"Грант" викликає Москву

Юнака наче вітром здуло, навіть спасибі не сказав.

Шрагін сів за стіл. Він відповідав, як умів, на телефонні дзвінки, акуратно записував у книгу про кожну розмову і збоку ставив позначку: «Черговий інженер Шрагін», — це потім може придатися.

Годин через дві прийшов директор.

— Переведи телефон на мене, — сказав він, проходячи в кабінет і нітрохи не дивуючись з того, як змінився його помічник. Він, мабуть, просто не помітив, хто сидів за столом.

У приймальні залишились два чоловіки, які прийшли з директором. Вони теж не звертали на Шрагіна ніякісінької уваги і, відійшовши до вікна, про щось розмовляли.

Задзвонив дзвінок десь над дверима в кабінет, і Шрагін зрозумів, що це викликає директор. Коли він увійшов, директор здивовано підвів брови:

— Вам що?

— Ви дзвонили.

— Де помічник?

— Я за нього. Він побіг на збірний пункт, там у нього дружина з немовлям.

— Хто ви такий?

— Інженер з відділу головного технолога Шрагін.

— Шрагін? Щось я вас не знаю.

— Я новенький, — усміхнувся Шрагін.

— Чому не поїхали із своїм відділом?

— Я тільки вчора оформився, нічого не знав.

— Як це вчора?

— Та отак, переведений до вас із Балтійського.

— Переведений? Зараз?!

— Так. Ось витяг з наказу.

Директор прочитав папірець, повернув його Шрагіну і раптом розсміявся:

— Канцелярія наша із заліза — хоч потоп, а вона своє діло крутить. Ну що ж, працюй поки що при мені. Сказати правду, я забув про помічника. Як тебе звати?

— Ігор Миколайович.

— Так от, Ігоре Миколайовичу, сиди тут на телефонах. Я знову піду на територію. Звідусюди тобі дзвонитиму, доповідай тільки про найважливіше. Зрозумів?

Директор пішов.

Шрагін мимоволі усміхнувся: здорово у нього все складається…

Коли вже починало вечоріти, директор повернувся. Виснажений і похмурий, він підійшов до Шрагіна і, дивлячись на нього байдужими очима, сказав:

— Все. Смертний вирок винесено, виконання — від ситуації.

— Кому?

— Заводу винесено вирок! Заводу! — закричав директор. Він був на межі істерики. — Сам усе перевірив! Кожний заряд. А я ж усе це сам будував! Сам! Розумієш ти це?!

До кабінету зайшли два офіцери із знаками розрізнення інженерних військ: капітан і лейтенант.

— Прийшли, вбивці, — похмуро усміхнувся директор. Здавалося, він уже заспокоївся. — Тут ждатимете команду?

— А де ж іще?.. — відізвався капітан і сів на диван. Поруч нього сів лейтенант.

— Я зараз їду в міськком, — сказав їм директор. — Час од часу дзвонитиму.

— Наказ я повинен одержати від полковника Стебльова, — суворо уточнив капітан.

— Знаю, знаю, — роздратовано мовив директор. — Я такий наказ не зможу і вимовити.

Капітан промовчав і заговорив про щось з лейтенантом.

— А з тобою ми вирішимо так… — звернувся до Шрагіна директор. — Помічник мені поки що потрібен, так що ти на сьому годину ранку прийди сюди, якщо, звичайно… — директор запнувся і потім швидко закінчив: — …якщо вночі не виконають вирок…

Шрагін простував вулицями міста. Спадали повільні літні сутінки. На заводі неначе все гаразд, він зачепився там непогано. Тепер він ішов на квартиру, де мав жити.

Коли готувалася операція, то житлове питання виглядало досить надійно. Велика квартира належала німкені-колоністці, яка двадцять років працювала в цьому місті вчителькою німецької мови. Чоловік її давно вмер, а вона минулого року пішла на пенсію. Єдина її дочка, комсомолка, вчилася в Ленінградській консерваторії. Словом, можна було сподіватися хоча б на те, що на відверту підлоту хазяйка квартири не здатна. У великій її квартирі, що займала весь будинок, тільки одна кімната належала не їй, і до перших днів війни в цій кімнаті жив інженер місцевої електростанції. Він переїхав. Тепер цю кімнату мав зайняти Шрагін, ордер у кишені. На ньому дата — 14 червня 1941 року. Хоч це місцеві товариші зробили як слід…

Будинок Шрагіну сподобався. Кам’яний, одноповерховий, старомодний, він стояв і в центрі і в той же час на тихій вулиці, засадженій акацією і каштанами. Своїм фасадом не впадав у очі, але мав досить пристойний вигляд, проте було видно, що не ремонтувався він, певно, з царських часів.

Шрагін натиснув на кнопку дзвінка біля дверей з накладними дерев’яними завитками. Почекавши трохи, він подзвонив ще раз. Ніхто не відзивався. Мабуть, до будинку є чорний хід з двору, а цей парадний може й зовсім закритий. Шрагін пройшов вздовж будинку і крізь хвіртку в узорчатих залізних воротах потрапив у двір, який більше був схожий на садок. Обійшовши будинок, він постукав у низенькі двері. Вони зразу ж відчинились, і Шрагін побачив високу жінку з хитромудрою зачіскою з сивіючого волосся, з дряблим обличчям.

— Вам кого? — спитала вона без будь-якого занепокоєння.

— Прошу пробачення, я ваш новий сусід, — сказав Шрагін.

— Нарешті! Заходьте! — Жінка пропустила Шрагіна повз себе і замкнула двері.

Вони пройшли у невеликий передпокій парадного входу. Тут стояли ломберний стіл і два крісла. Підлогу вкривав вичовганий килим.

— Ви Емма Густавівна? — спитав Шрагін.

— Так, я Емма Густавівна Реккерт, — з гідністю відповіла жінка.

— В міськжитловідділі мені наказали жити з вами в мирі й злагоді, — усміхнувся Шрагін. — Мене звати Ігор Миколайович.

— Ви пробачте мені, але оскільки вже я відповідальний наймач, то хотіла б побачити ордер, — трохи ніяковіючи, сказала Емма Густавівна.

Вона уважно прочитала папірець і підозріливо подивилася на Шрагіна.

— Ви одержали його, коли попередній мешканець ще жив тут?

— Так, він чомусь зволікав з переїздом, а головне, я сам затримався… — недбало відповів Шрагін, відзначивши уважність жінки до таких формальних дрібниць.

— Ну що ж, будемо знайомі, — сказала Емма Густавівна. — Ваша кімната отам, останні двері ліворуч. Ключ висить на гвіздку. Там же і ключ від парадних дверей. Мушу попередити, що меблі в кімнаті, які вони не є, належать мені. Попередній мешканець платив мені за них десять карбованців на місяць.

— Я наслідуватиму його приклад, — усміхнувся Шрагін.

Кімната була досить велика. Відсунувши штору затемнення, Шрагін побачив, що вікно виходить у двір. Старовинне дерев’яне ліжко, стіл, крісло і стілець. Шафа із дзеркальними дверцятами. На підлозі коло ліжка килимок з вигаптуваними на ньому цапками. Всі ці речі вже давно служили людям, і якщо вони мали вигляд ще цілком пристойний, то тільки тому, що люди, яким вони служили, були бережливі й охайні.

У двері постукали.

— Хочу показати вам місця загального користування, — сказала Емма Густавівна з коридора. Коли Шрагін вийшов, вона повела його, як екскурсовод по музею. — Оці двері — на кухню, ліворуч від парадного — ванна і туалет, — пояснювала вона. — Дрова для підігрівання колонки і для кухонної плити лежать у комірчині, он ті двері. До речі, за дрова попередній мешканець також розраховувався зі мною. А втім, він користувався ними незрозуміло рідко — я маю на увазі для ванни.

— Мабуть, він віддавав перевагу товариству в бані над самітністю в ванній, — розсміявся Шрагін.

— Мабуть, — усміхнулась Емма Густавівна.

Приготувавши постіль, Шрагін пішов у ванну і довго блаженствував там під тугим холодним душем. Повертаючись, він вимкнув світло в коридорі і на дотик пробирався в свою кімнату. Раптом він почув молодий схвильований жіночий голос:

— Мамо, та це ж жахливо, як ти не розумієш цього!

«Тут її дочка», — спантеличено констатував Шрагін. Це було непередбаченим ускладненням. За відомостями, що були в Москві, студентка консерваторії Ліля Реккерт, коли почалася війна, поступила на курси медсестер і їхати до матері не збиралась. У цих нових обставинах необхідно було негайно розібратись.

Шрагін постукав у двері, з-під яких пробивалося світло.

— Будь ласка, — почув він голос Емми Густавівни і ввійшов у простору кімнату, яка, судячи з обстановки, була вітальнею. Посеред кімнати стояв рояль з червоного дерева. Попід стіною — цілий ряд стільців з плюшевими сидіннями і маленький диван з різьбленою спинкою. За круглим столом у глибоких кріслах одна проти одної сиділи Емма Густавівна і русява дівчина з заплаканим лицем.