Легенда про безголового

Раптом я зловила себе на тому, що мимоволi говорю стишеним голосом. Тодi як мiй провожатий i не думав переходити на шепiт.

— Ви знаєте, Ларисо, до того, як я вперше спустився сюди, не бачив жодного лабiринту. У мене так само не було досвiду орiєнтуватися в них i я не знав, за якою логiкою їх будують. Хочете ще в чомусь зiзнаюся? Я боявся зустрiти тут Мiнотавра.

— Прямо-таки Мiнотавра?

— А чом би й нi? Тому скористався класичним методом Арiадни: знайшов величезний клубок ниток i методом проб та помилок врештi-решт навчився тут орiєнтуватися. Я ж казав вам уже — з цього пiдземелля є iнший вихiд, вiн веде на берег рiчки. Але для полонянок лабiринту зачиненi були обидва. Їх заводили, а частiше — заносили непритомних у глибину iз зав'язаними очима й лишали там. Рано чи пiзно хтось знаходив один iз виходiв, тiльки все марно — достукатися до мучителiв не було жодної можливостi. Уперед чи назад?

— Уперед!

Нахиливши голови, ми по черзi просунулися в вузький коридор i скоро вийшли до чергової розвилки. Тепер промiнь лiхтарика вихопив iз темрявi по черзi три ходи. Визначивши, склепiння якого опускається найнижче, я рiшуче рушила туди першою. Коли ми вийшли до чергової розвилки, я, не думаючи довго, завернула лiворуч. Бондар мовчки сунув за мною, нiяк не коментуючи моє рiшення, i скоро я зрозумiла — ми знову закружляли.

— Чого ж мовчали?

— А що говорити? Ви тут сьогоднi керуєте.

— Знущаєтеся над дiвчиною.

Чимдалi, тим краще я освоювалася в цьому лiгвi Мiнотавра. Правий Бондар — нiчого надто складного тут немає. Тi, хто його будував, самi не хотiли одного разу заплутати в пiдземеллi. Тому правильний шлях визначали нижчими, нiж решта, склепiннями. Звiсно, нещаснi переляканi сiльськi дiвчата-полонянки, для залякування та пригнiчення волi яких призначався цей атракцiон, менше всього думали про такi речi. Навпаки — бiгли в бiльшi та ширшi коридори, це нормальна природна поведiнка. Бiгли — i кружляли тут доти, доки не падали без сил, вiддаючи себе на поталу щурам, або доки не знаходили нарештi якийсь iз двох виходiв. Так само для них недоступних.

Блукання лабiринтом несподiвано захопило мене. Я втратила вiдчуття часу i навiть перестала обмiнюватися реплiками з Бондарем, то пропускаючи його мовчки перед собою, то дозволяючи дихати собi в спину. Нарештi, завернувши в черговий коридор, я раптом побачила в протилежному його кiнцi слабеньке свiтло.

— А там що?

— Бог його знає, — голос Бондаря справдi звучав здивовано. — У принципi, ми з вами дiйшли до протилежного кiнця лабiринту, туди, де був другий вихiд. Але його давно завалили — колись там брали глину з кар'єру, вихiд завалений назавжди.

— Значить, хтось тут таки буває?

— Привид Вiтольда Ржеутського, який прорив вхiд до пiдземелля? — директор знову знущався.

— Привиди безплотнi. Навiть такий матерiалiст, як я, це знаю. Давайте глянемо.

Перетнувши останнiй коридор, ми опинилися в невеличкiй, форми неправильного прямокутника галереї. Просто перед нами була мурована стiна, а з iншого боку, на рiвнi облич, свiтився невеличкий, на одну людину, прохiд на гору. Я примружилася, встигнувши вiдвикнути вiд денного свiтла, i з задоволенням вдихнула свiжого повiтря.

— Бачте, хтось таки сюди лазить!

— Знаю я, хто, — незадоволено буркнув Бондар. — Вони вже кiлька разiв мене просили, тiльки я їх ганяв… Усе ж таки дiсталися сюди, придурки…

— Ви про кого це так?

— Дигери i журналiсти з ними. З Хмельницького, з Кам'янця, навiть iз Києва дзвонили — пустiть i пустiть у печери!

— А вам шкода?

— Шкода! — виклично мовив Бондар тоном, якого вiд нього я ще не чула. — От шкода! Ларисо, я вчений, iсторик, дисертацiю кандидатську захистив i пишу докторську! Подобається це комусь чи нi, приймає хтось це чи нi, але я — вчений, розумiєте? Я працюю, витрачаю свiй час, проводжу копiтку роботу, дослiджую, а плодами цiєї працi нахабно хочуть користуватися всякi роззяви, яким до моїх трудiв нема жодного дiла!

— Ви про журналiстiв? Не любите їх?

— Терпiти не можу! Саме з цiєї причини: розпитують, пишуть, фотографують, а потiм видають це за свiй матерiал i свою тему. А я, кандидат iсторичних наук, який кладе весь вiльний час на впорядкування музею, вибивання ґрантiв та спонсорських коштiв i фактично не має часу на те, що в тих таки журналюг називається особистим життям, залишаюся для них лише джерелом iнформацiї, за яку їм — їм, Ларисо! — заплатять i за яку їх похвалять! Це справедливо?

— Не думаю, Анатолiю, що ми повиннi тут про це зараз дискутувати, — менi справдi не подобалася ця розмова, але виключно через те, що я не могла зрозумiти її предмету. — Покiйному Сизому, журналiсту, до речi, ви допомогли…

— Що значить — допомiг? Вiн пише путiвник для iноземних туристiв. У всякому разi, так вiн менi сказав. I не думаю, що збрехав — молодi шакали мене дратують i непокоять бiльше. Вiн заплатив за консультацiю. Я не говорив цього вашим друзям iз мiлiцiї, бо якщо для Києва подiбнi речi нормальнi, то тут вони не сприймуться. Так, у Сизого був бюджет i вiн виклав менi за користування iнформацiєю двадцять доларiв. Грошi невеликi для Києва, а тут я зможу додатково заплатити Стьопi — i вiн пофарбує паркан.

— Стьопi?

— Наш сторож. Бачили його? Бачили, такий чоловiк у кепцi, в саду порався. Коли тепло, з травня по вересень, я дозволяю йому ночувати у флiгелi. За штатним розкладом сторож отримує копiйки, тому я радий з кожної можливостi пiдкинути йому грошей. Хто мене за це засудить?

— Заспокойтеся, нiхто не збирається…

— Почекайте, Ларисо, я закiнчу. Цей Сизий не змiнив мого ставлення до журналiстiв у цiлому. Але вiн, принаймнi, спробував працювати з ученим цивiлiзовано, як у всiх нормальних країнах. Менi шкода, що вiн загинув так страшно, але шукати вбивцю — не моя i, погодьтеся, не ваша справа. А ось за це, — Бондар кивнув на дiру пiд стелею, — я б спускав сторожових собак. А тепер, — скандальнi нотки з його голосу зникли, — скажiть, що я чудовисько.

— Мiнотавр страшнiший, — посмiхнулася я. — До речi, ми його так i не знайшли.

— Для нас це добре.

— Ви маєте право на будь-яку думку. Зрештою, газети пишуть, що ми вже три роки живемо у вiдкритому демократичному суспiльствi. I я затягнула вас сюди не для того, аби ми дискутували про роль журналiстiв у життi кожного з нас.

— А для чого?

Оп-па! Справдi — для чого? Розказати, що вчора вночi бачила безголового привида на цих руїнах?

— Менi цiкаво. Ви ж пов'язуєте давню страшну казку з нашою суворою реальнiстю? Ось я i вирiшила хоча б частково вiдчути те, що вiдчуваєте ви. Можливо, почну думати так, як ви, i опинюся на вашiй хвилi. Якщо ще якось треба пояснити свої дiї, то вважайте — розлучена київська панi у вiдпустцi намагається зовсiм не здурiти i чимось себе зайняти. Цiлком може бути, що я займаю себе зараз абсолютними дурницями.

— Виходить, я вас тут, пiд землею, серед щурiв розраджую?

— Сама не знаю, — тема розмови починала мене хвилювати — потреба пояснювати справжню причину своїх не зовсiм логiчних з точки зору здорового глузду дiй ставала все гострiшою, а менi б цього не хотiлося. — Полiземо на гору через цю дiру чи повернемося назад i вийдемо, як бiлi люди, через дверi?

Бондар постояв мовчки, потiм наблизився до отвору, пiдстрибнув, ухопившись руками за його краї, кумедно дригаючи ногами, пiдтягнувся i вивалився нагору. На якусь мить зник iз очей, потiм його постать загородила отвiр, а разом з ним — i свiтло.

— Давайте руку.

Я вимкнула лiхтарик, заховала його в кишенi джинсiв. Потiм кинула пiд стiну арматурний прут, стала навшпиньки, схопилася за його руку, що виявилася несподiвано мiцною, як для кандидата iсторичних наук, i Бондар висмикнув мене з пiдземелля, наче морквину з грядки.

Годинник показував початок п'ятої вечора. На руїнах i в лабiринтi ми провели бiльше чотирьох годин.

Додому Стас Жихар так i не пiшов.

Я за цi днi так i не розiбралася, який саме статус кiлька разiв розлучений опер має у великiй родинi Комарових. Не чужий — однозначно. А ось наскiльки свiй, i головне — чому свiй, залишалося таємницею. Яку, проте, не надто хотiлося розгадувати. Тут були iншi, набагато серйознiшi таємницi.