Чумацький шлях

— Ви ніби про мене натякаєте, Василю Васильовичу...— почав було він.

Та Капніст виставив перед собою руки долонями назовні, ніби хотів захиститися від такого закиду.

— Що ви, графе! Боронь Боже! Я і в думці такого не мав! Одна “Історія русів” підносить вас над усіма нами на недосяжну висоту. А я ж іще знаю, окрім того, ваші наміри щодо сучасного стану нашої батьківщини. Хто, крім вас, наважився б підтримати мій намір поїхати в Берлін, щоб заручитися допомогою пруського двору в справі відродження Гетьманщини? Ніхто! Коли б усі були такими патріотами, як ви, то ми б не мали того жалюгідного стану, в якому перебуває зараз Україна.

— Ну, гаразд. Хай буде так,— усміхнувся Безбородько.— Переконав, друже мій, що я не хохол і не малорос, а щирий українець, хоча я такий же користолюбивий, як і інші наші землячки. І нахапав і титулів, і маєтків — не відмовлявся. Але не в цьому річ. Перейдемо до справи...

— Перейдемо,— погодився Капніст.

— Отже, Василю Васильовичу, пам’ятайте, що справа, яку ви затіяли, не тільки важлива для нас, а й небезпечна. Ніяких записок, ніяких посилань на мене чи інших осіб, причетних до цього, не називати ніколи і нікому!

— Ну, що ви, графе! Я все це розумію...

— З нашими земляками не спілкуйтеся, тримайтеся подалі від них. З німцями будьте теж обережні — до кінця не відкривайтесь. Відверто можна говорити лише з королем, та й то після того, якщо він проявить зацікавленість. Словом, будьте дипломатом... На мене можете зіслатися одному фон Утербрайцбаху, моєму доброму знайомому з Шарлоттенбурга. Він дасть вам захисток і зведе з потрібними людьми. Але як тільки відчуєте, що не знаходите в уряді розуміння, відразу ж припиняйте переговори... Правду кажучи, я не дуже вірю в них, бо упевнений, що визволення будь-якого народу

— це справа самого народу, а не зовнішніх сил, що лише можуть сприяти їй.

— Графе, та невже ж наші справи нині такі безнадійні?— вигукнув Капніст.— Невже маємо змиритися з неволею, в якій опинився не по своїй волі, а по волі недалекоглядних наших гетьманів наш богобоязний народ?

— Ну, не всі були недалекоглядні... Дехто розумів, у яку прірву ми падаємо, але сил зупинити це падіння не мали. І зараз не маємо. Народ погруз у темряву, забуває, хто він, звідки пішов, куди йде... На мою думку, з цього треба починати... З вирівнювання хребта, з підняття духу!

— Ви й почали, графе, своєю “Історією русів”,— делікатно зазначив Капніст.— Але, окрім просвітительства, потрібні ще й політичні акції! По-моєму, вони теж служать цій меті.

— Ви таки непоправний мрійник, Василю Васильовичу. Чесний, сміливий, але мрійник. Мені здається, ви хочете випередити час. За це й люблю вас, бо сам позбавлений таких якостей. Тому й співчуваю вашим гарячим поривам і благословляю на них, але молю вас: будьте благорозумні й обережні! Люблю вас, мов брата, і, не дай Бог невдачі, мені так не вистачатиме вас! До речі, вас не лякає така далека холодна дорога?

Зворушений щирістю почуттів графа, Капніст підвівся, обійшов навколо столика і обняв Безбородька за плечі.

— Дякую, графе, за все: за дружбу, за турботу! Дорога мене не лякає: з Обухівки не ближче, ніж до Пруссії,— доїду!

— Ну, що ж — це добре... Проїзні папери я вам дістав, гроші ви маєте... їдьте! Батьківщина не забуде ваших безкорисливих трудів!

— Дякую, графе! Вашими стараннями я все маю: і проїзні папери, і гроші, і надію...

— Ну, якраз особливої надії на успіх[16] я не маю,— розвів руками Безбородько.— Прусський двір спить і бачить не вольності нашого народу, а західні землі Речі Посполитої, які хоче загарбати не менше, ніж наша “матушка” східні. Тут вони спільники. Та оскільки обоє хижаки, то не виключена можливість і розбрату між ними. Тим більше що Пруссія вельми не зацікавлена в перемозі Росії над Портою. Ось на таку ситуацію я й сподіваюся. При такій ситуації цілком можливий енергійний демарш Берліна над Петербургом, вигідний для задуманого вами діла... Як тільки це станеться, я дам вам знати. Тоді збирайте підписи під петицією про відновлення Гетьманщини та Запорозької Січі. Війна з Портою сприяє цьому, бо половина війська, задіяного на півдні, набрана на Україні. Це полки пікінерські, сердюцькі, гусарські, козаки чорноморські... А постачання — майже все з України, окрім зброї — хліб, яловичина, риба, фураж для коней... Якщо уміло повести діло, то петербурзький двір піде на уступки. Він і так іде. Катерина вже не раз писала задунайським запорожцям, щоб верталися додому,— обіцяла і вольності, і землю, і Січ... Правда, вони не вірять їй, бо вже не раз були обмануті. А хто опікся на молоці, той дме й на воду...

— Я згоден з вами, графе. Поділяю ваші думки і їду без вагань та сумнівів. Як кажуть, доженеш — не доженеш, а погнатися треба! З цим і їду! Якщо Берлін погодиться зі мною, ми дещо можемо виграти, не погодиться — гірше не буде...

— При умові, що все залишиться в таємниці!— зазначив Безбородько.— Ще раз застерігаю: будьте обачні, обережні, Василю Васильовичу! Пам’ятайте, що ми важимо головами! Особливо ви!

Капніст печально усміхнувся.

— Буду обачний, графе. Та й ваші рекомендації, сподіваюся, допоможуть мені... А щодо голови, то не забувайте, що в моїх жилах тече не тільки козацька кров, а й кров великого змовника й палкого грецького патріота, мого діда Петра Капнисоса... Важити головою — це, видно, родове в мені... Тож не хвилюйтеся — все буде гаразд!

— Ну, Бог на поміч! Коли від’їжджаєте?

— Завтра на світанку... Попрощаємося зараз, бо не хочу, щоб ви турбувалися моїми проводами. Мене проведе Володя Боровиковський.

Безбородько оживився.

— Ну. як він вам?

— Набирається лоску столичного. Тужить за батьківщиною, за Миргородом... Але вчиться наполегливо і працює багато. Гадаю, з нього будуть люди!

— Дай Боже! А вам — успіху і щасливого повернення!

Вони обнялися і тричі — навхрест — поцілувалися.

5.

Мацьківці сонно дрімали під білими снігами. Дві санні підводи, навантажені лантухами та сосновими дровами, звернули у вузький провулок, що вів до Сули, і зупинилися біля одинокої хати під старими яворами.

Перед ворітьми з передніх саней спурхнула Катря — кинулась до хатини і ще з порога загукала:

— Мамочко! Настуню! Рідні мої!

З-за столу підвелися мати й сестриця — метнулися їй назустріч, обняли несподівану гостю, а з радощів і плакали, і сміялись крізь щасливі сльози. Мати не вірила своїм очам.

— Господи! Катрусю! Невже це ти? Жива! Дома!

— Я, мамо, я!— Катря теж плакала.

До хати зайшли троє — попереду Івась, за ним — Параска, останнім Керім, зарослий чорною бородою від вуха до вуха.

Мати пізнала Івася — сплеснула руками.

— Івасю! Синочку! А ти ж звідки? Ми ж оплакали тебе, бо думали, що загинув... Катря просто звелася за тобою з туги!

Івась обняв стару.

— Тепер усе буде гаразд, мати! Все буде добре! Слава Богу, ми всі живі й здорові!

—А це Параска? Я така рада! Милості просимо!—Мати перевела погляд на незнайомця, що стояв біля дверей.—А це ж хто?

Івась підштовхнув Керіма на середину хати.

— А це, щоб ви знали, привіз вам із самого Криму ще одного зятя. Звати його Керімом, а по-нашому — Кириком... Де Настуня? Хай подивиться — такий чи не такий? Підійде чи ні?

Настуня зашарілася і заховалася за Катрю, але та зі сміхом випхнула її наперед себе. За останні півтора чи два роки, відколи Івась не бачив її, вона підросла, перетворилася із нескладної, забитої отроковиці в гарненьке дівча, дуже схоже на Катрю. Ті ж зоряні оченята під чорними брівками, рум’янець на щоках та малинові губи, та ж пишна, густа коса — все свідчило, що незабаром це дівча стане справжньою красунею.

Вона зиркнула на Керіма і знизала плечиками, закопилила губенята.

— Пхе! Дуже треба — старий дідуган!

Усі усміхнулися, а Івась зареготав і штовхнув Керіма кулаком під бік.

16

Політична поїздка Василя Капніста в Пруссію успіху не мала. Прусський двір відмовився втручатися в українські справи.