Полтава

— Багато їх? — спитав Мручко, і очі в його засвітилися, як у вовка.

— Коней, може, пів, а може, й ціла сотня.

Мручко подумав хвилину, а тоді обтер кров з лівого ока і вдарив себе рукою по лобі.

— Маю їх!.. Бігайте, — казав до челяді, — та сокирами прорубуйте лід по нашому боці в ставку. На проруби кладіть дошки та присилуйте снігом. Мерщій! А ти, Сидоре, — звернувся до свого осавула, — бери Шелеста, Журбу й Сицького та ще козаків з двадцять, виводьте коней задньою брамою в ярок і з лівого боку напирайте на москву. Діставши таку славну допомогу, ми тепер горою. А ти, товаришу Великане, стань на чеку[52] на мойому місці, виручи мене, бо бачиш, хотіли бісові діти проколоти Мручка як великодного кабана, хоч у нас ще й до Різдва далеко, — і побіг у той омшаник, в якому осмотрювали ранних.

Козаки відпочивали. Був це вже третій випад нинішньої днини, — втомилися. Але ні перший під проводом сотника Журби, ні другий під Чорнієм не був такий завзятий і кривавий, як отсей третій, котрий, немов напропале, провадив Мручко. І в тамтих завдано ворогові великих утрат, а після того здавалося, що він уже дорешти охляв і втратив охоту до бою. Сховався в ліс між дерева і звідти рідкими стрілами давав знати, що ще не відійшов.

Саме тоді, як Мручко з перев'язаним оком і з осмотреною рукою виходив з омшаника, челядь сотника Імжицького кінчила роботу на ставі.

— Гаразд! — похвалив їх Мручко. — А тепер ви, панове сотниченки, з двома десятками своїх людей бороніть пасіки від ставу Як того я вам не потрібую казати. А хватить вам дві десятки, що?

— Хватить, хватить, — відповіли чотири бадьорі голоси.

— А ти, молодче, — звернувся до наймолодшого табунщика, — сідай оклін на шпаркого коня та гони ярком у ліс за моїм осавулом і, заки він на ворога напре, дай нам трубкою знак. Гони!

Мручко затирав руки. Не кляв і не зневажав ворога, бо голова його працювала над планом, від котрого залежав остаточний успіх, — на нині. Він зібрав півсотні козаків, казав їм добре осмотрити і заготовити пістолі та чекав на знак. Саме тоді, як райтари увігналися на прорубаний лід, одні топилися, а другі гинули під стрілами сотниченків, заграла в лісі трубка. Мручко з своєю півсотнею кинувся на ворога. Та ще він не добіг до лісу, ще не впали перші стріли, як осавул Сидір з своїм відділом сидів москалям на карку. Москалі кидали фузії, знімали руки, як до молитви, або йшли урозтіч, як наполохана звірина.

Решта подавалася вправо. Але звідтам летіли на них недобитки тих райтарів, що мали обійти пасіку від ставу. За ними гналося чотирьох сотниченків і стільки ж поповичів, здорових, як вилущки, і челядь сотника Імжицького, і хуторянська молодь. Зчинилася різня, котрої вже й Мручкові було забагато.

— Піддавайтеся, хамули царські, а то воздуху дорешти затроювати не хочу вашим зінським падлом!

Декілька піддалось, їм відібрано збрую і пов'язано руки верівками. Багато полягло в рукопашному бою, інші спаслися бігством.

За тими гукав Мручко.

— А скажіть свому цареві, щоби він удруге не смів обиджати чесних козаків, висилаючи до бою з ними таких лопуцьків необчімханих, як ви!

Та москалям вже, мабуть, жидівські діти були немилі, — втікали, аж курилося за ними.

Мручко оглядав боєвище. Сопів, але вже не сердився. Мовчки ходив поміж трупами, що лежали, як снопи на скошеній ниві, і кивав головою. Зітхав.

— Тільки людей намордували і коней збавили так багато. Щоправда, худі вони, як жидівські собаки, але коні добрі, породисті, жаль худобини. Та й люди, хоч і москалі, а все ж таки люди, все-таки і в них якась там душа теліпається. Може, й між ними котрий був чоловік не найгірший, може, стару матір лишив, дівчину або жінку з дрібними дітьми. Роздивіться добре, козаки, чи не дише ще котрий, щоб забрати його в омшаник та осмотрити, може, вилежиться. А тих, що певно померли, стягнути на купу та викопати яму й поховати. Хай знають, що від християнської руки погибли!

І хоч як важко було копати глибоко заморожену землю, вирито широку яму, поскладано мерців, і Мручко перший кинув на них три заступи чорної української землі, перше на своїх, а тоді й на московських. Кидаючи на своїх, казав:

— За тую землю ви погибли. Нехай же вона вам легкою буде!

А кидаючи на москалів, приговорював:

— По землю нашу післав вас цар, ви сповнили його приказ, спіть же у ній спокійно.

Козаки вінком обступили могилу і мовчки прощалися з товаришами і з ворогами. Нині вам, а завтра нам, може, те саме буде.

Ніхто не промовив зайвого, зневажливого слова. Ангел смерті повіяв на них своїм студеним крилом.

Мручко над могилою пригнув коліно, може, згадував своїх погибших синів, може, гадкою забігав в майбутнє, досить, що відмінився всеціло. Споважнів і посумнів, ніби жартів ніколи й не знав. Знімаючи очі на небо, на котрім сонце вже стояло високо, говорив, ніби прочитував з книжки:

— Не гнівайся на нас, Божеє око, що ми зневажили тебе отсим каїнським ділом. Та Бог найкраще знає, що не з нашої вини воно сталося. Боронили ми землі й волі. Нехай же кров неповинна спаде на того, що наважився відібрати в нас одно і друге.

Сонце ясним оком глянуло на світ і озарило ще одну нову, високу могилу, котрих на Україні так дуже, дуже багато.

VII

Мручко не засидівся в пасіці. Хоч меду було ще вдовіль, поминків не справляв. Раз, що гетьман язика дожидався, а друге, що треба було поспішатися до Гірок, заки московські недобитки добіжать до свого табору та про все розкажуть. Отож, як тільки звечоріло. Мручко пустився в похід.

Вертали не тою дорогою, що прийшли, а за лісом перейшли річку по льоду і трималися другого берега. Вертало знову чотири десятки, бо хоч декілька тяжко ранених потайником перенесено в хутір, то на їх місце поступило до Мручка двох сотниченків Імжицьких і двох поповичів, здорових, як вилущки, а за ними ще й деякі з табунщиків Імжицького та трьох хуторянських парубків. Все народ годящий, жвавий, за котрий не погнівається гетьман. Вони вже здавна рвалися то на Січ, то до сотень, та батьки не пускали, бо ще не опірилися гаразд. Але відбувши хрестини під Мручком, втікли і без батьківського благословення.

Осавул Сидір їхав мовчки біля сотника.

— А де ж твій товариш подівся? — питався той. — Бачиш, радив я тобі, щоб до другого разу підіждати.

— Не хотіла послухати мене.

— Розставатися з тобою не хотіла. Так ти не сумуй. В Імжицького кривди їй не зроблять. Це якась не лиш гарна, але й відважна дівчина, амазонка. Не даром кажуть, що на нашій землі колись оці амазонки воювали. Може, і в твоїй Одарці душа котроїсь із них сидить.

Осавул не відповів нічого, лиш чув, що світ йому затьмарився, було зимно й темно.

Як доїздили до Гірок, Мручко висунувся вперед, спинив свій відділ і промовив коротко:

— Спасибі, товаридщі, що не посоромили себе й мене. І ворогові дали прочухана, і гетьманові язика ведемо, і не одного. Отак, гадаю, коли б ми свого рейментаря слухали, то й не посоромили би своєї слави козацької, молодецької.

Пускав дим з файки, як з димаря, важко зітхаючи, не від утоми, як більше від сумних гадок, що нічним туманом вповивали його сиву голову

Сотник Мручко привіз гетьманові язика більше, ніж було треба, щоб довідатися, що Батурин у великій опресії і що батуринці, як спасення, ждуть приходу Мазепи і шведів. З тої сутички, яку мав сотник з відділом московських ратників, неважко було догадатися, що цар має під своєю рукою доволі великі потуги, коли, кромі того, що облягає Батурин, може під'їздити союзну, шведсько-козацьку армію. Не маючи певності, куди вона піде, не хоче теряти з нею зв'язків, навпаки, його відділи підскакують до союзників, як собаки до травленої звірюки, безпокоять, бентежать, нервують. Мазепині козаки, чуючи неугавний гук гармат, гадали собі: чи не мій то город, чи не мою слободу обстрілює Москва? Цілу ніч виднокруг палав кривавою луною, а з шумі і в скиглінню вітру легко було дочутися зойків і ридання безжалісно мордованих людей. Жорстокість царя відома була цілому світові, тож і не диво, що Мазепині люди важко страдали, дрижачи о долю своїх залишених родин.

52

Чек — сторожа.