Чумацький шлях

Хуржик дише на повні груди, підставляє лице сонцю і легкому вітерцеві, що залітає під полотняну сорочку, і окидає поглядом валку.

А їй ні кінця ні краю! Голова вже сховалася попереду, а хвіст ще тільки виповз із долини. Та й не дивно: сто паровиць вирушало нині до Криму!

Риплять дерев’яні ярма, натужно сопуть сірі воли, похитуючи рогами. Плавно, поволі сунуть битим шляхом широкі мажі з халабудами і без них. Де немає халабуд, там лежить цупка попона, щоб накривати товар під час дощу.

— Все гаразд? Ніхто не відстав?— спитав Хуржик чумака, що проїздив мимо.— Ніхто не обламався?

— Бог милував,— відповів той.— Ніхто не відстав і не обламався.

— Добре!— кивнув Хуржик і помчав у голову валки.

Ось і його десять паровиць — попереду. Міцні воли, всі з халабудами, а в них повно різного товару: і ковальського, і кравецького, і шевського. Вироби лубенських, роменських та миргородських умільців високо піняться на базарах Криму. За виручене і солі набере, ще й з лихвою повернеться. А головне... А втім, не треба думати про це головне.

Він відігнав нав’язливу думку від себе, як люту змію. Намагався навіть самому собі не признаватися, що вона вгніздилася під черепом і ось уже який день не дає йому спокою.

— Тьху! Згинь! Пропади!— спонукав спересердя в дорожню куряву.— І не баламуть душу!

Івась під’їздив до мосту через Хорол. Хуржик обігнав його. Став збоку.

— Ну, що — все гаразд?

Івась здвигнув плечима.

— Ніби все.

Після зимової сутички вони іноді перекидалися лише короткими, вкрай потрібними словами.

— На мосту візьми волів за налигач, щоб не злякалися чого-небудь та не шугонули разом з возом у воду!

Міст був без перил, і зауваження Хуржика було слушне. Івась став попереду мажі, взяв у руки налигача, що вільно висів у волів на рогах, і повів їх по нерівних і хистких соснових плахах, що враз заграли під колесами.

Поки не переправилася вся валка, Хуржик не зійшов з місця, слідкуючи за кожною мажею, а потім знову вирвався наперед і так уже і їхав до лісу.

На нічліг стали рано. Вибрали гарне місце під ліском, неподалік річки, вози поставили по старовинному козацькому звичаю колом, табором — один побіля одного, наносили з лісу сушняку — розіклали багаття і почали варити куліш. Кожен чумак мав свій казан — хто більший, хто менший, залежно від кількості наймитів. Але страву варили одну — традиційний чумацький куліш з гречаної або пшоняної крупи і засмажували салом або олією, Хліба набрали чимало — щоб вистачило на два тижні. То дарма, що зачерствіє,— голодні чумацькі жорна все перетруть!

Поки наймити напоїли волів та пустили на пашу по зеленому лузі, куліш закипів, зварився. В надвечірньому повітрі запахло смачним духом. Кашовари гукнули:

— Хлопці, до вечері!

Вдруге нагадувати не довелося. Хто б де не був, відразу кидав роботу чи якесь заняття і мчав до казана з дерев’яною мискою та дерев’яною ложкою. Кашовари великим ополоником насипали в миски густого кулешу, а хліб кожен брав сам — по потребі,— і всі вмощувалися там, де хто хотів — ішов на берег річки, чи в ліс, чи до воза і там насищав свою зголоднілу плоть.

Івась отримав два ополоники, узяв окраєць ще свіжого, запашного хліба, випеченого Параскою і, сівши під возом, у тіні, зачерпнув з миски гарячого кулешу.

Він добре проголодався, бо де той сніданок був! І тепер запихався смачною їжею — аж за вухами лящало.

Йому було не вперше їздити з чумаками, і він знав, що в дорозі натерпиться всього: і голоду, і холоду, і дощі періщитимуть, і спека присмажить, а годуватимуть лише двічі на день — вранці та ввечері. Зрідка — в обід. Це коли луже жарко і, щоб не мучити по спеці волів, вирушають у дорогу рано, по холодку, а опівдні, коли припікає, стають на споминок і кашовари готують обід.

Коли почало смеркати, Хуржик сказав Івасеві:

— Сю ніч твоя черга пасти волів. Почнемо з себе, щоб не було нарікань. Дивись, щоб не розбрелися по лісу, бо вранці й не знайдемо. Зжени на луг —там паші вдосталь.

Івась не перечив. Знав —такий порядок. Узяв свитку, пугу і пішов до череди. Найбільш прудких волів, що вже добралися до узлісся, зігнав на луг. Хуржикового коня стриножив. а потім, простеливши на горбочку свитку, спокійненько улігся горілиць до зоряного неба, заклавши руки під голову.

З дитинства любив отак лежати вечором або вночі, дивитися на нічне густо-синє небо, на зорі та місяць і думати, думати, думати, згадуючи і те, що було колись, і мріючи про майбутнє. Сьогодні пригадав ті щасливі дні, коли був поводирем у сліпого кобзаря Йосипа Солошенка. Йому було тільки вісім років, як померли від віспи його батьки і він залишився круглим сиротою. Так трапилося вже, що не було в нього ні діда, ні баби, ні братів, ні сестер. Навіть хоч далекої тітки, чи дядька не знайшлося. Куди йому податися, що робити? Спасибі, добрі люди не дали загинути, нагодували, доглянули якийсь час, а потім, почувши, що Йосип Солошенко, знаний на Лубенщині кобзар, шукає поводиря, привели до нього.

— Ось, діду, помічником тобі буде! Круглий сирота.

Старий простягнув руку, помацав голову, обличчя —

запитав:

— Як тебе звати, малий?

— Івасем.

— Малий ти ще, Івасю, але скоро підростеш — і будеш впору. Залишайся в мене! Ти малий, а я старий і незрячий. От і будемо допомагати один одному. Згода?

Так і залишився він у Діда Йосипа. Водив його по ярмарках та весіллях, навчався грати на кобзі та співати. А що голос мав дзвінкий та сильний, то кобзар заохочував його до співу. І тоді на весь ярмарок лунала розлога і жаліслива пісня про Морозенка:

Люди кидали торги, вози, мажі і валом валили на звуки кобзи і тієї пісні, ставали кружка, витирали сльозу, кидали в дідову шапку мідяки, а в торбину — хто що мав: і шматки хліба, і марципани, і цукерки для малого. А коли доходило в пісні до того місця, де вороги Морозенка “не вбивали, не рубали, лиш із нього, молодого, живцем серце виривали”, то в Івася на очі набігали сльози і голос дзвенів, як туго натягнута струна, а жінки починали плакати вголос і навіть чоловіки кріпилися, щоб не заплакати. Тоді в шапку, бувало, летіли не тільки мідяки, а й золоті та паперові асигнації, а козаки підносили кобзареві чарку оковитої чи кухоль пива.

Івась дивиться на зорі і тихо усміхається своїм спогадам, уявляючи себе, малого. Не тільки горе тоді обсіло сироту, були й радощі. Дід Йосип не ображав і не зобиджав малого. Не бив, не кричав, а все більше голубив, навчав своєму ремеслу, справляв на зиму то нові чоботята, то шапку, то кожушка. Сердився тоді, коли Івась, навчаючись грати на кобзі, фальшивив, бувало:

— Та не так! Ох, який же нетямущий! Дай сюди кобзу, ледащо!

Добрий був старий! “Ледащо” —то була найгрубіша лайка, яку Івась чув з його вуст. Він брав кобзу і кілька разів проходився по струнах.

— Ось так, хлопче! Учись! Може, це твій шматок хліба буде! Кобзареві ж не обов’язково сліпим бути! Є й зрячі кобзарі. І чимало. Учись!

Івась сумно похитав головою. Не збулося дідове пророцтво. Не став Івась кобзарем. П’ять літ з дідом Йосипом промайнули як один день. Потім старий кобзар захворів і вже не підвівся. Перед смертю сказав:

— Ти ось що, Івасю, не сумуй за мною! Я своє віджив, а тобі ще жити та жити! З мого майна візьмеш мою кобзу, бо більше нічого цінного не маю, та йди в найми. Кобзар з тебе на чотирнадцятому році ще ніякий: голос у тебе саме ламається, стає ні дитячий, ні парубочий, а півнячий. А наймитом будеш добрим — силу маєш! Он який дебелий вимахав! Попрацюєш, уматерієш, голос зміниться — і якщо відчуєш потяг до мого ремесла, ставай кобзарем. Грати навчився, пісні вивчив — співай людям на втіху! Бо пісня велику силу має! І розвеселить, і навчить, і сльозу з ока вичавить! Ти ж сам не раз бачив...

— Бачив, дідуню.