Страница 4 из 133
Літак знову шугнув угору, і спогади немов змело повітряним вихором. Бабакін на мить побачив велике місто, над яким вкручувались у небо стовпи чорного диму. Літак різко накренився, і тут же його сильно затрясло: він уже котився по нерівному зеленому полю.
До літака під'їхала облуплена емка, з якої виліз високий юнак у брезентовому плащі і високих болотних чоботях.
— Ви Пантелєєв? — спитав він Бабакіна.
— Ну… я, — трохи затнувшись, відповів Бабакін.
— Я по вас. Сідайте.
Юнак сів за руль, Бабакін — поруч, і емка помчала до міста.
— Як справи? — поцікавився Бабакін.
— Кепсько. Вночі вирушаємо до лісу. Ми вже думали, ви не встигнете…
Дивним здавалося місто. Тихий сонячний день, а на вулицях — жодної живої душі, наче це не справжнє місто, а покинуті після спектаклю декорації.
— Всі пішли? — запитав Бабакін.
— Якби ж то! — Юнак сердито вдарив кулаком по баранці.— Усіх хіба вивезеш за такий короткий час? Немало позалишалися через барахло… А дехто сподівається, що жити можна і при окупантах. Є, звичайно, і просто сволота.
Проминувши центр міста, машина звернула в тиху вуличку і, здіймаючи хмари куряви, промчала по ній до самої околиці міста. Там вона круто завернула в глухий завулок і незабаром в'їхала на подвір'я будинку, на стіні якого Бабакін встиг прочитати вивіску: «Автотракторозбут».
Бабакін з юнаком увійшли в будинок.
— Сюди, — юнак показав на двері з табличкою «Керуючий конторою».
У тісному кабінеті біли столу сиділо п'ятеро чоловіків у цивільному одязі. На підлозі лежали туго напхані речові мішки. В кутку біля дверей стояли гвинтівки.
— Пантелєєв? — запитав чоловік з великою сивою головою. Це був секретар обкому партії Лещук.
— Так точно, — відповів Бабакін. Він по фотографії знав, хто цей сивий чоловік.
— У вас має бути… — почав сивий, але Бабакін уже протягував йому клаптик паперу з умовною запискою від підполковника Маркова.
Секретар обкому прочитав записку, старанно її порвав, зсипав клаптики в попільницю і підпалив сірником.
— Ну от, — сказав він, коли папірці згоріли, — я товариш Олексій. А це — члени нашого тепер підпільного обкому. З ним ви вже знайомі. — Товариш Олексій показав на юнака, який зустрічав Бабакіна на аеродромі.— Товариш Завгородній. Тепер — товариш Павло. Він, як і ви, залишається в місті. Домовитеся з ним про зв'язок.
— До появи нашої групи мені наказано нічого не робити, — сказав Бабакін.
— Я це знаю. Але на всякий випадок про техніку зв'язку ви повинні домовитись… — Товариш Олексій важко зітхнув. — Обстановка така: передові підрозділи противника досягли селища шкіряного заводу на західній околиці міста. Там вони поки що й сидять. Мабуть, не вірять, що ми покинули місто без бою. Найважливіші об'єкти підірвано. Як стемніє, всі ми, крім товариша Завгороднього, вирушимо до лісу. Коли думаєте вступити у володіння будинком? — запитав товариш Олексій, і в очах і його блиснула іскорка сміху.
— Сьогодні ж.
— Ну й живіть щасливо. Всі документи по успадкуванню вами будинку, як домовлено, в міському архіві. Комар носа не підточить…
— Спасибі.
— Як Москва? — помовчавши, запитав товариш Олексій.
Бабакін мовчав, не знаючи, як коротко відповісти на це запитання. Він згадав Москву, якою бачив її востаннє кілька годин тому, коли мчав у машині на аеродром. Пронизана сонцем, по-літньому строката, вона здалася йому небезпечно невоєнною. Біля пам'ятника Пушкіну юрмилися дівчатка з барвистими квітами. А на розі біля візка з газованою водою товстун у білому чесучевому піджаку, зсунувши на потилицю солом'яний капелюх, смачно пив воду, і склянка в його руці променилась яскраво-червоним світлом… Чомусь пригадалося це, і Бабакін не дуже впевнено промовив:
— Москва спокійна…
— Не надто? — запитав товариш Олексій, суворо дивлячись у вічі Бабакіну.
— Спокійна, якщо збоку дивитися, — трохи зніяковівши, пояснив Бабакін. — А взагалі-то і в Москві все на війну повернуто. Москвичі хмарою сунуть в ополчення…
Товариш Олексій оцінююче оглянув Бабакіна і сказав:
— Тут, глядіть, обережніше. Фріци у вас будуть поруч, а в Мінську вони вже показали себе.
— Вовка боятися — в ліс не ходити, — усміхнувся Бабакін.
— Ну, ну… — товариш Олексій ще раз критично поглянув на Бабакіна, потім — на годинник. — А нумо, товариші, збиратися.
З першою, ще негустою темрявою вони пішли. Бабакін і Завгородній у вікно бачили, як вони перетнули вулицю і один за одним зникли в проломі паркана.
— Хто б міг подумати, що станеться таке… — зітхнув Завгородній. — Ну годі. Допоможи мені спалювати мости.
Два бідони бензину вони розлили всередині будинку. Решту винесли на подвір'я і там облили стіни всіх будівель. Один бідон Завгородній випорожнив у емку, на сидіння. Потім намочив бензином ганчірку і витяг з кишені сірники:
— Ну, давай. До побачення.
Бабакін вийшов на вулицю і попрямував до центру міста. Він не дійшов ще й до першого перехрестя, як за його спиною з ревінням і тріском до неба шугонуло синьо-жовте полум'я.
Розділ 3
Розвідувальний центр «Сатурн», націлений на Москву, був створений абвером перед самим нападом на Радянський Союз.
Чим було викликано створення цього спеціального центру? Відповісти на це запитання нелегко: все, пов'язане з абвером — німецькою військовою розвідкою — відбувалося в глибокій таємниці. Шеф абверу Канаріс не любив залишати слідів. Відомий його вислів, що розвідник, який дбає про свій архів, самогубець. Проте дещо можна зрозуміти, простеживши події того часу, висвітлені в документах або в мемуарах, на які неймовірно плодовитими виявились недобиті гітлерівці, в тому числі й працівники абверу.
Коли вже перекидали дивізії до радянських кордонів, відбулася розмова Гітлера з Канарісом «про російську проблему». Ця розмова фігурує в мемуарах, у листуванні і навіть у деяких службових документах. Згадана вона була, зокрема, і на Нюрнберзькому процесі.
Що ж до мемуарів, то виклад цієї розмови в них залежить від того, ким вони написані, з якою метою і де видані. Так, в одному випущеному в Мюнхені мемуарному творі автор його, згадавши про цю розмову Гітлера з Канарісом, робить категоричним висновок, що коли б Канаріс не був зрадником, ця розмова могла зробити зовсім іншим кінець усієї російської кампанії. Тут що не слово, то неймовірна тупість або зловмисна брехня. Результат війни не залежить від розмов. Уже що-що, а поговорити Гітлер умів… Нарешті, якщо повірити цьому запізнілому адвокатові Гітлера, Канаріса слід вважати ледве чи не захисником інтересів Радянського Союзу. А тим часом Канаріс був одним з найнебезпечніших наших ворогів. Він смертельно ненавидів нашу країну, фанатично бажав її розгрому, а, зрозумівши раніше від інших, що Радянський Союз виявився Гітлерові не по зубах, він зробив усе, що міг, для того, щоб вселити нашим західним союзникам думку не поспішати з реальною допомогою СРСР, а то й взагалі відмовитися від союзництва, вступивши у війну на боці Німеччини…
У Лондоні в свій час вийшли мемуари, в яких не менш категорично доводилося, що у вищезгаданій розмові Гітлера з Канарісом розумний адмірал, мовляв, не міг протягом кількох годин переконати Гітлера в тому, що Росія — небезпечний противник. І знову брехня. Відомо, що пущений Гітлером вислів «Росія — колос на глиняних ногах» належить Канарісу.
Дурниця! Ніякого конфлікту між Гітлером і Канарісом у той час і бути не могло. І той і другий російську кампанію починали в ореолі слави покорителів Європи. Все здавалося їм легкодосягненним. І обидва вони були переконані, що Росія — це колос на глиняних ногах.
— Ударте залізною палицею по цих ногах ззаду, а я зроблю все інше…
Ця фраза Гітлера наводиться в кількох описах розмови, як і фраза Канаріса про те, що в потрібний момент найдосвідченіші його люди опиняться за спиною Кремля.