Полтава

Якраз з'їздили в ярок, котрим перепливала річка, скована ледами.

— Гов! — гукнув старий сотник, зліз з коня і казав собі посвітити. Викресали огню, запалили смолоскипи, і Мручко довго осмотрював лід на річці. (Тут вітер здував свіжий сніг і, мабуть, сотник добачив те, чого шукав).

— Завернути тамтих! Поїдемо здовж річки! Трьох козаків скочило на три сторони світа і потонуло в сніговії.

Осавул під'їхав до Мручка.

— А не краще було б нам простувати в ліси. У лісі в таку пору все-таки безпечніше.

— Звірячі сліди здовж річки біжать, побіжимо і ми за ними, щоб не стрінутися з якою більшою купою ворогів. Ждали, поки тамті не над'їдуть.

— Сніг не одному поміг, — говорив Мручко, — але нині він мені так потрібний, як жидові пархи. Шиї свому коневі не бачиш, а там гляди, щоб на ворога не наїхав, — околіли б вони!.. Коли я у Єдикулі в башні сидів… — почав розказувати, але над'їхав Великан, а за ним Шелест та інші, і кінчити не було коли.

Посувалися лівим берегом річки, відділ за відділом, справно й тихо, осніжені цілі, рівно люди, як і коні, і коли б їх хто тоді побачив, то скорше взяв би їх за духів, ніж за живих людей.

Осавул нахилився до свого товариша:

— Не зимно тобі?

— Гаряче.

— А не страшно?

— При тобі?

— Скажи, чого ти покинула Веклу, зле тобі в неї?

— Ні. Добре. Навіть дуже.

— А чого ж пішла?

— За тобою на край світа піду.

— А якщо я тебе не схочу, наскучиш і відтручу.

— Не зробиш ти того.

— Причарувала?

— Полюбила…

І знову їхали, ніби духи з цього на той світ. Нараз ціла валка зупинилася. Коні нагторошили вуха, робили храпами, вітрили, як пси.

Мручко поскакав уперед. Там уже Великан зі своїм вістунем перекидалися короткими словами. Мручко зрозумів усе. З лівого боку надтягала якась ватага. Скільки їх і хто вони такі, як тепер знати? Вертати не хотів, утікати не було як; щоб не заганятися далеко, оставалося одно: перебитися в ліс; і тут або розсипатися, або прийняти бій, маючи все-таки плечі криті.

Знав цей ліс і круту крізь нього доріжку, якою можна мчати, поки коням сили стане, а там — побачимо, що буде. До рана недалеко. Хоч такий сніг, а все-таки не те, що ніч.

Уставилися таким ладом, як зразу, і рушили з копита, з шаблями у руках, бокові з набитими пістолями. Знялася курява, ніби це не люди, а воздушна труба летіла від річки в ліс. А збоку настигав на них ще більший гураган, галакаючи дивними голосами. Коні аж стогнали, аж їм у черевах булькотіло.

Вітер перепиняв нашим їздцям дорогу, надуваючи снігові сугорби, як пороги. Коні поринали в них по черева, та зате, вибравшися на рівне; мчали зі здвоєною силою. Ще трохи, ще трохи і ліс…

Молодий осавул пустив свого товариша праворуч, і тільки гадки в його було, щоб цей не спотикнувся та не злетів з коня. Але, на щастя, надчисельний охотник їхав, як справжній козак, ніби він і виріс на коні.

У Мручковій голові зі скорістю блискавиці рисувався весь план баталії. «Коли б нам тільки не вдарили збоку, коли б ми минули зударний угол! Тоді ворог переїде лінію нашого бігу, буде приневолений спинити на хвилинку коней, а щойно відтак пуститься за нами наздогін. Та заки він попаде на наш слід, доскочимо ліса, а в лісі я вже пан!»

Так воно й сталося. Чотири козацькі десятки їхали тепер не збиті в одну купу, а лінією, раз, щоб кулі їм великої шкоди не робили, а друге, щоб краще було потикатися з ворогом. Добрий козак в такому розсипному бою і двом-трьом москалям дасть раду, бо ті привикли вже до маршових зворотів і до команди, а якщо їм прийдеться потикатися зокрема, то ані так влучно не стріляють, ані шаблею не роблять так справно, як козацький їздець, будь він і молодий охочекомонник.

Коли Мручкова одинадцятка минала цей небезпечний зударний угол, про який він перед хвилиною думав, роздався луск московських мушкетів і останнім Мручковим їздцям кулі перелетіли попри самі уха.

— Ти ціла? — спитав осавул свого товариша, чуючи, що найбільша небезпека минула.

— Ціла, — відповів дівоцький голос. — А ти?

— Я теж, — і чвалували за Мручком, котрому, незважаючи на темінь і на куряву, ставало в голові чимраз то ясніше.

Цей ліс він знав, як свій власний гайок, бо зі своєю сотнею не раз в цих ото сторонах службу робив і проходив тим лісом. Переправляючися з гетьманом через Десну, якраз думав про нього і пригадував собі тую лісову доріжку, що вужем в'ється поміж густою деревиною, добігаючи до шляху. Але з тої доріжки в одному місці, як скрутити наліво вбік, зіскочити з коней і побігти гонів, може, двоє-троє, так попадеться на пасіку тутешнього сотника, велику з омшаником[45], у якому є навіть потайничок. Пасіка обведена частоколом, ніби мала кріпость, а омшаник побудований із таких колод, з таких дебелих бервен, що тут хоч би й перед цілим московським полком якийсь час відбиватися можна.

За пасікою глибокий ярок, а там і став. Москалі кіньми не доскочать, а піших з даху омшаника можна брати на ціль. Значиться, один бік все-таки буде критий, прийдеться тільки з трьох обороняти себе, коли б ворог попав за нами в отсю пасіку.

Доїжджаючи до лісу, Мручко потиснув коня, майнув попри свій відділ, минув третій, другий, ба й перший десяток, що їхали перед ним і, висуваючись перед Великана на саме чоло, гукнув: «За мною!»

Гонили з половину гонів по узліссю, а тоді гусаком увильнули за своїм провідником поміж дерева і вискочили на доріжку. Лиш земля задудоніла за ними.

Один закрут, другий, третій, і місток. «Гов», і козаки стояли як укопані. Коні робили боками, як ковальськими мішками, пара бухала з них, як у лазні з блях. «Розбирать місток! Дерево відкидати далеко в ліс!»

Затріщали напівпорохняві дошки, заломотіли лати, тільки палі торчали, ніби дожидаючи, щоб їздці понастромлювалися на них.

— Мій десяток з осавулою засядеться кроків на десять від доріжки, за деревами з мушкетами напоготові. Якщо москалі вженуться на міст — «бебевх» у них. По три стріли віддать, а тоді обертайсь і ступай прямо перед себе, гонів двоє. Там вже я дожидатиму. Коней ваших візьмем, щоб не зрадили вас! Помагай же вам Біг і ти, святий Архистратигу Михаїле.

Сказавши це, ухопив свого коня за поводи і пустився підбігцем на перестріл в напрямі відомої собі пасіки. Тридцять людей і сорок коней гусаком за ним.

У лісі нападало снігу мало що не до колін, коні як по перинах ступали, не видзвонюючи підковами. Хіба тільки деколи піхва зачепила о дерево або задзвеніло козацьке стремено, торкаючи суху гілляку. Але сильний шум дерев глушив і тії звуки, а вітер забирав їх і розносив по лісі.

Молодий осавул зі своїм десятком чекав. Що дерево, то козак. Ніби попримерзали до цих дерев, пари з уст не пускали. Тільки біля одного дерева стояло двоїх, бо й дерево було роздвоєне, як вилиці. Поспирали мушкети на тії гілляки, дожидаючи ворогів.

— В тебе є мушкет? — питався осавул свого товариша шепотом, бо стояли рам'я об рам'я.

— А як же ти хотів, без мушкету? У Векли є їх кілька, такі часи!

— А не боїшся?

— Чого? При тобі?

— Тут неважко о смерть!

— Не переживу тебе, не бійся! У мене кулечниця повна.

В лісі, на дорозі направо, ніби щось застогнало й завило, як вітер у каглі.

— Наближаються… — шепнув осавул до Одарки, а серце йому вдарило голосніше, бо отеє перший раз у свойому життю дістав команду над людьми у такій небезпечній факції.

— Надтягають! — повторив голосніше і направо, й наліво гукнув: — Готовись!

А лісова доріжка чимраз то гірше шуміла й гуділа, щось свистало й постогнувало на ній, ніби полоз якийсь сунувся туди. От уже й храпання коней чути, вже лаються й матіркують москалі, злітаючи з коней на прикрих закрутах у рови. Коні не звикли до тутешніх сторін і до таких доріг, людям здається, що в тім лісі лихий зна що, бо не були в ньому, — страх перед ними і за ними страх, перед ними страх невідомого, а за ними — цар.

45

Стебник у пасіці.