Легенда про безголового

Тамара казала зовсiм iнше: Жихар до мене нерiвно дихає. Ну, це я i без Томи знала. Бiльше того: зiзнаюся чесно — я й сама не проти, аби Стас опинився одного разу в моєму лiжку. Тiльки в мене нiчого, крiм машини, немає, а займатися цим у машинi менi вiк не дозволяє. Зате в Жихаря — цiлий будинок. Правда, в однiй кiмнатi там живе його мама, але вона готова пустити до себе будь-кого, хто назветься невiсткою.

Та це — нашi особистi справи. I їх я рано чи пiзно вирiшу. Зараз, коли мене перевели з престижної палати в той самий будинок, пiд пильний нагляд Стасової мами, i, як я розумiю, майбутньої свекрухи, не можу забути одну розмову. Ту, яка розставила усе на свої мiсця, але зовсiм не дала жодної пiдстави для перегляду справи. Я переповiла її Стасовi, Тамарi, Олеговi, вони уважно вислухали i, зваживши все, зробили висновок: забудь. Помiняти нiхто нiчого не зможе. Тому — забудь, Ларчику.

Але я пам'ятаю кожне слово.

…Наступного дня пiсля того, як я оклигала остаточно, до мене завiтав зовсiм несподiваний гiсть. Начальник мiлiцiї мiста Подiльська Валерiй Iванович Яровий для цього випадку одягнув свiй парадний полковничий мундир, принiс менi квiти, сiк та апельсини, привiтався за руку з Жихарем, поцiкавився моїм самопочуттям, а потiм, кахикнувши, сказав головне:

— З вами, гм, хоче особисто поговорити Бондар. Сам виявив бажання.

— I що?

— Дуже просить. Каже — провину вiдчуває, i взагалi мусить закiнчити якусь розмову. Чи справу.

— Так розмову чи справу?

— Вам виднiше, що у вас iз ним не завершене: розмови чи справи. Вас вiдвезуть на машинi. Тiльки не вiдмовляйтесь: сьогоднi пiсля обiду його вiд нас забирають, переводять у Хмельницький, у слiдчий iзолятор. То що ви скажете?

Я глянула на Стаса. Вiн знизав плечима.

Правильно. Що тут скажеш…

Нас залишили сам на сам у кабiнетi Ярового.

Навiть iз розкуйовдженим волоссям, неголений, у китайському спортивному костюмi — синi штани з бiлими лампасами i такого самого кольору куртка на блискавцi — Бондар справляв враження репресованого за свої переконання вченого. Такого собi дисидента брежнєвських часiв, iнтелiгента в строгих окулярах, котрий вчинив громадянський подвиг, потрапивши за ґрати. Кайданки з нього не зняли: застебнули на руках спереду, попередили мене, що конвой за дверима i що я в разi чого повинна кричати. Потiм вийшли i щiльно зачинили за собою дверi.

Мовчанку порушив Бондар.

— Як ви?

— А як би вам хотiлося? Щури не догризли, привиди не дорубали. Життя вдалося.

— Я хотiв вибачитися… ну, за все… Та ви не залишили менi вибору, справдi. Для чого вам усе те треба було?

— Менi важко зараз пояснити. Давайте поговоримо про щось iнше, ви ж для чогось витягли мене з комфортної лiкарської палати.

— Давайте, — погодився Бондар. — Навряд чи нас тут записують на магнiтофон, такi штучки тiльки в кiно, в американських детективах. Пiд протокол я це нiколи не повторю, нехай хоч всю свою iнквiзицiю сюди скликають.

— Прямо таки iнквiзицiю!

— Я знаю, що говорю. Навiть якщо ви комусь спробуєте переповiсти нашу розмову i навiть якщо вам повiрять, потiм розчаруються i спишуть усе на хворобливу фантазiю. Чи психiку, частково порушену в темному страшному пiдземеллi.

— Менi здається, Бондарю, ви чудовисько, яке зараз набиває собi цiну.

— Чого менi виторговувати? Свободи мене хоч так позбавлять. Правда, суд врахує щире каяття, ту обставину, що я вбив особливо небезпечного убивцю-психопата й активно допомагав слiдству. Ви залишилися живою, я дiяв iмпульсивно, мене можна зрозумiти. Плюс я вiдома в цих краях персона… Словом, думаю, дадуть менше, нiж належить у подiбних випадках. Нi, собi я цiну знаю. Але менi здалося, у вас залишився до мене ряд запитань. Для чогось же ви почали шукати на них вiдповiдь. Якщо це вас заспокоїть — я готовий, починайте.

Менi хотiлося встати й пiти. Мене дратувала ця людина. I не тому, що вiн ударив мене по головi, придушив собачим повiдком, а потiм залишив повiльно божеволiти й помирати у пiдземному лабiринтi — щурам на поталу. Це якраз прояв захисної реакцiї, при бажаннi його можна зрозумiти. Не пробачити — але зрозумiти. Бондар дратував мене зовсiм iз iнших причин. Та замiсть того я запитала:

— Ви зробили все це для Лiзи?

— Я люблю її, — спокiйно вiдповiв вiн. — А любов буває рiзною.

— Ви можете це пояснити?

— А ви — ви можете пояснити полiт птаха? Ви дивитесь на небо, бачите, як вiн махає крилами, стежите за його польотом, фiксуєте мить польоту на фотоапарат чи знiмаєте птаха на кiнокамеру. Але ви не передасте словами вiдчуття польоту. Те, що вiдчуває птах, ширяючи небом. Те, що вiдчули б ви, якби мали крила. У нас iз Лiзою було саме так. Ми не знали, чому любимо одне одного. Ми любили. Крапка. I згадали це, коли я побачив її тут, у Подiльську: ту, яку любив, ненавидiв, не мiг забути — i знову любив.

Кандидат iсторичних наук зник. Замiсть нього навпроти мене в наручниках сидiв закоханий до нестями хлопчисько-студент.

— Ненависть усе ж таки була? Пiсля тiєї iсторiї з дитиною…

— Ага, ви й це розкопали! Знiмаю перед вами капелюха. Якби це не було негреня, просто хлопчик або дiвчинка — думаю, нiчого б не помiнялося. Зрештою, дитина не конче мусить бути схожою на мене. Вона могла бути схожою на маму, або — нi на кого з батькiв, сама на себе, i це списалося б на якiсь там гени. Лiза повелася необачно, та був шанс усе приховати. Аби не колiр шкiри немовляти. Я тодi психонув, мав на те повне право. Потiм пробачив її. Не вiдразу, але пробачив. Але її вже зi мною не було.

— Тому ви перебралися сюди, в глушину?

— Почасти — так. Хотiлося забути все, i я з головою пiрнув у цей музей. Працював, як проклятий. Результат ви бачили.

— Схема з безголовим — це ви придумали?

— Iдея моя, але розробляли ми разом. У Лiзи не було iншого способу позбавитися остогидлого чоловiка.

— Чорна невдячнiсть: Потурай же простягнув їй руку допомоги, коли стало зовсiм погано. Чи вона так не вважала?

— Вiн купив її. Скористався нагодою i купив, наче рiч на своєму оптовому базарi. А потiм зробив усе, аби вона не могла залишити його просто так.

— Але ж ви вбивали людей…

— Секундочку! — пiднiс голос Бондар. — Я нiкого не вбивав! Це хворий Стьопа! Вiн абсолютно вийшов з-пiд контролю!

— Отже, контроль був…

— Ми готувалися рiк. Ларисо, такi речi не робляться сьогоднi на завтра. Коли я пiдiбрав Стьопу, нiчого такого не думав. Просто пожалiв убогого, а вiн працював сумлiнно i був вiрним, наче собака Полковник — ви ж бачили мого пса. У якiйсь момент я почав його обробляти. Переконати шизофренiка в тому, що вiн — нащадок Вiтольда Ржеутського, виявилося зовсiм нескладно. Степан так перейнявся, що був готовий шукати свою вiдрубану голову хоч щодня.

У горлi в мене стояв ком. Я проковтнула його.

— Скажiть чесно, Бондарю — вам не шкода всiх цих людей?

— Кого ви називаєте людьми, Ларисо? Рецидивiста Мишка Дорошенка? Ось хто на сто вiдсоткiв випадкова жертва, так це вiн. Наша екскурсовод — сусiдка Валi Глибокої, тiєї самої, заочницi його. Вона менi без задньої думки все й розказала про сусiдку та її приймака. Якщо його прибрати з цього життя, шкоди нiкому не буде.

— А ви це вирiшуєте?

— Довелося менi, — картинно зiтхнув Бондар. — По ньому ж нiхто не плакав, навiть та ж сама Валя. З ним усе просто: гуляв собi ввечерi п'яненький, менi лишалося тiльки сказати Стьопi: «Фас!».

— Сизий — теж зайва людина?

— Цей взагалi не мав права народжуватися! Я ж казав вам — не терплю журналiстiв! Мало того, що працею моєю користався — вiн ще дiвчаток до себе тягав! Думаєте, нiхто цього не знає? Подiльськ — маленьке мiсто, i жiнки, котрi працюють в готелi, дружать iз працiвницями музею. Ото вже язики почухали! Я все це, само собою, вислуховував. Ну, i зробив висновки: порадив Едиковi виписатися з готелю, на пару днiв залишитися в мене, пообiцяв показати привида, яким вiн так перейнявся. Ох i загорiвся ж вiн! Менi лишилося тiльки витягнути його на розвалини, далi божевiльний Притула сам усе зробив.