Пригоди Румцайса

Не встигли пан князь та княгиня і оком змигнути, як там уже росло деревце.

У пана князя і княгині аж голови пішли обертом. І вже зовсім вони зсунулися з глузду, коли деревце зацвіло. Ще хвилина — і на вершечку загойдалося зелене яблучко.

— Хай Галірж швидше роздмухує гніт, щоб не забарився вистрелити з гармати, коли в мене достигне перше імператорське яблуко! — гукнув пан князь.

Та дон Міракль спокійно мовив:

— Далі сам я вже нічого не можу зробити. Кінець — ділу вінець. Щоб яблуко зачервоніло, мусить попрацювати сонце.

— Як же воно працюватиме, коли на ньому хмари, мов перина? — зітхнула княгиня.

Дон Міракль змахнув руками проти неба. І ви б побачили, що після цього зробилося! Хмари враз розсунулись і стали в коло, а в тому колі засяяло гаряче сонце. Вітер утік подалі, і вже ніщо не заважало сонцю світити на Їчин.

Дон Міракль дивно посміхнувся й солодко-підступно промовив:

— Так триватиме три тижні, й імператорське яблуко зачервоніє для пана князя, як кардинальська мантія.

Всі ці дні сонце, наче вогненне око, світило з хмар, не заходячи й на хвилину. І настала в Їчині така страшна спека, що вся вода парою знялася до неба, ні в кого не лишилося слини, і язики в людей стали сухі, як підошви. Навіть залізні півні на флюгерах падали, знепритомнівши від спраги.

— Еге-ге, дорого обійдеться Їчину оте князівсько-імператорське яблуко! — промовив Румцайс і зайшов до корчми «Місто Гамбург». Побачивши дона Міракля, Румцайс ухопив його за руку і повів під дивну яблуню. Там він сказав князю й княгині:

— Якби це яблуко могло достигати від людської дурості, ви б його вже давно з'їли. Та висохнути Їчину на порох через ваші примхи я не дозволю!

Аж тут дон Міракль почав вимахувати руками, притупувати однією ногою, шаркати другою. Враз здійнявся вітер, над яблунею вдарила блискавка й загримів грім.

— А тепер, Румцайсе, я все це пущу на тебе! — вигукнув дон Міракль.

Довелося Румцайсові стрибати, пригинатись і відступати, щоб поплутати блискавкам їхні удари. І прямою дорогою побіг він на військовий плац під Чержовом.

— Вставай, Цумштайне! — закричав він. — Зараз я тобі знову дам роботу!

Велетень Цумштайн зробив крок, ще чверть кроку — вже стояв біля яблуні.

Дон Міракль спершу не знав, що робити, але потім заходився чаклувати так навально, аж мусив допомагати собі коліном.

— Хай грім і блискавка вдарять прямо в Цумштайна! — наказав він бурі.

Та коли блискавки били по велетню, Цумштайн тільки радів:

— Іще! Іще! Іще! І у плече трохи, бо там мені крутить часом!

Коли велетень досхочу навтішався блискавками, відчмихався, відфоркався, він розігнав по небу хмари й бурю на сім сторін. А у восьмий бік побіг назад до Іспанії черівник дон Міракль. А за хвилину ввійшла химерна яблуня в землю, і лишилася на тому місці тільки ямка.

Пан князь і княгиня стояли, як два стовпці. Нарешті князь промовив:

— Ма шер, віднесіть назад на кухню ножик для яблука.

А княгиня на те:

— Мон шер, краще біжіть до Галіржа, хай згасить гарматний гніт.

35. Як Румцайс утретє і востаннє навернув на добрий розум велетня Цумштайна

Велетень Цумштайн лежав на військовому плацу, і кожна хвилина здавалася йому довгою-довгою, як в клубочку, що втік із рук. Раптом побачив він: від дальнього кутка Їчина біжить якась бабуся.

— Коли людина хоче згаяти час за розмовою, нема краще як побалакати з бабусею! — зрадів Цумштайн. Повернувся він набік, щоб не завдати старенькій шкоди своїм диханням, і промовив: — Постій біля мене хвилинку, якщо ти не дуже поспішаєш!

А це була бабуся Голотова із будиночка на околиці Їчина. Спинилась вона, сіла, вмостилася зручно і почала:

— Ну, якщо такий здоровенний парубійко та кличе стару бабу перекинутися словечком, тут щось неладно!

Попрохав Цумштайн бабцю Голотову перейти на другий бік, сам теж перевернувся і зітхнув:

— Таки неладно, бабусю. Вже собі боки відлежав до мозолів. А так же хочеться щось робити! А ну ж бо я тобі в чомусь допоможу!

Бабуся Голотова засміялась.

— Авжеж, ото була б допомога, Цумштайне! Я йду до Прахова, щоб нашкребти зі скель трохи піску — чистити горщики і долівку посипати. Хіба ж ти упораєшся із цим ділом своїми здоровенними ручиськами?

І бабуся підвелася й жваво подріботіла далі до Прахова.

Цумштайн довго розглядав свої руки. Кожна долоня була в нього більша за два сільські дворища. Дивився на них велетень і повільно-повільно думав. Аж поки надумався.

Десь опівдні налила Манка у горщик молока лісової лані й приставила до вогню. Але в ту ж мить по молоку пішли кола, потім ще і ще, і холодне молоко трохи не вибігло з горщика.

— Румцайсику! — покликала Манка. — Ось глянь, що воно за диво.

А Румцайс їй:

— Десь щось добряче працює; це воно мало не вигнало молоко з горщика.

За мить примчав Ціпісек, мокрий майже по шию:

— Струмок вийшов із берегів і розлився між деревами!

— Десь щось працює так, що вже й воду виганяє з берегів. Треба подивитися, що воно… — повторив Румцайс.

Манка залишилася у печері — пильнувати, щоб не збігло молоко. Ціпісек повернувся до струмка — завести його назад у береги, а Румцайс вирушив у дорогу.

Іде він імператорською дорогою до Їчина і відчуває — земля у нього під ногами двигтить.

— Тисяча чортів! — вигукнув Румцайс. — Треба поспішати! Він саме проминав будиночок бабусі Голотової, коли раптом у повітрі загуділо щось, наче сім басів одразу, і бухнуло об землю так, ніби з неба звалилася скеля.

Глянув Румцайс, а у дворі бабусі Голотової і справді скеля стримить. Із пісковику, як біля Прахова.

З будиночка вибігла бабуся, побачила скелю у дворі і скрикнула:

— Певно, це той парубійко з плацу прислав мені трохи піску горщики чистити і долівку посипати!

Румцайс усе зрозумів. Став він навшпиньки, притулив долоні до рота і загукав у бік Прахова:

— Ану облиш, Цумштайне!

Та перш ніж ці слова долинули туди, у двір бабусі Голотовій звалилася друга скеля.

— Облиш, Цумштайне, вже піску вистачить і для моєї правнучки! — закричала бабуся Голотова, та голос її долинув хіба що до тину.

Тоді Румцайс з усієї сили:

— Гей, Цумштайне, годі!!!

Скелі більше не падали. Десь з-за гори визирнув від Прахова велетень Цумштайн і прогримів через ліс і долину:

— Хоч би що я робив, Румцайсе, ніяк від тебе не дочекаюся подяки. Погане роблю — ти мене караєш. Добре роблю — все одно тобі не вгоджу.

Бабуся Голотова почула це і засміялась:

— Ох і цікаво мені, Румцайсе, як ти розтовкмачиш велетню, що таке справжнє добро.

Сказала це бабуся, нашкребла із скелі трішки піску в фартух і пішла чистити горщики.

— Ну, то поясни ж мені, Румцайсе, що до чого! — знову гукнув велетень через ліс і долину.

— Овва! Я й сам цього не знаю, Цумштайне! — гукнув він до Прахова. — Полеж поки що там. Як дізнаюся, прийду до тебе і розповім.

Велетень Цумштайн підклав собі під голову скелю, щоб зручніше було лежати й чекати, а Румцайс пішов додому.

Сів він до столу в печері й обхопив голову руками:

— І чого це виходить погано, коли хоче Цумштайн добро робити?

— Про що це ти? — запитала Манка.

Румцайс пояснив їй, що через велетневу добрість міг би увесь Їчин опинитися під скелями.

Манка помішала дерев'яною ложкою молоко лісової лані і зітхнула:

— Ох і нелегке це діло, Румцайсе!

Тут прийшов Ціпісек і витяг з кишені вісім яєчок пташки волове очко. Румцайс покатав ті яєчка на долоні і каже:

— О, я вже знаю, що сказати Цумштайнові.

Коли Румцайс прийшов до Прахова, розкошував Цумштайн, лежачи на спині.

— Не вставай! — гукнув Румцайс. — Я прийшов тобі пояснити ту мудрість.