Страница 3 из 45
Старша сорока і каже:
— Чи це не той?
А молодша:
— Та, мабуть, він.
— Авжеж, це я, — кивнув Румцайс і підкинув у вогонь полінце. — А що там таке?
Сороки повели його на узлісся. На старому дереві Румцайс побачив папір, списаний великими літерами:
«РУМЦАЙСЕ, ЯКЩО ТИ НЕ ПРИЙДЕШ У ЗАМОК, ЩОБ ЗАГРАТИ НА СОПІЛКУ В ЗАМКОВІЙ БАШТІ, — ТИ БОЯГУЗ!»
А внизу стояв підпис самого князя.
Румцайс засміявся в бороду, аж загули там лісові бджоли:
— Пан князь хоче мені щось устругнути за тих гармашів, яких я пустив танцювати з мавками!
— Нікуди не ходи! — крикнула йому старша сорока.
А молода додала:
— Там тебе схоплять!
Румцайс тільки знизав плечима.
— Треба йти. Я мушу заграти на ту сопілку, щоб не зганьбити розбійницької честі.
Та спершу він зайшов до своєї розбійницької печери. В кутку на поличці лежала шкіряна торба. Була вона наче звичайна, але водночас і особлива. Не лежала спокійно, а то надувалася й більшала, то випускала повітря і ставала плисковата. Здавалося, торба була жива.
Румцайс узяв торбу і вирушив до Їчина.
Поки Румцайс жив у лісі, виросла в нього борода майже до пояса, а волосся спустилося аж на плечі. Тож усі люди на нього озирались.
— Так я і до замку не доберуся, — сказав сам собі Румцайс і завернув до перукаря Довбалика. Сів у крісло, кинув капелюх на вішалку і звелів:
— Підстрижи мені бороду і чуприну.
Коли Довбалик в'їхав ножицями у Румцайсову бороду, там щось загуло, і з бороди вилетів рій лісових бджіл.
— Ой лишенько! — розгубився Довбалик. — Я краще візьмуся за ваш чуб.
Він вліз гребінцем у Румцайсову чуприну, але звідти визирнула пташка і весело зацвірінькала.
— Що ж робити? — розвів руками Довбалик.
— Не хвилюйся, Довбалику, — сказав Румцайс. — Дай мені якусь скриньку і клітку.
Струсили вони бджіл у скриньку, а пташку посадили в клітку. Але тепер Довбалику заважала торба в Румцайса на колінах. Вона то надувалася, як волинка, то зморщувалася, мов суха слива.
— Та не зважай ти на неї,— заспокоював перукаря Румцайс. — Там у мене вітер, — я наловив його на узліссі.
Довбалик заспокоївся.
— Чи не бажаєте проглянути газетку? — люб'язно запропонував він, щоб усе було так, як має бути в порядній перукарні.
І перукар дав Румцайсові газету, надруковану готичними німецькими літерами.
Румцайс утупився в неї і побачив таку саму об'яву, яка була прибита до бука. А під об'явою намальована картинка: у круглій замковій башті лежить на столі сопілка, на яку мусить Румцайс заграти.
Перукар Довбалик показав кінчиками ножиць на картинку.
— Не ходи туди, Румцайсе. Пан князь, мабуть, наставив тобі якусь хитру пастку.
Тим часом у замку пан князь разом із княгинею Майоленою були зайняті дивовижною роботою.
Княгиня тримала відерце з білою фарбою, а пан князь малював квачем доріжку на баштових сходах угору аж до тієї кімнати, де лежала сопілка. Така сама доріжка вже вела від Довбаликової перукарні до замкової брами. Намалював її князівський лакей Фріцек.
Коли доріжку домалювали до сопілки, сказав князь:
— Ма шер, тепер ідіть до своїх покоїв, бо тут відбуватимуться небезпечні речі.
Княгиня пішла. А пан князь покликав Фріцека, поставив його за відчинену половинку залізних дверей, які вели в кімнатку, і наказав:
— Атансьйон![4] Коли прийде Румцайс і заграє на сопілку, миттю зачини за ним двері. Та міцно!
Фріцек став за дверима, пан князь сховався за чорну завісу в передпокої і вже наперед радів, сміючись у хусточку:
— Хе-хе, а ручки на цих дверях немає! Зате є на них міцний замок, який може відчинити тільки один знаменитий слюсар, що живе аж у Фландрії!
Тим часом чепурно підстрижений Румцайс вийшов із Довбаликової перукарні і ноги його наче самі прикипіли до доріжки, намальованої на тротуарі. Іде Румцайс, в одній руці у нього клітка з пташкою гойдається, у другій — скринька з бджолами. А торба з вітром висить на шиї.
Пройшов він через браму й намірився по доріжці через майдан. Так би й дійшов до малої замкової башти, але перед самісінькими ворітьми пташка в клітці закричала. Кричить і кричить.
— Тут щось не так! — промовив Румцайс, повернув назад на майдан і сховався за круглим басейном, повним джерельної води. Звідти він став стежити за князівським замком. І невдовзі збагнув, що на нього чекає якась пастка.
А панові князю вже не сиділося в малій замковій башті. Він крутився за чорною завісою і без угаву нагадував Фріцеку:
— Тільки-но Румцайс заграє — міцно зачини двері!
Але Румцайса піддурити — річ не проста. Він послав наперед пташку, щоб вона все роздивилася. Пташка тричі облетіла навколо вікон у башті, повернулась до Румцайса і розповіла, яку пастку наготував князь.
Румцайс почав думати, як йому виплутатись із, цієї халепи. Нарешті надумав.
Відчинив він скриньку з бджолами і гукнув:
— А киш!
І весь рій полетів просто до замку.
Потім Румцайс зняв з шиї торбу з вітром і розпустив шворку. З торби вилетів тоненький синюватий вітрець. Румцайс показав йому на башту, і вітрець повіявся до відчиненого вікна.
А пан князь за чорною завісою аж ногами тупав з нетерплячки, аж йому в очах миготіла ота біла доріжка, якою мав прийти Румцайс.
І раптом із башти залунало:
— Ф'ю-і-іть!
Це озвалася сопілка, коли в неї дмухнув синюватий вітрець.
— Ф'ю-і-іть! Ф'ю-і-іть!
Сопілка свистіла чимдалі дужче.
— Ф'ю-і-іть! Ф'ю-і-іть! Ф'ю-і-іть!
Князь визирнув з-за чорної завіси і загукав до Фріцека:
— Як може Румцайс грати на сопілку, коли він не пройшов по доріжці, що я її сам малював?!
— Раз цього не знає сам пан князь, звідки мені знати? — озвався за дверима лакей Фріцек.
— То я сам гляну! — мовив князь і вбіг до кімнатки подивитися, що діється з сопілкою.
Та в цю мить до башти влетіли бджоли, закружляли над сходами, знайшли Фріцека за дверима і кинулися на нього. Фріцек чкурнув за паном князем до круглої кімнатки. А щоб бджоли не змогли влетіти туди, зачинив за собою залізні двері.
Ручок ті двері не мали, а замок був привезений аж із Фландрії. Нелегко буде вибратися з башти панові князю і Фріцеку…
А Румцайс, сидячи за басейном, зітхнув з полегкістю. Випустив він пташку з клітки, вітрові дозволив майнути під самісіньке небо і зачекав, поки бджоли знову залізуть йому в бороду. А потім пішов собі імператорською дорогою до Ржаголецького лісу.
4. Як Румцайс подарував Манці сонячний перстень
Румцайсова печера так глибоко ховалася в Ржаголецькому лісі, що туди не заходили навіть жінки, які збирали брусниці. Коли Румцайс хотів подивитися на людину, мусив він ставати навколішки над лісовою криничкою, щоб побачити власне обличчя.
— Гай-гай, Румцайсе, — мовив він якось до свого зображення у воді, — одному сумно, а удвох ого-го! Треба тобі знайти якусь дівчину, щоб була вона тобі за господиню. І поспішай, поки в тебе ще не відросла борода.
— За таке діло треба братися одразу, — відповів з кринички його образ.
Потаємними стежками вийшов Румцайс з гущавини на узлісся, де стояв на роздоріжжі старий дуб. Вибрав він найтовщу гілляку, яка пнулася просто до сонечка. Виліз на неї, простяг руку до неба і відламав у сонця два промені. Були вони тоненькі-тоненькі.
Сплів Румцайс ті промені і зробив із них чарівний перстень. Коли вранці сходило сонечко, перстень світився, а ввечері, коли сонечко сідало, — згасав. Дочекався Румцайс, коли сонце стане високо, і якраз опівдні кинув сонячний перстень на лісове роздоріжжя. Перстень лежав і сяяв, а Румцайс розчісував собі бороду здоровенним гребенем, яким жінки збирають чорниці. Адже сьогодні йому треба було мати чепурний вигляд.
4
Увага! (фр.)