І, певно, його увесь не з’їли, якщо мама ховає його в холодильник.

Міка прослизає до своєї кімнати. Сьогодні йому не хочеться підслуховувати розмови старших, і він щільно зачиняє двері. У нього безліч цікавих занять. Він роздивляється слоїк, посміхається, спостерігаючи, як метушаться за склом бабки. Хвилюються. Мов пацієнти в лікарні.

Вже кілька тижнів, як у Міки з’явилося це захоплення. Воно поглинає його з головою, допомагає долати нудьгу, притлумлює незадоволення від того, що йому не дозволяють ганяти вулицями, як це роблять інші діти. Навіть думка про їжу здається не такою гострою, якщо захоплений новою справою.

Міка обережно дістає зі слоїка першого метелика. Він ніжно-білий, тільки тулуб чорненький і тонкий, як у гусені. Крихітна голівка, ледь помітні оченята, два ряди ніжок-ниточок.

Спочатку Міка відриває обидва крильця з одного боку та спостерігає, як кумедно забився метелик, завалюючись на бік, ковзаючи по підлозі черевцем і вигинаючи кінчик хвостика догори. Міці навіть здається, що передніми лапками метелик хапається за голову: «Ой-йой! Що зі мною сталося?!»

Надивившись на ці кумедні маневри, Міка відриває інші крила. Тепер комаха просто повзе, недбало, мов п’яна (такою іноді Міка бачить маму).