Страница 9 из 14
Василі заграли швидше, я ледь устигаю за ними, з бубном, але так треба під кінець «Ойри». Потім балалайки враз, одрубом умовкають. Василі разом накривають струни долонями, а я ще якийсь час тихенько, ніби даленіючи, дзвоню брязкалами — це теж так треба.
— Ой підбилася! Ой упаду! — лящить Оля Єхнич несправжньо, роблено, щоб схоже було на дівку, і перевальцем, по-качиному йде до лавочки. Вона дуже натоптувата, неповоротка, їй не личить лящати. Тоненьким личить, а їй ні. Соня справді зморилася, бо аж не здишеться: в танці вона «водить» Олю — не водить, а тягає за собою. Тоді просить Василів:
— Не треба більше так швидко грати, хлопці, бо серце вискоче.
Дівчата сідають на лавочку: Оля — коло Василя Обори (вони личать одне одному), Соня — біля Силки, біленька, тиха і покірна. Коли Силка нищечком розказує їй про географію, вона тихо зойкає і дивується: «Ой, а де це — Гренландія?»
Кібкало і Маня сідають не одразу, бо він її не пускає — обхопив довгими руками, скиглить їй щось на вухо, а вона випручується і каже вголос:
— Пусти, бо вдруге не піду з тобою. Сам танцюватимеш! — І сміється поблажливо і звабно водночас, наче й проти і не проти того, щоб Кібкало обнімав її. Що за мода?..
І знову сидимо всі рядочком, як під вінцем. Дівчата ніби чогось ждуть, а ми не знаємо, що й робити: йти чи ще побути.
Кисла вулиця. Може, тому, що нам уставати завтра о п'ятій годині і йти, щоб устигнути на лінійку та сніданок. Дівчатам що — їм до школи на вісім годин. Батьки є, матері є, хати цілі у всіх...
— Давайте, хлопці, ми будемо вчити вас танцювать! — пропонує Маня. — Без музики, під язик. А можна в умі співать.
— О, це діло! — вигукує Силка, розстібає шинелю, накриває полою Сонині вузенькі плечі, і вони починають крутитися, ходити маленькими крочками назад і вперед. Василь щось воркоче, а Соня тихо проситься:
— На ноги не наступай, бо в мене й так підошва надірвана.
Василь Обора з Олею теж пішли товкти товченицю: вони обоє важкі в ногах. А Маня взяла мене і, як ласочка, огинаючись (видно, під свою музику «в умі»), повела по колу, тоді далі, далі від гурту. Очі сяють, пальчики, в яких вона тримає мою долоню, гарячі.
— Ти мене любиш? — спитала тихо, самим лише подихом.
— Я? Не знаю...
— Як — «не знаю»? Ні трінечки?
— Хтозна...
— Ну от я тебе... як побачу, хоч здалеку, то так радію, що побігла б назустріч. А сама з місця не рушу— терпну і дивлюся на тебе, дивлюся... Ти позавчора тяг дрова з лугу, якесь гілля, голову в плечі нагнув... а мені жалко — страх. Побігла, помогла б, якби не люди.
Вони ж такі, що зразу щось придумають. А ти радієш, як побачиш мене?
— Радію. Думаю: он Маня йде...
— І все?.. — Маня високо піднімає брови, і вії, губи їй дрібно тремтять, пальці слабнуть на моїй долоні.
— А що ж іще?
— Ну от я до тебе як доторкнуся, то мене в жар кидає одразу...
— І мені так було! — радію. — Як ти шепотіла, що плакатимеш.
— Маня припадає лобом до моєї шинелі.
— Ой, колю-юча яка! — шепоче і, піднявши голову, сміється до мене очима вгору: вона трохи менша від мене на зріст.
— Нова, — кажу. — Позавчора тільки видали.
— Давай утечемо. — Маня гаряче дихає мені в підборіддя. — Давай?
— Та ні, підождемо, поки всі будуть розходитися, бо скажуть...
— Хай скажуть! Нам-то що?
— Ні, ми ж усі разом ходимо щодня, а тут на тобі — хто куди.
— Тоді я тебе дожену, — шепоче вона ще раз те, що вже казала.
— А Василь?
— Я од нього вирвусь. Або обдурю. Ти не бійся. Ми знову підтанцьовуємо до гурту — не я, а вона, я просто йду.
Вікна по селу, хоч і так не густо світилися, почали гаснути. Тіні від топольки і квітів на могилі Івана Івановича подовшали і примерхли — місяць подався вниз, почав пригасати, а зорі пояскравішали на північ.
— Пора ком на хауз! ' — оголосив Силка. — Тепер аж до тої неділі.
Він одніс у двір балалайки (обидві вони його, теж від братів зосталися), накрив біленьку Соню шинелею так, що вона вся сховалася під нею, і пішов проводити додому та розповідати дорогою про дивовижні країни за горами та океанами. Завтра він розкаже нам, про яку країну саме розповідав Соні і як Соня дивувалася. Він радіє, коли його слухають і дивуються.
Васить Обора взяв Олю Єхнич і попрощався з нами.
— П'ока!
А ми втрьох зосталися. Василеві Кібкалові йти під гору, він живе недалеко від Штокала, а Мані й мені — до мосту.
— Що ж, пішов і я, — кажу. — Щасливо, Ти не йдеш, Маню?
— Іду. Я сама боятимусь...
Але Кібкало міцно тримає її за стан і дивиться на мене кисло-ненависними очима. А до Мані каже:
— Я проведу. Чого ти боятимешся?
— Пусти, Васю! — проситься Маня улесливо. — Тобі ж зі мною не по дорозі. Тоді ще проситимеш, щоб я тебе провела, сам боюся, скажеш...
— Чого б я боявся, — гогошиться Василь і повертається до мене зі своїм гребенем на пілотці.
Відходжу геть. Але сьогодні мені не так легко йти, як було раніше, коли Кібкало держав Маню, щоб зосталася. Сьогодні мені болить іти самому. Не знаю, що робити. Вернутись і просто вирвати Маню з його рук, — так вона ж сама бісики йому посилає і танцювати біжить, — чи йти, хай як хоче? А вони торгуються. О, регоче!.. Наче лащиться. Ну й регочи!
Вже як одійшов далеченько, чую:
— Василю, пусти, бо вдарю!
Оглядаюся — біжить, вистукує черевичками, хустка біліє. Пристоюю, жду.
— Ой, насилу вирвалася! — Маня швидко дихає і спершу бере мене під руку, потім прокрадається долонею в шинельну кишеню, де й моя рука, бере її м'яко і тисне. — От причепа цей Кібкало! Такий свого скрізь доб'ється, дарма що з виду — тяптя.
— І тебе доб'ється?
— Ні-і, мене — дзуськи!
— Ти ж сама до нього... смієшся якось так.
Маня зупиняється. Я теж, бо руки наші в одній кишені.
— Тож я наро-ошне! — вигукує вона посеред шляху сміхотливим шепотом. — Я люблю, як мене люблять! І граюся нарошне... А не люблю його і на остілечки, — показує мені дрібненьких півпучки. — Ій-богу! А ти подумав...
— Хіба тебе розбереш? То «хі-хі», то «вдарю»....
Маня сміється.
— Ходімо, бо він ще доганяти здумає. — І зітхає. — От не везе мені з вами...
Ми рушаємо далі.
Заходить місяць, глухне ніч. За річкою вже також тихо, лише то в одному краї Замостя, то в іншому чути по вуличках короткий лункий реготок: там теж розходяться по домівках, і дівчата проводжають одна одну, щоб не страшно.
Маня живе від мене через п'ять хат. Коли я йду з училища, вона. або виходить на поріг, або дивиться через фіранку у вікно і легенько, потайки, перед обличчям собі махає до мене пальчиками, щоб ті, хто в хаті, не помітили. Я завжди киваю у відповідь, що — бачу.
— Ходімо до нас у берег, на вербі посидимо.
— Ходімо.
Ідемо до мосту, а там збігаємо з крутої греблі і понад річкою — до верби, її спиляли ще до війни. Кора давно обсипалася, спід почав братися мохом, а зверху стовбур блищить, вичовганий посиденьками: бабусі, дідусі і молодші та діти сходяться сюди щонеділі на балачку — послухати, погратися, насіння пошеретувати...
Верба холодна. Маня пробує її рукою і просить:
— Одкинь полу, щоб я на неї сіла, бо в мене спідниця тонка.
Я розстебнув ще не слухняні нові гаплики на шинелі, відкинув полу. Маня сіла, пошукала рукою нірки у мене поза спиною, знайшла і обняла за стан.
— Ой, те-епло! Теплий ти.
— Коли б, під таким сукном... — кажу. Хотів погладити її руку, вже й підняв був свою і знову опустив: ще подумає — заграю.
На річці тихо і зоряно. Під берегом, поміж лататтям плюскається дрібна рибка; лілій уже немає, обсипалися, лишилися тільки зелені глечички. Скоро і латаття, і вони поринуть під воду і лежатимуть на дні до весни. їх видно буде крізь молодий лід, але будуть вони вже не зелені, а червоні, з прозеленцем.
Маня кладе голову мені на груди і легенько, тремтливо зітхає. Я нахиляюся, дихаю їй за комір, щоб зігрілася у своєму легенькому піджачку та ситцевій білій кофтині. Вона тихо сміється і міцніше обнімає мене.