Мотря

НА ФОРТЕЦІ

Тихо й поважно сунулась гетьманська карета вулицями золотоверхого Києва.

Перед нею і декілька кроків за нею їхали козаки, однаково вбрані й на таких самих конях, як гетьманські, чорних, як галки.

Купці виходили з своїх крамниць і кланялися гетьманові в пояс. Навіть німець в довгополому фраку, що мав аптеку, в котрій, крім ліків, продавав також годинники й окуляри, вибіг аж за поріг свого склепу і кивався, як той трач, що його стружуть з дерева на забавку дітям.

Гетьман усім відклонювався, кому киваючи рукою, на котрій грав усіми привабами весни перстень із чудовим ізмарагдом, а кому шапкою посилаючи привіт. Студенти Академії, що не мали до кого їхати на ферії і залишилися в Києві, побачивши карету свого добродія, ставали, як у вертепі, поверталися лицем до карети і кланялися в пояс, причім шапкою доторкалися землі.

Бурсаки, що тільки мешкали в бурсі, а були на «своїх» харчах, бігали з глечиками від хати до хати, де їм їх добродії щоденно по черзі давали хто снідання, а хто обід. Стрінувши такого, гетьман кликав його до повозу й кидав у глечик гріш, за котрий можна було купити кілька обідів.

Калікам і вбогим, котрі сумними вінками обплітали сходи церков, побудованих щедрою рукою «раба божого Івана Степановича», гетьман посилав милостиню одним із козаків, який відлучувався від гетьманського поїзда, щоб сповнити приказ свого пана, а потім здоганяв його.

Декуди вулиці були вимощені деревом. По них гетьманська карета їхала, як по маглівниці. «Це добре на жолудок, — казав, жартуючи, гетьман, — буде нам обід смакувати».

Було й так, що карета глибоко поринала в ями та вибої, особливо там, куди возили пісок, дерево та дернюги до нової фортеці.

Не можна сказати, щоб гетьман був вдоволений ладом, який на вулицях бачив. Лампи світилися вночі тільки перед гостинницями та перед заїзд ними домами, хто що хотів, те й викидав на вулицю, а вднину не було кому спрятати цього хламу. Київ був подібний до великого заїздного дому, в котрім годі завести лад, бо все хтось новий приїде і насмітить. І доми, здебільшого деревляні, з різьбленими ґанками, на карбованих стовпцях і з віконницями, гарно розмальованими, виглядали, ніби їх побудовано, тимчасово, заки не настануть певні часи. Тільки розкішні церкви приваблювали до себе очі. На них годі було надивитися, особливо тепер, коли сонце так ярко світило й коли безчисленні куполи й хрести мерехтіли всіми відтінками золота.

Гетьман особливо захоплювався церквою святого Миколая, котрої великий спокійний фронтон з високими стрункими стовпами надавав їй якогось надзвичайного польоту вгору. В голові Мазепи виринали нові плани, нові бажання, як би то Київ зробити світовим городом, столицею великого народу. Він рад був зробити його таким гарним, щоб другого такого города й на світі не було, а разом із тим забезпечити його перед посяганням чужих рук, перед тими непрошеними гостями, котрі від найдавніших часів донині заїздили до нього і робили там що хотіли — на шкоду.

З теперішніми найгірша біда, бо вони не подібні до наглої бурі, котра перешумить, а нависають, як осіння сльота, в котрій все кисне, розкладається, гниє.

Ця гадка затроювала йому насолоду, якої він дізнав, дивлячись на матір городів наших, на столицю Володимира, Ярослава і Мономаха, в котру так тріумфально в'їздив незабутній батько Богдан.

«Повернуть ще колись ті світлі хвилини для тебе, мій золотоверхий Києве, повернуть!»…

Відвідав архідиякона Мігуру, котрий працював над його портретом серед алегоричних постатей. Ритовина була поділена на чотири поверхи. Перший — надпис, герб гетьмана і всілякі емблеми, другий — гетьман серед алегоричних постатей, третій — святі, а на останньому — церкви, котрі будував Мазепа.

Гетьман питався, чому Мігура зрисував його в панцирі, а не у звичайнім убранню, на що мистець відповів, що цього вимагає стиль.

Гетьман признав, що так дійсно стать його краще достосовується до цілості, а бляхи на панцирі вирізнюються від сукна і полотна на інших вбраннях.

Від Мігури зайшов гетьман подивитися на роботи біля нової фортеці. Ці роботи були йому дуже не по душі. Він відповідав за них перед царем. Цар обіцяв платити людям і не платив. Роботи були великі й важкі, вимагали багато рук, — цар наглив. Робітникам доводилося працювати в спеку, серед важких побоїв, зневаг та відомої сороміцької московської лайки. Здавалося, що це не нову кріпость будували, а дворець для самого чорта. Кожда груда землі полита була слізьми й кров'ю, кождий сажень валу виростав з тяжкої людської кривди.

Гетьман бачив кривду, яка діялася тим тисячам українського народу, що будували на своїй власній землі твердиню для чужого насильника, ніби крутили мотуз на свою власну шию. Але спинити тої роботи він не смів. Відказатися від будови київської твердині або будувати її як занапасть — це значило б підтвердити ті доноси, які на гетьмана йшли до царя.

Закусивши зуби й приказавши свому серцю мовчати, зближався він до цього нового пекла.

Над цілим Печерськом повисав густий туман, ніби Печерськ горів.

В тім тумані щось варилося, гуділо, гуготіло. Деколи ніби громи лускали направо й наліво, аж земля здригалася. Це розвалювали старі мури. Бог зна з яких часів. Копоти гризли очі й спиняли віддих у грудях. «Стільки там дорогоцінної старовини пропаде раз на все», — погадав собі гетьман, але, побачивши, як марнується життя, перестав жалувати пережитків.

Життя дійсно марнувалося безпощадно й безсердечно.

Козаки, котрі вславилися своєю хоробрістю в не одній битві, тягнули, як худобина, тачки і вози, навантажені камінням, піском і землею. Шлеї в'їдалися їм у плечі і в груди, жили на руках, на шиях і на чолах набігали кров'ю, як посторонки, так, що здавалося, немов це не люди, а якісь автомати, зроблені з кріпких скривавлених шнурів. Одежі на них майже не було, якесь порване лахміття звисало в декого з рамен, а в других щолиш від пояса. Ноги з розчепіреними пальцями грузли по кістки в землю, і здавалося, вони добувають усіх зусиль, щоби втоптати себе вглиб, влізти у підземні печері, бо тут, на поверхні, їм неможливо довше зносити такого знущання. Ті, що копали глибокі рови, ніби власними руками рили могили для себе. Копали завзято під свист батогів, під лайливі слова наставників, ще гірше від батогів болючі.

Ніхто не облегчував собі роботи ні розмовою з сусідом, ні піснею. Пісня, як уразлива птиця, відлетіла геть від того пекла. Тут царював проклін, проклін цареві, гетьманові, Іістаршинам, проклін цілому світові, проклін жахливому життю!

Гетьманові доводилося не раз бачити подібну працю на війні і в походах, але це друга річ! На війні сиплять окопи коли не з охотою, то з воєнним завзяттям та хоч із розумінням, що цього вимагає конечність. Тут і того розуміння не було, тут було одне — примус. В ті рови люди закопували не тільки свою силу, але й останки волі. На них вони дивилися, як на свою могилу.

Ті потом і кров'ю набіглі, а койотами вкриті очі не бачили гетьмана, який в туманах і в куряві стояв біля одної з будок, збитих як-будь, щоб інженери й дозорці над роботами могли знайти захист перед жарою та перед дощем.

Йому щось пояснювали, підходили з рисунками, з циркулями й трикутниками, але він ніби не помічав нічого. Бачив одно — важку муку своїх людей і боровся зі своєю совістю.

«Спини цю роботу! Визволь тих мучеників нещасливих, розкуй їх руки, встроми їм меч у жменю, хай вони кинуться на своїх катюг і зроблять суд над ними», — говорила йому совість. А розум відповідав: «Не пора, ще не пора! Зціпи уста, мовчи до якогось часу, щоб не накоїти ще гіршого лиха!»

Гетьман мовчав і дивився. Сотки возів і тисячі людей пересувалися поперед його очі, ніби чиясь могуча долоня розрухала якесь велетенське муравлисько, нівечучи його питоме[10], довгими віками улаштоване життя. Головний вал, як велетень удав, брав у свої смертельні обійми спору частину Києва і сунувся над Дніпро гасити дніпровською водою жагу, котра палила його.

10

Рідне.