Чумацький шлях

Він ступив їй назустріч — обняв.

— Так, це я, Параско... Це я... А... Катря? Де вона?Жива?

Параска заплакала.

— Жива вона, жива наша голубонька...

— То де ж вона? Чого ти плачеш?

— З радощів плачу... А про Катрю розповім, усе розповім... Тільки ходімо вниз, у льох, бо тут холодно... А це твій товариш?— Вона глянула на Керіма, що стояв осторонь.

— Це Кирик... Мій товариш... Ми разом з ним тікали з Криму, а потім воювали проти турків... Гарний хлопець!

— Ну, то ходімо до мене... Там і поговоримо.

Вони спустилися вниз. Івась оглянув добре знайомий йому цегляний льох. Не раз він у ньому бував, але зараз усе тут змінилося. Посередині, якраз під душником, стояла глиняна кабиця. В ній жеврів малиновий жар, а там, у череп’яному горщику, допрівав свіжозварений борщ. Попід стінами лежали припаси на зиму: буряки, морква, капуста, бодня з салом, біля дверей — купа дров уперемішку з чорними головешками, кілька в’язанок соломи. Параска, видно, поселилася тут не на день чи два, а на всю зиму, бо неподалік кабиці, щоб було тепліше, була влаштована просто на землі постіль — купа соломи, застелена якоюсь рядюгою. Поряд — чурбаки для сидіння.

Передусім Параска накраяла хліба, поставила горщик з борщем, подала дерев’яні ложки хлопцям.

— З дороги — гаряченького! Пригощайтеся! Як кажуть, чим багаті, тим і раді! Дещо від Хуржика залишилося, дещо добрі люди приносять — не дають померти голодною смертю! Отож — їжте!

— Спасибі, Параско,— мовив Івась.— Ми справді проголодалися — будемо їсти. А тим часом ти розповідай...

— З чого ж почати?

— З Катрі! Де вона?

— Вона у добрих людей,— жива й здорова!

— Слава Богу! А ти з якого часу тут живеш?

— Від весілля, коли пожежа сталася. Вважай, з Воздвиження!

— Від весілля? Чийого?— Івась не доніс ложку до рота,— закляк.

— Хуржикового та Катриного,— тихо промовила стара.

Івась аж поперхнувся. Ложка випала з його руки.

— Як!— вигукнув він.— Катря вийшла заміж? І ти мовчала до цього часу! Чого ж я тоді їхав сюди! О Боже!

Параска подала йому ложку, шкарубкою рукою погладила тверде коліно.

— Та не кричи ти! Не хвилюйся! Ти ж не даєш мені слова сказати! Все тобі хочеться дізнатися в одну мить! Їж і слухай!

— Та як же мені слухати!— знову вигукнув Івась.—Вона з Хуржиком? Я уб’ю його! Це ж він продав мене в неволю, щоб розлучити нас з Катрею та заволодіти нею!

— От Бог і покарав його! Того ж таки дня, під час весілля, він і загинув лютою смертю — згорів у вогні! А Катря врятувалася... Але слухай з самого початку...

І Параска розповіла усе, як було.

Івась відклав ложку і, зціпивши зуби, мовчки слухав її розповідь. І чим далі слухав, тим більше темнів на виду, а коли почув, що Катря вже три місяці сидить у холодній в будинку міського суду і що народ домагається самосуду над нею як над відьмою, схопився і застогнав:

— Господи! Що за напасть! Ми відіб’ємо її! Керіме, їдьмо!

— Івасю, не нароби лиха! Проти влади не йди!— застерегла Параска.

Та хлопці не послухалися її — схопилися і мов вихор вилетіли з льоху.

На морозі трохи остудилися, протверезіли.

Керім сказав:

— Коні вже охололи — треба напоїти. Я витягну води.

Івась кивнув.

— Гаразд, іди. Коней справді треба напоїти... А я оглянуся тут навколо...

4.

Недільний базар, що збирався зранку, відгув, відшумів і до обіду розійшовся, розтанув, бо усім допікав мороз. Селяни, спродавшись і скупившись, запрягли коней і поспішили додому, яточники та гендлярі позачиняли свої ятки та крамниці, шевці, кравці, ковалі та інший цеховий люд теж узяли двері своїх майстерень на замки. Залишилися лише погорільці, яким нікуди було поспішати, а хотілося вкотре поділитися своїм горем-бідою, вилити свій гнів на винуватицю-відьму, що пустила десятки сімей жебраками по світу. Жити у чужих людей було нелегко, і чим далі входили в зиму, там ставало важче, скрутніше. Кожного брало зло: за віщо страждаю? А попереду — важке житія, великі витрати, борги, убогість. А діти вимагають — їсти, одягтися! Мимоволі станеш лютим і шукатимеш винуватця своїх бід.

Луша не погоріла. Як не було у неї хати, господарства, так і немає, як була наймичкою, так і зосталася, та не могла змиритися вона із втратою надій на краще, з розбитими мріями, які сама викохала в своїй душі. Все ж могло скластися по-іншому: вона з радістю пішла б за підстаркуватого, але багатого вдівця. Хоча коли подумати, то який Хуржик старий, — дужий ще, мов дуб, чоловік! А не підбила б клинців до Хуржика — знайшла б шлях до Василевого серця. Син, звичайно, не батько: і врода не та, і не господар він, а лиш спадкоємець. Жди того спадку! Швидше сам околієш, ніж діждешся батькової смерті... Та що тепер думати про це! Нема ні Хуржика, ні Василя! І хоча вона ні шеляга не втратила на тій пожежі, досада гризла її серце. Клята Катря! Це все через неї! Причарувала обох, як відьма! Звела з ума і батька, і сина! Так як звела — людоньки-и! Такого ще й не бувало!

Вона стояла серед погорільців — у старому кожушку, міцна, червонолиця, одним вухом прислухалася до пересудів, до жіночої та чоловічої балаканини, а другим — до своїх думок, до спогадів про той страшний весільний вечір... Один спогад останнім часом особливо часто навідувався до неї.

Ось і зараз — знайшов часі— зринув перед очима. Та так яскраво!

...Жінки ведуть молодого і молоду до хатини на першу шлюбну постелю. За ними назирці йде Василь — опустив голову, спотикається. На розі хатини зупинився — і застогнав. Застогнав так важко, що їй зробилося страшно, і вона зупинилася і відійшла вбік, щоб він не помітив, що хтось чув той нелюдський чи то стогін, чи плач. Затаїлася за ганком. Василь стояв довго, ніби закляк. Вже і жінки, ввіпхнувши в хатину п’яного Хуржика з молодою жоною, повернулися до хати, щоб прибирати після гостей, а він все стояв, обіпершись плечем на зруб, і в горлі йому клекотіло, як у жлукті, коли в нього кинути розжарений камінь. І плечі його здригалися від невидимого плачу. Потім раптом він схопився з місця і притьмом кинувся до ганку. Вона тоді аж присіла з переляку — думала, що до неї. А через хвилину вискочив — з дерев’яним ковшем, прикритим рушником. Пробіг мимо неї і не помітив. Зате їй почулося характерне сичання жару під вогким рушником, війнуло запахом гару.

Їй стало страшно — руки потерпли, ноги задерев’яніли. З переляку де стояла, так і сіла. Боже, що він надумав?

За якусь мить він вискочив з-за хатини і, мов оглашенний, промчав углиб двору і зник у нічній темряві.

Тепер вона не пам’ятає, скільки часу сиділа приголомшена і налякана — хвилину чи п’ять. Потім підвелася, з острахом визирнула з-за рогу хатини — над дверима розгорався вогонь, там з-під стріхи виглядала ручка ковша, двері були підперті кілком.

Вона остовпіла. Хотіла закричати — і промовчала. Якась злорадна думка раптом пронизала її мозок: так їм і треба! Мала на увазі Катрю і Хуржика. Так їм і треба! Хуржикові за те, що знехтував нею, а Катрі за те, що стала їй на шляху.

Тим часом вогонь розгорався. Стріха запалала на всій хатині. Вона добре пам’ятає, що хотіла хоч кілок від дверей відкинути. І знову та ж злорадна думка остудила її благий намір. А для чого? Щоб усе було, як є? Це не її гріх — Василів. А він знав, що робив... До того ж — яка можливість для неї попереду відкривається! Василь залишається єдиним спадкоємцем, і ніхто не знає і не знатиме, хто справжній винуватець пожежі. Одна вона! Досить буде натякнути йому — і він опиниться в її руках! Стане як шовковий! Якщо не захоче піти в Сибір!

Усе склалося в її голові блискавично, і вона відступила назад, зійшла на ганок і там стояла доти, поки вогонь охопив весь дах. Тільки тоді закричала:

— Горимо! Рятуйте!

Спогад блиснув — і зник. Луша здригнулася, провела долонею по обличчю, ніби мару скинула з нього, і лиш тепер почула, як хтось вигукнув:

— Суддя захищає її! Ходімо до нього! Хай віддасть нам відьму!