Страница 13 из 45
У конверті був ще листочок, і на ньому намальований пам'ятник Румцайсові.
Князь подивився на картинку і тихенько засміявся, ніби пісок зашелестів сиплячись.
Княгиня Майолена теж зазирнула в монокль, захихотіла і мовила по-французьки:
— Бон[7].
Коли приїхав італійський скульптор, йому звеліли не гаючись братися до роботи.
Одного разу сидів собі Румцайс на вершечку старого бука і ловив диких ос, щоб не вийти із розбійницької форми. І раптом почув унизу під деревом якісь голоси і гучний стукіт.
Бук ріс край зеленої галявини, де споконвіку височіла скеля. На тій скелі побачив Румцайс італійця в білому балахоні. Навколо нього пританцьовував пан князь із ціпочком у руках.
— То як мені стати? Вуасі? Вуаля?[8] Тільки щоб я був, як живий.
А італієць на те:
— Сі-сі-сі![9]
І знову почав бити дерев'яним молотком і долотом по скелі, так що в усьому Ржаголецькому лісі гриміло, мов стріляли з гармат…
— Гей ви, двоє! — крикнув з бука Румцайс. — Чи ви там не подуріли?
Князь Румцайса ніби й не чує, позирає в якийсь папір і командує італійцю:
— Угорі на пам'ятнику стоятиму я, а біля моїх ніг стоятиме навколішках Румцайс, щоб усі навіки знали, хто був у Ржаголецькому лісі володар.
— Сі, сі, сі! — засичав італієць і почав пильно придивлятися до Румцайса на дереві, щоб добре запам'ятати його обличчя.
Румцайс так розгнівався, що злетів з бука.
По Ржаголецькому лісу аж загуло.
Румцайс ледве доплентався до печери.
Манка тільки руки над ним заломила від розпачу.
— Кепські справи, — мовив Румцайс, — постели мені, буду хворіти.
Манка вимостила йому ліжко м'якенькими гілочками.
— Може, я тобі, Румцайсику, іще чимось допоможу?
— Не допоможеш, — зітхнув Румцайс, — щось у мене всередині луснуло і не дам я собі ради.
І Румцайс занедужав.
Прилетіли синички, щоб його із хвороби виспівати.
Пристрибали зайці і принесли йому цілющого зілля.
А Румцайс усе лежав і стогнав.
Прибіг королівський олень і хотів із Румцайса вибити хворобу ратицею.
Але Манка не дозволила цього робити.
Румцайс тяжко стогнав, а тим часом ті двоє доробляли на галявині пам'ятник. Камінний князь стояв нагорі, Румцайс — унизу, біля його ніг, благально звівши руки. Отак цей пам'ятник мав залишитися навіки — князеві на славу, Румцайсові — на ганьбу.
Коли камінні постаті були готові, покликав князь писаря і звелів на кожні треті двері в Їчині прибити оголошення:
«ХАЙ ЗАМОЖНІ ЇЧИНСЬКІ ГОРОДЯНИ І ТІ, В КОГО НІЧОГО НЕМАЄ, ПРИЙДУТЬ ЗАВТРА НА ГАЛЯВИНУ В РЖАГОЛЕЦЬКОМУ ЛІСІ. Я ЇМ ТАМ ЩОСЬ ПОКАЖУ!»
Італієць на ту нору вже покрив пам'ятник двома запонами і простяг од них дві мотузочки. Як за них потягти, так пам'ятник і відкриється.
Настала остання ніч перед урочистим відкриттям пам'ятника на галявині. Ніч була тиха, тільки Румцайс зітхав на своєму ліжку. Манці те зітхання дошкуляло до самого серця і не давало і на хвилинку склепити очей. Опівночі почула із Румцайсового кутка таке тужливе зітхання, що подумала вона про найгірше. Метнулася туди, засвітила світло, але постіль була порожня.
А що було іще дивовижніше — біля ліжка стояв королівський олень з пишними рогами.
— Що ти тут робиш?
— Я вже зробив, — відповів олень.
— Де Румцайс? — ледве вимовила Манка.
— Там, де він мусить бути, — сказав олень і тихо вийшов з печери.
Дивна і далі була та ніч. Аж до самого ранку здавалось, ніби в Ржаголецькому лісі хтось бив об твердий камінь іще твердішим кулаком.
Наступного дня за велінням пана князя зійшлися їчинці на галявині в Ржаголецькому лісі — і заможні городяни, і вбогий люд. Усі пасли очима пам'ятник, запнутий білим полотном.
Чекали тільки на князя і Майолену. Десь за годину хтось закричав, що чує, як од Їчина рипить кінська збруя. І от пана князя й княгиню Майолену вже несуть на галявину в дорожніх ношах. Княгиня так і лишилася там сидіти, а князь виліз із ношів, махнув двома пальцями на всі чотири боки і милостиво промовив:
— Мої вірні піддані, я підготував вам надзвичайну несподіванку. Про неї говоритимуть по всій імперії. Зараз я потягну за мотузку. Вуаля!
Заграли сурми, і князь потяг за ближчу мотузочку. Одна полотнина впала додолу. На п'єдесталі стояв вирізьблений з каменю князь. Підборіддя він підпер ціпком і з погордою дивився вниз.
— Оце я, — пояснив усім пан князь.
Він простяг руку до другої мотузочки і смикнув за неї. Впала додолу друга полотнина.
— А оце він, той Румцайс!
Біля ніг кам'яного пана князя, скулившись, стояв навколішки кам'яний Румцайс.
Князь знову звелів заграти сурмачам і гордовито промовив:
— Ти вічно стоятимеш тут, Румцайсе, на колінах і з благанням простягатимеш до мене руки.
Але в цю саму хвилину Румцайсова постать раптом розігнулась і відважила панові князю такого ляпаса, що той розвалив собою сажень дров аж десь край галявини.
— Звідкіля ти взявся тут, Румцайсе? — ошелешено вигукнув князь.
А було це так. Коли опівночі королівський олень таки вибив ратицею всю хворобу з Румцайсового тіла, наш розбійник устав, пішов на те місце, де стояла скеля, розтрощив своїм дужим кулаком своє кам'яне зображення і сам став на його місце.
— То як же ти туди потрапив? — князь налився малиновим кольором.
— Панові князю треба б краще розбиратися, де людина, а де камінь, — спокійно відповів Румцахіс.
Їчинці загукали:
— Ура! Ура!
І це був край князівській славі.
Гай-гай, якщо панові князю доведеться вхопити ляпаса від розбійника, то вже тому князю лишається людської пошани стільки, що її й горобець склює.
Тому княгиня Майолена звеліла покласти пана князя в ноші і, минаючи Їчин, поспішили вони просто у Відень, до імператора.
А ззаду за ношами подріботів лакей Фріцек.
18. Як Румцайс вигнав велетня із Ржаголецького лісу
Після того, як пан князь і княгиня Майолена втекли з Їчина, Румцайс іще три дні стеріг імператорську дорогу, щоб князь не надумав часом повернутися.
На четвертий день прийшов Румцайс до Манки в печеру, ліг на ліжко з ялинових кругляків і промовив:
— Ну, того, що нас найдужче турбувало, ми позбулися. Тепер я трішки спочину.
І заплющив очі, щоб злегка, по-розбійницькому, задрімати. Та в цю мить до нього підсіла Манка.
— Не хочеться мені перебивати твій сон, Румцайсе, але через того князя занедбав ти дрібніші розбійницькі справи. Вчора була тут поштова сойка і розповіла, що до нас у ліс наміряється якийсь лихий велетень із Праховського скелища.
— Ті велетні добрячі крикуни і грабіжники, — похитав головою Румцайс.
І саме в цю хвилину хтось знадвору так постукав у скелю, що просто перед Румцайсом упав шмат стелі.
Румцайс вибіг із печери.
Надворі стояв велетень: старий бук сягав йому лише до пояса.
У ту ж мить велетень гукнув згори, ніби з хмар:
— З завтрашнього дня цей ліс — мій! А ти, Румцайсе, забирайся звідси геть!
Румцайс набрав повні груди повітря і закричав:
— Я цей ліс зумів оборонити від самого пана князя і обороню від будь-кого! І від тебе теж!
— Хотів би я бачити, як ти це зробиш, — загримів велетень і зареготав так, наче над краєм прокотився грім. — Але через те, що сьогодні в мене добрий настрій, прийду я після кави ще раз до тебе і будемо змагатися за Ржаголець: хто більше повалить дерев.
І велетень потупав назад до своїх скель, щоб добре виспатися перед змаганням. По дорозі зачепився головою за хмари так, що відразу почало збиратися на грозу.
— Ти диви! Із цим громобоєм так просто не розійдешся, — мовив Румцайс до Манки. — Такий дядько тільки поворухне мізинцем і враз розчахне дерево від вершечка аж до низу.
7
Добре (фр.)
8
Так? Чи отак? (фр.)
9
Так (італ.)