Чумацький шлях

Сидір Білий відклав перо і підвів на хлопців очі. Був він на вигляд суворий, міцний, широкий у плечах. На його голеній голові виднілося кілька старих шрамів, а таке ж голене обличчя прикрашали дві глибокі зморшки, що від крил носа різко спускалися вниз і надавали видові отамана тієї суворості, яку впершу мить помітили хлопці.

По той бік груші, на колоді, дрімало кілька запорожців — грілися на весняному сонці.

— Ну, мореплавці, як ся маєте?— спитав отаман, ховаючи усмішку у вусах.— Оговталися після подорожі?

— Оговталися,— відповів Івась.

— Що ж з вами сталося? Звідки і чому ви тікали? Мені сказали, що один з вас був закутий у кайдани...

— Це був я,— сказав Івась і розповів все, що з ним сталося в Криму.

— І куди ж ви тікали?

— Як куди? Додому, звичайно. На Україну! Але нам не повезло... Зіпсувалася погода...

— Дякуйте Богові, що мої хлопці саме випливли в море, щоб турка постерегти, а то б помандрували ви до самого султана в гості: вітер гнав вас прямо до турецьких берегів.

— Дякуємо Богові і вам, батьку, та всьому Кошеві Запорозькому,— вклонилися хлопці.— До султана ми не допливли б, хіба що мертві, а на той світ — це точно! Коли б не запорожці, то до вечора і дуба врізали б!

— Ну, й що ви думаєте далі робити?— знову підвів на них очі кошовий.

Хлопці перезирнулися. Поки що про це вони не думали.

— А що б ви нам порадили, батьку?— спитав Івась.

Отаман усміхнувся.

— Отакої! Я вас питаю, а ви мене... Бачите, Кіш — це не заїжджий двір. Поки ви були хворі, ми вас тримали тут, годували та лікували, а тепер ви здорові — і можете йти собі на всі чотири вітри. Незабаром тут розгориться справжня війна, і мені не хочеться, щоб серед нас терлися незнайомі нам люди. Розумієш, Іваку?

Як було не розуміти? Отаман без усяких натяків, прямо сказав, щоб вони забирали свої манатки та йшли собі геть без оглядки. Справді, не важко було здогадатися, що жодна військова частина не потерпить у себе в розпалі війни чужих, хтозна-звідки прибулих незнайомців. Немалу роль тут, мабуть, відігравало й те, що Керім був татарином. Отож — їм просто не довіряють. Треба йти! А куди? Всюди повно царських військ. Не встигнеш кроку ступити — і тебе спитають, хто ти і чого тут швендяєш? Козаки хоч знають, звідки і як вони прибули, а солдати зразу потягнуть до начальства, а те, не довго думаючи, накаже забити в залізо — і пожене в Сибір.

Івасеві стало жарко. Чого доброго, можна і на самого Потьомкіна напоротися. А чим така зустріч скінчиться, не треба бути особливо мудрим, щоб здогадатися.

Видно, ці думки так явно пробігали по молодому обличчю парубка, що кошовий легко читав їх. Хай не всі, а головні — вагання, сумніви, непевність, відчай —читав як по писаному.

— Ну, й що надумав, козаче?— спитав він, не приховуючи легкої насмішки.

— Нам треба забиратися з Коша під три чорти, так я розумію,— сказав Івась.— Але я не знаю, куди і як? Мені до Лубен, а Керімові до Мерефи так просто не добратися — не близький світ! От я й думаю, що робити? І просто не знаю... Ні грошей, ні коней, ні припасів ми не маємо... Ні бумаг ніяких...

Він безпорадно розвів руками.

Сидір Білий засміявся і провів пальцями по струнах, мовби даючи зрозуміти, що розмова закінчилася. Звуки кобзи вдарили Івася по серцю — аж воно застогнало.

— Які чисті звуки!— вигукнув він.— Але ж інструмент не настроєний!

Отаман глянув на нього здивовано, ніби побачив уперше.

— Ти що — розбираєшся в цьому?

— Трохи.

— Ну, візьми — настрой! — і подав через стіл кобзу.

Івась пройшовся по струнах. Деякі фальшивили. Видно, закрутки пересохли і відпустили їх. Він швидко направив кобзу — взяв кілька акордів: чисті, сильні звуки вилетіли з-під його пальців і громом полинули понад сріблястим плесом широкого Бузького лиману.

Сидір Білий аж здригнувся від них, а козаки, що дрімали на колодках проти сонця в кінці саду, схопилися і, протираючи очі, підійшли до столу.

— Ти диви!— вигукнув один, немолодий уже козак у киреї наопашки.— Та це ж Івак, якого ми врятували в морі!

— Так, це він,— підтвердив отаман.— А я й не знав, що він кобзар! Ну, що ж, хлопче, покажи своє уміння! Хай товариство послухає!

Івась зніяковів.

— Та що ви, батьку! Я давно не співав...

— Не прибіднюйся! Якщо зумів настроїти інструмент, то співати можеш! Бачиш — я співати люблю, а от грати так і не навчився,— тому й кобза розладналася...

— Співай! Співай, хлопче!— загули запорожці.— Негоже батькові кошовому відмовляти!

Івась здвигнув плечима, ще раз пройшовся по струнах, видобуваючи з них гучний, сріблястий передзвін, а потім сів біля столу на лавочку. Помовчав якусь мить, подумав — і раптом сильно, високо, як колись, бувало, малим поводирем на ярмарку, перед сотнями слухачів, завів:

Його дужий молодий голос, мов білий голуб, полинув на лиман і на весь Васильків. Рибалки на лимані кинули вибирати невода з води — заслухалися, а з вулиці у двір до кошового почали потихеньку заходити запорожці, ставати позаду півколом і, підперши щоки кулаками, задумалися.

Отаман Білий напружився, застиг, мов зачарований, в його великих сірих очах несподівано заблискотіли проти сонця дрібні сльозинки, і скотилися на сріблясті вуса, і загубилися там сивими росинками. Він, видно, мав чуле серце, любив співати, а головне — це була його улюблена пісня. І як цей парубок угадав, що йому до душі?

Пісня була тужлива, жалібна і розповідала про славного сподвижника Богдана Хмельницького полковника Морозенка, що потрапив до рук ворогів. Вони ж його не рубали, з рушниць не стріляли, вони з нього, молодого, живцем серце рвали!

Боже! Як це було зрозуміло запорожцям! Хіба ж не така доля чекала на кожного з них? В їхній пам’яті зберігалися десятки і сотні переказів про мученицьку смерть від рук ворогів вірних синів України, славетних лицарів Запорожжя. їх живцем засмажували у мідних котлах, настромлювали на палі, зачіпляли за ребро гаком, вішали на плотах і пускали вниз по Дніпру на пострах іншим, четвертували, рубали голову, колесували, живцем серця видирали з грудей.

Вороги думали, що вони вже вмерли і ніколи більше не піднімуться з могил. А вони знову народжувалися, виростали, мужніли, знову брали до рук зброю і ставали в ряди оборонців України! Бо плодюча мати козацька! Бо невмируще прагнення до волі живе в людських серцях!

Завмер останній акорд, затих парубочий голос, і раптом з гурту запорожців, що зайшли з вулиці, розштовхуючи інших, ринувся один і схопив молодого кобзаря за плечі.

— Івасю! Ти? Яким побитом? Господи!

Івась підвів очі, глянув на вусате обличчя козака — і з криком кинувся йому на шию.

— Дядьку Михайле! Ви? А як же ви тут опинилися?

Це був Михайло Безкровний.

Вони обидва були вражені несподіваною зустріччю, бо нічого не знали про дальшу долю один одного. Безкровний після раптового зникнення хлопця в Криму думав, що його вже й на світі немає, а Івась, звичайно ж, не міг знати, що старий запорожець, зустрівши своїх товаришів, без вагання залишився з ними, щоб воювати з султаном. Обоє були несказанно раді. Ще й ще раз обнімалися, цілувалися, розпитували один одного, як кожен опинився тут, аж поки в їхню розмову не втрутився кошовий.

— Годі вам!— розвів він їх руками.— Бачимо, що родичі або добрі знайомі! А це міняє всю справу!

Безкровний закліпав очима.

— Яку справу, батьку?

— Бачиш, тут у мене щойно була розмова з Іваком та цим хлопцем, — він кивнув на Керіма. — Я подумав, що чужі люди в Коші нам без потреби. Хлопці видужали, підправилися — і я їх умовляв мандрувати собі далі, тепер уже не по морю, а по суші... Та раз ти знаєш Івака і можеш поручитися за нього, то це міняє справу. Тепер я подумав, що вони, якщо хочуть, можуть залишатися з нами. Сміливі та ще й співучі молодики нам не завадять... Та ти ж сам чув!