Батурин

Енергію епопея «Мазепа» таки розбуджувала, до того ж ту, «що тіло рве до бою». «На цій невмирущій трилогії виростала, як буйна трава в українському гаї, самосвідомість українського населення», — зазначає в цитованій праці В. Грабовецький, згадуючи, як у дитинстві плакав над «Батурином». Подібно пише ще один знаний учений, Василь Горинь: «І досі згадую, як у мою дитячу душу вкроплювалося те історичне дійство, ті трагічні події руйнування Батурина. <…>. Так я ставав мазепинцем, так, очевидно, ми всі ставали мазепинцями (такими нас формували твори Б. Лепкого), бандерівцями ж народжувалися» (В. Горинь. Із вірою у відродження країни… // Дзвін. — 1998.— № 7.— С. 134). (До слова, у 40–50-ті роки минулого століття підлітки і юнаки Західної України вважали за справу честі носити «мазепинки» — шапки особливого крою, за які чекісти били, ув'язнювали, засуджували, засилали в Сибір). Високо цінували епопею «Мазепа» і визначні сучасники Б. Лепкого: митрополит Андрей Шептицький, професор Роман Смаль-Стоцький та ін.

Що ближче до наших днів, то необ'єктивних характеристик як самого Мазепи, так і автора найкращого на сьогодні художнього твору про нього в українській науці і публіцистиці стає дедалі менше. Понад те, зацікавлення ними посилюється. Читацький інтерес до них зростає з піднесенням рівня національної самосвідомості українців, складовою частиною якої є знання й усвідомлення історичної долі народу. Тому інтенсивно перевидаються також твори на історичні теми А. Кащенка, А. Чайковського, Ю. Опільського, В. Будзиновського, І. Филипчака та інших письменників й учених.

Без знання минулого немає розуміння сучасного і бачення шляху в майбутнє. Це правда, що, коли народ не пам'ятає минулого, він вимушений пережити його знову. Читач зможе в цьому переконатися, зіставивши події і долі українців, описані в епопеї «Мазепа», з подіями і долями людей в Україні XX століття. Якби Мазепі пощастило вибороти державну незалежність, український народ став би «історичною нацією», тобто суб'єктом історії, а не її об'єктом, використовуваним для своїх цілей іншими націями. Бо саме через бездержавність, наприклад, тільки за прокляте 40-річчя від 1914 до 1954 року на фронтах чужих держав, у голодоморах, на каторжних роботах, у тюрмах, концтаборах, на засланні, на островах ГУЛАГу загинули насильницькою смертю понад 20 мільйонів українців. Інакшою була б і доля Європи.

Богдан Лепкий був сином свого часу і творив для своїх сучасників. Однак справжня література не втрачає своєї вартості і для майбутніх поколінь. Йдеться не лише про історико-пізнавальний аспект твору, а й про актуальність порушених письменником проблем. Особливо в тому разі, коли доля народу не надто змінилася за час між подіями, описаними у творі, і подіями, свідком яких був автор, та становищем його пізніших читачів. У повістях «Не вбивай!», «Батурин», як і в решті книжок пенталогії «Мазепа», неможливо не звернути увагу на часто повторювану думку «не для власної користі, а для добра народу», на потребу єдності в боротьбі за національну справу, на взаємини України з Москвою, на відмінності українського й російського менталітету, на залякування греко-католиками і використання з політичною метою православної Церкви, на те, що для багатьох українців чужа кривда дорожча за свою правду, на те, що у нас «велика земля, так ладу нема» і багато чого іншого, що стосується наших днів.

Усе це в українському сьогоденні має продовження чи прямі паралелі або ж неодмінно викликає асоціації щодо нинішніх реалій. Російська православна Церква ще й у наші дні проклинає Івана Мазепу, сановники з її українського філіалу говорять не лише про єдиний канонічний простір, але й заперечують існування українського народу і навіть назви Україна. Чимало українських високопосадовців за своїм духом ближчі до Кочубея і Носа, ніж до Мазепи, Орлика, Войнаровського, Герцика, а для мільйонів людей найщедрішої у світі української землі «сухо в жмені, пусто в кишені, куди не йду, біду веду, горем поганяю».

У давні часи говорили: historia est magistra vitae — «історія є вчителька життя». Звичайно, для тих, хто хоче вчитися. Якби історія не навчала, то її не забороняли б, не препарували б, не замовчували б, не переписували б зі зміною політичних режимів, не привласнювали б чужу, не конструювали б свою, якої не було, і т. п. Українська минувшина рясніє прикладами такого ставлення до неї Польщі, Московії-Росії, Угорщини, Румунії. Але, як казали стародавні греки, минуле не підвладне навіть богам. Тому історія України та її народу таки стає українською. Про це дбали і дбають не тільки об'єктивні учені-історики, а й велика когорта українських письменників. Історична тема, безперечно, належить до провідних у нашій літературі, і вона ще надзвичайно далека від вичерпання.

Осмислення минулого в самопізнанні нації, звільненні її від облудних стереотипів, накинених чужинцями, має величезне значення. Саме цим можна пояснити нинішнє наукове і читацьке зацікавлення історичними творами, зокрема епопеєю «Мазепа» Богдана Лепкого.

Нинішньому поколінню читачів тексти Б. Лепкого сприймати не легко, навіть у Галичині, де вони були створені у 20-их роках минулого століття. Річ не лише в трагізмі описаних подій і жахітті людських доль, не лише в манері автора, який і в прозі залишався ліриком, а в мові, якою написані його твори. Через заборони української мови в царській Росії і завдяки відносно вільному її розвиткові в Австро-Угорській монархії виробився галицько-буковинський варіант літературної мови, певною мірою відмінний від наддніпрянського її варіанту. Б. Лепкий користувався мовою, яку вивчав у гімназії й університеті, якою потім викладав, спілкувався в інтелігентському середовищі. Цією мовою написана й епопея-пенталогія «Мазепа». Ідейний зміст і мистецький рівень епопеї вартий зусиль на її прочитання й осмислення. Не багато творів нашої класики спроможні з більшою силою укріпити в українцеві його україн-ськість або ж збудити її приспану.

Ярослав РАДЕВИЧ-ВИННИЦЬКИЙ

Видавнича фірма «ВІДРОДЖЕННЯ»

висловлює щиру подяку працівникам Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника (директор Мирослав РОМАНЮК), Львівського історичного музею (директор Богдан ЧАЙКОВСЬКИЙ), Львівської галереї мистецтв (директор Борис ВОЗНИЦЬКИЙ), та панам Богданові ГОСЮ і Сергієві ПАВЛЕНКУ за сприяння і надання художніх, літературних та наукових матеріалів