Страница 2 из 133
— Це я в Горького вичитав, — посміхнувся Бабакін.
— До речі, маляр постійний — такий вираз є?
— Є, товаришу підполковник. Я спеціально консультувався. Так кажуть про поганих малярів, яким платять не за колір чи красу, а від розміру стіни.
— Добре… — підполковник Марков знов оглянув Бабакіна. — І зовнішність уже близька до норми, тільки от борода надто акуратна.
— Відросте. — Бабакін кивнув через плече. — Що на фронті?
— Погано… — підполковник Марков підійшов до карти, що висіла на стіні, і підкликав до себе капітана Бабакіна. — Ось уже де вони. За сьогоднішніми даними на чотирнадцять нуль-нуль. Остаточно затверджено: наша база буде отут.
— Коли ви туди прибудете?
— Ми вирушимо, коли їхні війська пройдуть далі на схід, а в цих місцях усе сяк-так утрясеться. Нарешті, треба переконатися, що наші дані правильні і «Сатурн» розташувався саме в вашому місті.
— А коли ні, товаришу підполковник?
— Тоді доведеться на ходу перелаштовуватися ще раз, Бабакін: поки до вас не прийдуть наші люди, ви нічим, крім своєї торгівлі, не займайтеся. Від успіху вашого вростання в місто залежить дуже багато. На першому етапі операції ваша явка на ринку, — головний вузол мого зв'язку з усіма, хто опиниться в місті. Головний і єдиний.
— Розумію, товаришу підполковник. Буду тільки придивлятися до людей.
Марков повернувся до нього:
— Ви чули? Я повторюю: абсолютно нічим.
— Збожеволіти можна, товаришу підполковник! — тихо промовив Бабакін. — Сидіти склавши руки, в той час як навколо…
— Якщо ви серйозно, зараз же подайте рапорт.
Бабакін виструнчився. Підполковник кинув на нього сердитий погляд і, повернувшись до столу, включив радіо. Почулась гучна оркестрова музика, «тарілка» не могла пропустити її крізь себе, вона хрипіла, деренчала і, здавалось, могла зірватися з цвяха. Марков роздратовано висмикнув штепсель і дивився, як він гойдається на шнурі. Потім взяв його і акуратно вставив у розетку. «Тарілка» суворим голосом диктора запропонувала увазі слухачів арію Івана Сусаніна.
Марков пройшов до вікна і задивився на вулицю, схожу на дно глибокого міжгір'я. Тут, на десятому поверсі, в очі йому било сліпуче сонце, а там, на дні ущелини, лежала синювата мла. За спиною вже рокотав бас Сусаніна. Роздратування не проходило.
З того дня, як Маркова призначили керівником оперативної групи, яка мала діяти в глибокому тилу ворога, на нього часто находило таке роздратування, майже непідвладне йому почуття. От тобі маєш, виявилось, що в нього є нерви, з якими він не може справитися.
Коли Марков повернувся знову до Бабакіна, той ще розглядав карту.
— Словом, чекати, товаришу Бабакін, — якомога спокійніше сказав Марков і вернувся до столу.
— І рік чекати? — весело перепитав Бабакін.
— Два! Десять! Чекати! — повторив Марков, намагаючись не дивитися на усміхненого Бабакіна.
Приглушено буркнув телефонний дзвінок. Марков схопив трубку.
— Слухаю… Ясно… Він тут…
Марков поклав трубку і глянув на Бабакіна.
— Я буду терпеливо чекати, товаришу підполковник, — сказав Бабакін з такою інтонацією, ніби хотів заспокоїти Маркова.
— Негайно на аеродром, — сухо промовив Марков. — Наказ комісара держбезпеки Старкова.
Бабакін виструнчився.
– Єсть!
Вони дивились один на одного майже в замішанні. Марков вийшов із-за столу до Бабакіна.
— У мене, Олексію Дмитровичу, нерви теж не з дроту. — усміхнувся Марков, намагаючись приховати схвильованість. — Ну, бажаю вам успіху. До побачення.
— Через десять років? — засміявся Бабакін. — Якщо можна, хоч трошечки раніше.
Марков дивився на нього здивовано: невже в цього чорта немає нервів? Йому захотілось обняти капітана, сказати йому теплі, дружні слова, але він цього не зробив. Вони обмежились енергійним потиском рук, і Бабакін швидко вийшов.
Невдоволеність собою стала ще відчутнішою. Марков знов підійшов до вікна і, перехилившись через підвіконня, глянув униз. Із під'їзду вибіг Бабакін, оглянувся і шмигнув у машину біля тротуару, яка відразу ж зірвалася з місця, розвернулась поперек вулиці і помчала до майдану. Сусанін закінчив свою арію, і «тарілка» знову надривалась від оркестрової музики. Марков сердито глянув на неї і вийшов з кабінету.
Коридором назустріч йому йшов комісар держбезпеки Старков.
— Бабакіна відрядили? — запитав Старков.
— Мабуть, уже на аеродромі. Я до вас, товаришу комісар.
— Зараз не можу. Увечері…— Старков глянув на похмурого Маркова і взяв його під руку.
— Ось що, поїдемо зі мною. Піймали ще одну пташку з того самого гнізда. По дорозі й поговоримо…
Машину вів сам Старков. Проте він встигав позирати на Маркова, що сидів поряд і пильно дивився вперед, хоч нічогісінько не бачив.
— Як Бабакін, у формі?
Марков здригнувся.
— Цілком. — І, помовчавши, додав: — А я ось виявив, що в мене є нерви.
— Краще пізно, ніж ніколи, — посміхнувся Старков. — А втім, краще б ви їх виявили трошки пізніше, скажімо, після війни.
Тільки коли машина вже вирвалась на широку вулицю околиці, Марков сказав:
— Коли я на фінській з загоном лижників рейдував по тилах ворога, нервів у мене не було.
Старков довго мовчав, а потім заговорив ніби зовсім про інше:
— Я сьогодні вночі ще раз переглянув досьє на керівників і працівників абверу. — Старков приклацнув язиком. — Академіки! На шиях хрести за Францію, за Чехословаччину, за Іспанію, за Польщу. Замітьте собі, Канаріс біля себе дурнів не тримає. І у всіх бандитських справах Гітлера розвідка — на першому місці. Він кидає її в приречену країну, як кислоту в молоко, і молоко вмить скисає.
— Про те й кажу, — похмуро пробурчав Марков. — У жодного з нас немає досвіду в таких справах.
— У таких і не треба, — розсміявся Старков. — Ну от… А кого ми з вами проти цих академіків виставляємо? Скажімо, в вашій групі. Рудін — хлопець із потомственої робітничої сім'ї. Кравцов — лише сім років тому пас худобу в колгоспі. Той же Бабакін: уся його академія — це завод, комсомол і армія.
— Так, так, іронічно підтвердив Марков.
— Але є, Михайле Степановичу, одно «але»… — Старков весело подивився на Маркова. — Всі вони комуністи!
Довгенько вони їхали мовчки, думаючи кожен про своє. Біля залізничного переїзду довелося зупинитись і чекати, поки пройде поїзд.
Марков зітхнув.
— А все-таки не думав я, йдучи в органи, що зі мною трапиться таке. Ви розумієте, це страх не за себе.
— На жаль, Михайло Степановичу, становище у нас з вами безвихідне, — сухо, без сліду посмішки сказав Старков. — Назвався чекістом — лізь у небезпечні і нелегкі справи. Але все на нашій грішній планеті, в тому числі і незвичайне, роблять люди. Звичайні люди. — Старков помовчав. — Хіба жарт, була величезна темна, мов тайга, Росія з царем-батечком на чолі. А на її місці виникла світла держава соціалізму. І зробили це ми. Між іншим, батько нашого Кравцова брав Зимовий. І був тоді зовсім неписьменним солдатом. А ваш батько що робив, коли була революція? Отож-бо й є! Ну, годі про це, Степановичу. Виявив нерви? Теж добре. Тепер ви знаєте, де вони, і можете ними керувати…
Машина мчала по шосе, подібному до прямої просіки в лісі. Старков зменшив швидкість і глянув на спідометр.
— Десь тут…
Вони проїхали ще трохи і побачили на шосе офіцера, який подав їм знак зупинитись.
— Повертати? — спитав Старков.
— Далі не проїхати, — відповів офіцер. — Поставте машину на узбіччя. Іти кроків триста, не більше.
Вони ввійшли в ліс, і їх зразу огорнула спокійна тиша, в обличчя війнули пряні аромати гарячого літнього дня. Марков аж уповільнив крок. А Старков, ніби не помічаючи нічого навкруг, ішов поряд з офіцером своїм звичним широким легким кроком. Вони розмовляли про справу.
— Не чинив опору? — запитав Старков, відхиляючи навислу над дорогою гілку.
— Ні. —Офіцер засміявся. — Першою його побачила дівчина і зчинила такий галас, що люди збіглися звідусіль. А пістолет він навіть не витяг. Дивно, як люди його не прикінчили! Ми саме вчасно прибули.