Годованці Сонця

Навіть теоретично було важко підрахувати, скільки часу піде на утворення навколо Зели легкого серпанкового «футляра». На численні досліди та експерименти в лабораторіях, не те що не було часу: просто лабораторні умови — це одне, а космос — ще зовсім інше. Треба було ризикувати, бо однаково нічого було втрачати. Бекут і його помічники в ці дні, коли подальшу справу взяли до своїх рук фізики та інженери, були так змучені, знервовані та виснажені, що навіть не могли хвилюватися…

У нас на планеті стоїть зараз пам'ятник Бекуту з хімічно чистого заліза. Річ не тільки в тому, що на нашій планеті (думаю, як і на вашій) це досить-таки рідкісний метал. Суть у тому, що хімічно чисте залізо1 не вступає в реакцію з киснем. Залізо переборює його, і Бекут стоїть-як непереможний приборкувач кисню-втікача. В руці велетенської залізної постаті затиснуто модель атома кисню; Бекут впіймав кисень, наче дивовижну істоту, роздивляється, вивчає…

Цей пам'ятник було відлито задовго до того, як народилися батьки моїх прадідів.

Перед самим відльотом із Зели, перед тим як вирушити у чергову розвідувальну експедицію, ми з товаришами-космонавтами були біля пам'ятника. У нас існувала та, мабуть, і досі існує традиція, за якою всі космонавти приходять прощатися з залізним Бекутом.

Хіба міг я тоді знати, що більше ніколи не повернусь на рідну Зелу, а незвичайну Бекутову знахідку привезу в дарунок людям іншої цивілізації…

Проте я трохи забіг наперед. Словом, за роботу засіли фізики та інженери. Сталося так, що раптом весь науковий світ Зели відчув, що порятунок людства планети у Бекутовому відкритті. І тепер від того, як інші вчені впораються з своїми обов'язками, залежить усе.

Навіть та група вчених, яка досі й чути не хотіла про якісь там бактерії, а всі надії покладала на зореплани і переселення на інші планети, засіла за розрахунки, дарма що доводилось перевозити в космос не зелян, а бактерії.

Людство Зели ніколи не забуде той день, коли з дванадцяти географічних пунктів нашої планети у космос раптом злетіло дванадцять ракет з надзвичайними пасажирами на борту.

Але не треба думати, що спокій запанував на планеті в той день, як стало відомо, що ракети вийшли в задані точки і висіяли жовто-оранжевих киснетворців. Автомати не підвели, все зробили як слід, але це не означало, що вже через день-два Бекутова бактеріальна плівка буде і затримувати і продукувати кисень.

А нетерпіння зелян було таке велике! Вони чомусь чекали тільки дня, коли будуть запущені ракети. Багато хто з людей, далеких від науки, не уявляв чітко, в чому полягає відкриття Бекута, і сподівався, що вже через добу по виході ракет на Зелу поллються благодійні потоки кисню. Дехто вже по тій добі говорив: «Ви помічаєте) наскільки легше стало дихати?» Але це просто була ілюзія, самообман. Легше дихати не стало ні сьогодні, ні завтра, ні через рік. Минуло довгих три роки перш ніж найчутливіші зелянські прилади зареєстрували: Зела перестала втрачати атмосферу! Можна було вважати, що геніальний експеримент вдався!

Головне, що Зела перестала втрачати атмосферу. Тільки тепер люди зрозуміли, скільки злочинів вони вчинили перед природою і якою важкою працею треба спокутувати свою провину. Скільки зелених фабрик кисню було знищено на Зелі, скільки висохло озер, скільки повноводих річок перетворилось на болотисті ручаї, скільки густих лісів і квітучих полів стали мертвими пустелями. Сподіватися лише на бактерії, що вони за короткий час поповнять недостачу кисню, було годі.

Про кисень мусили невпинно дбати й самі зеляни.

Знов кожна зелена гілка була на обліку, а напівзабутий закон — «Де взяв, там поклади» — знову набув чинності.

Тепер, коли геніальний винахід Бекута відвернув неминучу загибель всього живого на планеті, Зела ніби народилася вдруге. Люди начебто виросли у своїх власних очах, стали серйознішими. На той час сталися великі зміни в суспільному житті планети. На ній нарешті запанувала справедливість, за яку довгі віки боролися кращі зеляни.

Нечуваного розквіту набули тоді наука, техніка, мистецтво, культура. Як ніколи, стало видно, на що здатна людина з розкутою думкою.

Не можна примусити людину мислити так, як того хоче хтось інший. Не можна її думку увібгати в рямці, межі яких визначив хтось сторонній. А було колись таке на Зелі! Люди, які ніякого стосунку до науки не мали, могли визначати ступінь геніальності вчених або поділяти науку на правильну й неправильну. Було та минулося…

Я розповідаю вам дещо з історії моєї планети, хоч жодної з цих подій я не був свідком. Вони відбувалися дуже давно. Але, не знаючи нічого про ці події, ви, може статися, не зрозумієте мети нашої експедиції у вашу Сонячну систему…

Відтоді як стало відомо, що Бекутова плівка з жовто-оранжевих бактерій врятує атмосферу, а з нею і життя, могло б здатися, що в інтенсивному штурмі космосу відпаде потреба. Справді, навіщо ризикувати, коли головну проблему розв'язано? Але ж без цього не було б відкриттів! А відкриття живлять науку, і саме завдяки їм вона існує. Бувають відкриття, які знаходять своє втілення і застосування одразу ж, і бувають відкриття, непотрібні людям сторіччями. Але в науці нема непотрібного. Настає час — і той «непотріб» знадобляється. Так було й цього разу.

«Тверезі» й занадто «реальні» голоси кричали: «Для чого ці польоти? Для чого нам жертви? Яка практична користь від експедицій? Адже й дитині зрозуміло, що охопити весь космос, одомашнити його — неможливо. Вистачає діла й на планеті. Чи не задорого коштує нам чиста наука, наука для науки?»

Бідолахи, вони ніяк не могли зрозуміти, що не буває чистої науки, як не буває науки для науки, а є лише наука для людини. Правду кажучи, штурмани далеких космічних плавань не дуже зважали на ці голоси, вони вперто прокладали нові й нові траси, і на зоряних картах залишалось дедалі менше й менше білих плям.

А час минав, і настала пора, коли знову почалися розмови про колонізацію інших, безлюдних планет.

Те, що на Зелі не було війн, епідемій, стихійного лиха, високий рівень культури й техніки, гігантський поступ медицини й біології, загальний добробут людей — усе це сприяло довголіттю.

Тепер вік зелян майже подвоївся, і проблема перенаселення планети стала найважливішою з усіх проблем. Хоча наша цивілізація вже й досягла такої фази, що годі було розібратися, де починалося сільське господарство і де кінчалась промисловість, чи навпаки, проблема ця не ставала від того менш важливою. Зеляни вже вміли робити хліб, фігурально кажучи, з каменю, а м'ясо з диму, високий розвиток хімії довів, що прохарчувати можна величезну кількість людей. Але людям не буде місця для життя, не буде місця в технічному і фізичному розумінні цього слова.

Я вже казав, що планета наша, моя рідна далека Зела, за об'ємом була менша за вашу Землю. Правда, ми відвоювали чимало площі у моря… Нам ставало тісно. Міг настати час, коли на Зелі ніяк було б розминутися. Треба було розселятися. Але куди? Ми тепер могли вибирати планету, з будь-якою атмосферою і переробити її на кисневу; ми навіть могли створити атмосферу на безатмосферній планеті. Але для нашого людства не могла підійти будь-яка планета. Нам весь час траплялися планети з масою, набагато більшою, ніж у Зели, і наші космонавти за таких умов майже зовсім не могли працювати, а зореплани з великими труднощами покидали їх. Часом у безмежних просторах галактики наші розвідники знаходили щось схоже на Зелу. Але при ретельнішому дослідженні виявлялось, що в таких космічних тіл надзвичайно велика маса. Вага кожного з нас на такій планеті подесятерилася б. Випадали нам планети й ідеальні за своєю масою, але надто віддалені від Сонця. Навіть при досягненнях нашої науки й техніки обжити таку планету годі було й сподіватися. Або навпаки — планета дуже близько оберталася навколо Сонця, і, звичайно, в такому пеклі навряд чи могло існувати що-небудь живе.