Чумацький шлях

Війна закінчилася, Сполучені Штати здобули незалежність і дуже швидко забули про свого героя. Ображений капітан прибув до Парижа, сподіваючись тут знайти підтримку і вдячність за вклад у спільну перемогу. Та французи вже теж забули про свого лицаря. Він був потрібен, коли йшла війна і необхідно було комусь проливати кров за Францію, а як тільки така потреба минула, всі відвернулися від невдахи. Так у пошуках щастя та шматка хліба Поль Джонс опинився в Копенгагені, а постільки кишені його стали зовсім порожні, то, мабуть, застряв він там надовго.

— Шкода хлопця,— промовила Катерина.— Коли б він погодився, я з задоволенням запросила б його на свій флот,— хай би проявив свої таланти у війні з турками.

— Це було б чудово, ваша величність! — вигукнув Сегюр.— Ви зробили б два боговгодні діла: врятували б капітана від остаточного опущення на дно, а, по-друге, придбали б першокласного флотоводця для свого флоту!

— Ну, що ж, я люблю талановитих людей. Немало їх я наблизила до себе і дала можливість проявити свої здібності для блага держави нашої. Якщо капітан Джонс потопить хоча б один бойовий корабель падишаха, то й тоді витрати казни на його утримання були б не марними.— І глянула на Безбородька.— Потурбуйтеся, графе, щоб наші люди розшукували його в Копенгагені чи де він буде, і запросили до Петербурга.

— Слухаюсь, ваша величність,— Безбородько поштиво схилив голову.

— До речі, графе, як там мої малороси — отой молодий баритон, що усолоджував мій слух малоросійськими піснями на березі Дніпра, в Кременчуці, та художник, здається Боровиковський, який так гарно розписав будинок дворянського зібрання в Полтаві?

— Боровиковський, ваша величність, навчається в портретному класі Академії мистецтв, у академіка Левицького, свого земляка. Подає добрі надії, каже академік. А той молодий чумак, баритон, досі ще не прибув до Петербурга. Якщо не помер в дорозі, то скоро прибуде. Я прослідкую, щоб усе було гаразд.

— Прослідкуй, графе, прослідкуй... Велич правителя вимірюється не тільки його власними достоїнствами, а й відблисками слави тих розумних і талановитих людей, яких він наблизив до себе. Я не належу до тих, хто оточує себе нікчемами, щоб вивищуватись над ними. Волію бачити поруч себе помічників здібних та сміливих, що примножують славу батьківщини, а отже, і славу самого правителя.

— Мудро, ваша величність, мудро,— зааплодував беззвучно Сегюр.

А Безбородько знову поштиво схилив голову і скромно, впівголоса сказав:

— Дякую, ваша величність.

4.

Довгою і тяжкою видалася зима для Івася. Особливо люто допікав холод. Незважаючи на те, що зіндан десь у грудні почали накривати очеретяними матами, а на дно Керім накидав соломи, від морозів не було порятунку. Івась поглибше заривався в своє лігво, намагався надихати кубло, щоб зігрітися, але тепле повітря швидко вивіювалося крізь вогку і холодну солому, мов крізь сито, а натомість заповзав крижаний холод. Нещасний перемерзлий невільник заривався ще глибше,— тоді холод проникав знизу, від кам’яного дна. А вранці знеможений, задерев’янілий, невиспаний, Івась, ледь переставляючи ноги і гримочучи кайданами, плентався під наглядом Сулеймана в каменоломню, проклинаючи і своє життя, і все на світі. Лише тут він зрозумів, яка то велика різниця між вільними наймами в рідному краї і неволею в чужому.

Однак усьому буває кінець. Стражданням теж. Наприкінці лютого з моря повіяв теплий вітер, сніг розтанув, крига на морі поламалася, відпливла від берега і десь щезла.

Хлопці раділи: ще місяць-другий — і можна тікати.

— Я вже і каюка назирив,— похвалився Керім.— Шкода, вітрила немає. А то б попутний вітер швидко відправив нас до того берега.

Та несподівана пригода прискорила втечу, хоч це і не входило в їхні плани.

Одного ранку — було цс на початку березня — Івась, як звичайно, вилізши з ями, коливав попереду Сулеймена через широке пологе подвір’я, притримуючи руками важкий ланцюг, що заважав іти. Посеред двору, біля колодязя, де стояло корито з водою, гралися в квача беєві діти — дрібна дрібнота. Вони ганялися одне за одним, здіймаючи веселий дитячий вереск.

І ніхто з них не помітив, як мале дівчатко, тікаючи, налетіло на корито, перевернулося в нього і шубовснуло в воду. Там зразу ж почало захльобуватися.

Івась рвонувся вперед — загримів кайданами. Мабуть, дітям він здався дуже страшним. Великий, зарослий скуйовдженим чубиськом і бородищею, де стриміли остюки та солома, він справді був страховищем. Тож дитинчата, перелякавшись, з виском і плачем кинулися врозтіч.

Вихопивши дівчинку з корита, Івась опустив и на землю. І в ту ж мить пролунав пронизливий дитячий зойк: один із маленьких втікачів, налетівши на гарбу, розквасив собі носа і губу. Обливаючись кров’ю, він качався по землі і несамовито верещав.

На дитячий крик вискочили жінки. Поблискуючи голеною головою, примчав бей.

Сулеймен з піднятим канчуком накинувся на Івася, уперіщив по плечах.

— Собака! Що ти наробив! Скалічив беєвого сина! Єдиного сина!

Щоб захиститися, Івась нагнувся і обхопив голову руками.

— Я ж не думав, що діти так злякаються... Я рятував дівчинку!

— Дівчинку!— перекривив його Сулеймен.— Такого сміття всюди досить! До того ж — то дочка дворової жінки.

— Звідки ж я знав?

Новий удар обірвав його мову. Видно, Сулеймен відчував свою провину за те, що трапилося, і, щоб якось вигородити себе перед хазяїном, бив раба смертним боєм.

Бей схопив сина на руки і поніс до хати, але перегодя вийшов. Вид його пашів гнівом, брунатні очі метали блискавки. Підбігши до Івася, він рукою ударив його в лице.

— Гяур! Не буде тобі моєї пощади! Ти налякав дітей! Маленький Мансур, мій синок, переламав носа, розсік губу, вибив зуба! Я тобі цього не прощу!

І вдарив удруге.

Так добрий Івасів намір обернувся для нього великою загрозою. Замість подяки — бичування. А що далі, буде, одному Богові відомо!

Почувши цю історію Керім насупив брови.

— Треба тікати! Вночі треба тікати! Бей — людина зла, неврівноважена. Від нього можна чекати найгіршого! Вони ледве допрацювали до вечора.

— Жди мене вночі! Я прийду!— пообіцяв Керим.

Івась не лягав, щоб не заснути, бо знав — сон його міцний.

Опівночі почувся шурхіт -— вниз опустилася драбина. Івась виліз нагору і опинився в обіймах друга.

— Міцно тримай ланцюг, щоб не брязнув!— шепнув той.— Собаки не повинні почути нас!

Вони тилами, поза сараями, пробралися в дальній кінець беєвого двору, обережно перелізли через кам’яну огорожу і вийшли на берег моря.

Було темно. З низьких хмар сіялася холодна мжичка. Теплий південно-західний вітер, що приніс весну, змінився на східний, з далекого Сиваша та Перекопу. Море глухо шуміло. Не звиклому до нього Івасеві стало страшно. Як же вирушати на утлому суденці в таку небезпечну подорож? Та Керім мовчки йшов уперед.

— Тут!— раптом зупинився він.— Ось наш каюк!

Це був зовсім невеликий човен. Ступивши в нього, Івась відчув, як він загойдався під його ногами, мов тріска.

— Ми не потонемо?— засумнівався він.

Керім тихо засміявся.

Не потонемо! Помацай його борти — вони обшиті по всій довжині очеретяними поплавками, що не дадуть йому потонути. Я, бувало, і не в таку хитавицю випливав на подібних човнах, а, як бачиш, живий! Одно мене турбує — ні місяця, ні зірок не видно, як же тримати напрям на північ? Та вже що Бог дасть — не повертатися ж назад!

Керім сів за кермо, Івась — на весла. Відштовхнулися від берега — і враз вітер підхопив їх і поніс у відкрите море.

Берег миттю зник з очей, пропав у непроглядному мороці. Густа темрява чорною пеленою окутала хлопців зі всіх боків. Куди пливти?

Івась наліг на весла. Каюк швидко понісся вперед. Але куди? Аби подалі від берега Криму! Бо повернення назад, до бея, було б для них страшним лихом.

Хвилі били в правий борт, і по цьому Керім визначив, що курс вони взяли правильний. Якщо пощастить, наступного дня, під вечір, має показатися протилежний берег затоки.