Страница 22 из 45
Потім Фольпрехт зарепетував, ніби хотів, щоб його почули аж у сусідньому місті:
— Якщо не маєш для свого баса порядної підставки, чого ж сіпаєш його на всі боки, так що він лізе людям під ноги?
І жінка його, пані радникова, додала жару: мовляв, іще трохи — і вона теж би впала.
А Калвас лагідно відповів:
— Та ж мій контрабас не залізом підбитий. І підлога тут гладенька, мов ковзанка.
Фольпрехт озирнувся навкруги, чи всі погоджуються з ним як із міським радником, і знову напався на музику:
— Треба було занести до коваля, щоб підбив! За те, що ти не заніс контрабаса до коваля, матимеш одного радницького ляпаса.
І він підняв здорову, мов лопата, долоню.
— А от і ні! — промовив з порога Румцайс.
Фольпрехт знову озирнувся на всіх і вигукнув:
— Відколи це в Їчині розбійник наказує міському радникові?
А Румцайс спокійнісінько повів далі:
— Ти, Фольпрехте, хочеш сваритись, а люди прийшли сюди танцювати.
Мовивши це, притупнув Румцайс підбором, щоб музика заграла, і розкрутив пані радникову так, що вона влетіла простісінько в обійми своєму Фольпрехтові.
Музика грала, і всі танцювали. Коли для контрабаса випала хвилина перепочинку, Калвас гукнув:
— Спасибі тобі, Румцайсе, що захистив мене від радницького ляпаса. Я тобі віддячу.
Румцайс помахав усім рукою, торкнувся пальцями капелюха із соснової кори і вийшов з корчми. Треба було глянути, що робиться в інших кінцях Їчина.
Минуло сім днів, і настав той вечір, коли русалки з усіх трьох лісових угідь мали завести великий танок.
Ціпісек уже заснув на ліжку, вистеленому смерековим гіллям. Манка вже двічі позіхнула у краєчок сорочки. Тільки Румцайс сидів і наче й не думав роззуватись.
— А чого ти не лягаєш? — спитала Манка.
— Та якось дивно в носі у мене свербить; мабуть, у нашому лісі щось має приключитися, — мовив Румцайс.
Манка позіхнула втретє і збила свою подушку з фазанячого пір'я.
— А що б воно могло приключитися, Румцайсе?
— От почекаю, поки зійде повний місяць, та й ляжу, — вирішив Румцайс.
Вийшов він із печери і глянув на всі боки. Місяць іще спочивав поміж горами, мов у колисці, і Румцайс чекав, поки він стане круглий, як млинове коло.
У цю мить і почув він голоси русалок. Долинали вони від верхньої просіки.
— На що сподівався, того й дочекався, — сказав Румцайс сам собі і швидко рушив у той бік.
На просіці зібралися русалки з усіх трьох лісових ділянок; жодна з них навіть оком не блимнула на Румцайса. Всі вони стояли навколо молодого дубка і вигукували:
— Вставай! Вставай!
Під дубком лежав вечірній вітер. Був він стомлений і нетвердий в ногах, бо занадто довго кружляв серед маку, ромену та інших солодких квітів.
— Вставай і грай нам! — кричали русалки.
А вітер лежав собі і всміхався, ніби не тямив, що йому кажуть. Ніби не розумів, що нема більш нікого, хто б заграв русалкам на кінчиках осикових листків музику до великого танку.
Подивився Румцайс на це і подумав: «Кепські справи».
Адже коли тихі джерельні русалки не натанцюються досхочу, буває біда з водою. Русалки можуть навмисне розгнівати воду в джерелах, і та потече таємними стежками в річки. І тоді буде повідь.
— Кепські справи, — промовив Румцайс і притьмом побіг до Їчина, і не дорогою, а навпростець.
У ту пору Калвас відсипався після трьох балів, де грав три дні. Румцайс затарабанив йому кулаком у вікно:
— Вставай, Калвасе!
— Що? Що таке?! — кинувся музика.
— Настав час віддячити мені за службу. Бери контрабас і гайда на бал.
Сонний Калвас спершу ледве дибуляв зі своїм контрабасом. Але потім пішов швидше. Коли ж були вони біля першого потоку, Калвас спинився й запитав:
— А куди ми йдемо? Адже по той бік нема жодної корчми.
— Заграєш русалкам, — сказав Румцайс.
Калвас поклав свій інструмент на берег.
— Ні, ні! Русалки мене зачарують!
Місяць плив у небі круглий, як млинове коло. А вода у потоці тільки ледь-ледь не вибігала з берегів на луг.
— Якщо пообіцяв, то мусиш зробити, — відповів Румцайс.
Він легенько підштовхнув плечем контрабас, а потім — Калваса. І поплив музика водою на своєму інструменті, наче на пароплаві, до русалок.
Коли Румцайс прийшов туди на хвильку пізніше за контрабаса, Калвас уже грав русалкам. Русалки витанцьовували у колі, такому ж круглому, як і місяць. І під гучну, як грім, музику контрабаса так завзято притупували ніжками, що було чутно аж у Їчині.
6. Як Румцайс вирвав у замку троянду
Якось порався Румцайс на узліссі. Коли раптом почув: Манка зітхнула в печері. Румцайс швиденько подався додому і, прийшовши, спитав:
— Чого це ти, Манічко?
— Згадалися мені троянди, — промовила Манка. — Вже, мабуть, три роки, як я не бачила жодної троянди.
Почув те Ціпісек і побіг прожогом на межу під Ржаголецький ліс. Там ріс кущ шипшини, увесь всипаний квітами. Ціпісек зламав одну квіточку і помчав назад до печери.
Манка тішилася запашною квіткою, а Румцайс радів, що має розумного сина.
Після обіду проходив Румцайс тією межею, де ріс кущ шипшини, і раптом почув — хтось плаче так, що аж за серце бере. Глянув Румцайс і бачить: сидить під кущем гарнесенька шипшинова мавка, і слізки в неї сиплються рясно-рясно, як роса.
Румцайс затамував свій могутній подих, щоб не здмухнути мавочку, і тихенько спитав:
— Чого ти плачеш?
Мавка вчепилась за гілочку, бо від Румцайса все ж таки добре дмухнуло.
— Як же мені не плакати? — промовила вона. — Я віяла золотий пилок за кущем, а хтось взяв і забрав у мене одну квітку!
— Це наш Ціпісек, — сказав Румцайс. — Він брав на добро — все одно, що я сам узяв би. Я тобі за ту квіточку чимось віддячу.
Мавка перестала плакати тільки на хвилину, щоб сказати:
— Навіть якщо ти мені віддаси іншу квітку, це буде не та, яку забрав Ціпісек.
Румцайс подумав і погодився з нею. Потім ляснув долонею об штани:
— А що, як я принесу тобі замість шипшини троянду?
— Я навіть не знаю, яка вона є, — знизала плічками шипшинова мавка.
— Із садка пана князя, — сказав Румцайс. — Я принесу тобі троянду, яку нюхає сама їчинська княгиня.
Мавка лишилася чекати біля куща, а Румцайс мерщій подався до Їчина. По дорозі зупинився біля печери і сказав:
— Ти, Манко, втішайся собі квіткою. А ти, Ціпісеку, допоможеш мені в одному ділі.
На той час звеліла їчинська княгиня двом покоївкам одчинити вікно в парадній світлиці. До вікна княгиня приставила два золотих кріселка і сказала панові князю:
— Сідаймо і будемо нюхати, як у садку пахтить моя найдорогоцінніша троянда.
Князь сів поряд з княгинею і зітхнув по-французькому:
— Сільвупле…[18]
Трояндовий кущ ріс на зеленому моріжку. Квіти всипали його рясно-рясно. І був той кущ родом з Іспанії.
— Ах, ці троянди — із самої Іспанії! — захоплено сказала княгиня і нюхнула так, що в носі у неї наче засвистіла дудочка.
— Аж з Іспанії! — промовив князь і потяг носом повітря, аж захурчало.
Отак сиділи вони й насолоджувалися пахощами.
А Румцайс і Ціпісек уже були за замковою огорожею. Румцайс мізинцем вибив із муру камінь, перебігли вони по газону і сховалися за трояндовим кущем. Троянди пахли так, що аж голова йшла обертом. Румцайс зірвав одну квітку і сховав її за пазухою куртки.
Але в цю мить княгиня підштовхнула ліктем пана князя.
— Мон шер, троянди стали слабше пахнути.
Пан князь притулив до очей лорнет.
— Це й не диво, — мовив він, — адже внизу стоїть отой Румцайс.
Тут і Румцайс помітив, що пан князь спіймав його у скельце. Узяв він Ціпісека за руку і намірився назад, до пробитого муру, але зачепився своєю курткою із кордовської шкіри за трояндові колючки. Почав випручуватися — то й зовсім застряг.
18
Будь ласка! (фр.)