Соло для Соломії

Соломійка і Руфинка були наймолодшими серед того дівоцького базарникового гурту, али, вважай, і найвродливіши- ми. Віднедавна стали помічати на собі ревниві погляди дівоцькі, бо ж могли відбити жаданих наречених. Ну, щодо Соломійки, то все ясно. Павлусь і Петрусь нікому її не оддадуть. Дорогою ж тепер з Соломійки кпили — хі-хі та ха-ха — кого ж ти вибереш? Як одного, то другий, диви, уб’є, а як другого, то той усеньке життє мучитися буде. Як ото той Степан, бо ж кажуть, і каліцтво собі учварив, що за твею мамою, Соломко, сохнув. «Ну, али ж таки женився», — Соломійка. «Бо то баба Луциха так зчарувала, внучку треба було замуж оддати, а по тій ціла червона кавалерія, кажуть, пройшлася». Соломійка: «Як вам не стидно, тож добре живуть, четверо дітей мають, все, як у людей».

— То ти кого вибереш? — не відстають дівчата.

— Обох.

— Як то обох? То є гріх.

— А мені покійні батюшка позволили.

— Ой, то й мені тре’ було з батюшкою дружити, сало-масло єму носити, — котрась, а решта так і приснули, сміх по шосейці аж до Любовня покотився.

Дівчатам хахоньки, а їй, Соломці, біда. Бо таки дві причепи з вечорниць провожають, і стоять двоє, і поступитися жоден — аніяк. З одним до танцю піде, у другого очі такі іскри викрешують, що цілу хату спалити можна. Мусить одразу із другим, щоб і його, і своє серце вспокоїти. Не раз натякали — вибирай, а в неї серце до обох начеб однакове. Про обох думає: і як до хати після проводин і стояння коло хвіртки йде, і як щось на городі ци на полі робить. Ну, а як шістнадцять їй минуло, ще в прийшлім, сорок першім році, обоє враз сказали, що сватів засилатимуть. Соломійці знов як приском сипнуло — кому одмовить, а кому — нє?

— Ви-те, хлопці, того. Не спішите. Я сама скажу, кому присилати.

Диво-дивне — обоє вони між собою й далі дружили. Жодного разу не побилися, навіть не посварилися. Ще й підсміювалися, коли на вечорницях хтось піддівав. Аякже, ми, гляди, й кулачний бій устроїмо. Обоє ж виросли вдатними женихами. Тико хіба характери трохи різнилися. Павло кремезніший і спокійніший, розсудливіший, а Петро — тонший, гінкіший, тихий, та часом як спалахне, мов копиця сіна, в яку сірника кинули. Правда, й відходить так само швидко. Не одна ж дівка думала — після того, як тая гонорова Соломка когось таки вибере альбо котрийсь сам одступиться, то гинший їй дістанеться.

Руфина ж, як на їхньому кутку казали, вже починала крутити хлопцями, як циган сонцем. То до того усміхнеться, пригорнеться, надію подасть, а другого вечора — ні поглядом, ні порухом пальчика не удостоїть. Ну, звісно, другий кавалєр і радий. Тико пісня не надовго. То в того носюра, як у бугая ріг, то в того праве око на друге село дивиться. Перебірлива, як дрібний горох, кажуть про таких. Проте Руфина дівка хоч куди — не тілиста, али й не худа, на лиці дві маківки зі щік виглядають, а з очей — дві хитрі лисички. Навіть казали, що не міг тихий

Кирило такую доньку встругнути, позичила Марина у когось доччиної краси.

Після ярмарку сталося те лихо. Вже й поскуплялися, Соломійка собі спідницю та чобітки вибрала, на гроші, що мама дали, дивчєта тоже були з обновками. Час є, то рішили містом пройтися, цікаво ж, а декотрі, як ото Юстинка Пертусьова, взагалі ще николи тута не були. Ну й впросили Герасима, щоби пуждав, а Троць старий до сестри троюрідної подався.

Ішли, балакали, по боках обдивлялися. Місто як місто, якби не брук та не отих зо три будинки у два поверхи, то, щитай, і від їхнього села не вельми різниться. Ну, в розмові котрась до Руфини звернулася. Ледь десяток кроків пройшли, як німець перед ними виріс. У сіро-зеленому строї, з автоматом на плечі. І як гавкне:

— Гальт Н — І вже як дівчата спинилися, ошелешені: — Кто єсть Руфіна? Отвічайт! Шнель 8!

— Я Руфина, — сказала після короткої мовчанки Руфина, і голос у дівчини тремтів, добре було чути.

Німець стояв похитуючись, як зелений маятник, а тоді ноги розставив, підняв руку і відставленого вказівного пальця на Руфину направив.

— Юде?

— Та що ви-те, пане, — Вірка Рикунцева першою озвалася, бо в Руфини губи чомусь стали тремтіти. — Наша вона, загорєнська. Тутешня. Вкраїнка. Хіба ж не видно?

— Юде, — сказав німець, та якось так задоволено, що в Соломійки мороз по шкірі пробіг.

Погляд в нього був теж задоволеним, наче в кота, що вполював після довгих ловів велику мишу. Пальцем поманив Руфину.

— Ком! Цу мір 9! Бістро!

Руфина аж взад ступила. Тремтіла вже, мов у пропасниці.

— Пане солдат, я не жидівка. Я з села. Так лише назвали. — І додала чогось: — Наших жидів уже забрали.

— Найн! — сказав німець уже твердіше: — Ду іст юде 10. — Поворушив губами і додав уже на ламаній руській мові: — Пойдьош к своїм. Встретітса. Муттер унд фатер 11.

— Н-ні. Я не піду. Пане сольдат.

Німець спокійно зняв з плеча автомата, клацнув затвором, на них наставив.

— Ком! Шнель!

Схопив Руфину за руку, рвучко витяг до себе, тоді автоматом з другої руки вибив кошика з купленим крамом. Вдарив по руці так, що дівчина несамовито зойкнула.

— Уперьод! Шнель маршірен 12!

Вже як вони відійшли трохи, Руфина оглянулася, крикнула розпачливо:

— Дівчата! Робіть же щось! Мене ж уб’ють!

Вони, звісно, чули, що тут, у Любомлі, де жило багато юдеїв, частину їх розстріляли десь там, за містом, а частина жила в якомусь таборі, що звався гетто. Та й з їхнього села п’ять юдейських сімей забрали. І Гершка-крамаря, і Хайку, котра всіх обшивала. Кажуть, тико мала Хайчина Ривка, наймолодша дочка, зуміла втекти, ци то перед приїздом німців до сусідів мати одвела, а де теперка — невідомо.

Дівчата з переповненими жахом поглядами проводжали Руфину й солдата, котрі віддалялися. Що вони могли вдіяти? У німця була зброя, здатна будь-якій з них, а то й усім разом вкоротити віку.

— Батькам неїним скажемо, — Люба Личункова. — Воне й приїдуть, роз’яснять. Ну, як тре’, то щось візьмуть та й одкупляться.

— Альбо старості. Він же знає, що Мацики не жиди.

— Тико хай не каже, що їх Мациками прозивають. Бо ж на жидівське прозвисько схоже.

Отак вони заспокоювали одна одну. І начеб легше ставало. Спокійніше на душі. Поки Вірка не сказала:

— Хоть би він дорогою Руфку не застрелив.

І тоді Соломійка, що наче в заціпенілому сні-маренні перебувала, таким неймовірним і жахливим було це видовисько, скинулася.

— Ви як хочете. А я за ними піду.

— Куди?

Любка за рукав ухопила. Інші теж дивилися нажахано, а швидше — жалісливо.

— Він і тебе може стрелити.

— Я піду, — голос її тремтів, проте вже наливався крицею. Як і все її єство. Геть виструнчена стояла, хоч і дрижала — дрібно- дрібно.

— Нате, передасте, коли що.

І торбинку свою Любці до рук ткнула.

— Соломко! — Вірка зойкнула. — Не дурій, подруго. Чуєш? — І пожартувати спробувала. — Бо й заміж не вийдеш. Обоє уха- жорів плакатимуть. Соломко. Ну що за людина! Дівоньки.

Та Соломійка вже не йшла — бігла. Бруківка горіла під її ногами. У голову наче хто жару насипав. Здавалося, її розпалена голова от-от одірветься й полетить. Хай. Соломійка знала — вона все одно бігтиме. Доки стачить сил. Бо хіба мона людині ні за що ні про що смерті завдавати? Навіть якщо цяя людина — Руфка. Хай яка вона ни є. Таж ни мона й таку ні за що вбивати.

У голові раптом застукало дивним стуком, наче манюсінькі молоточки, тико не по залізу, а по висхлому дереву. Щось ніби просилося до неїної бідної, мовби розпухлої на всеньке місто, голови. І вона почула голос отця Андронія: «Нема порятунку синам із- раїлевим, споконвіку нема, а не тільки тоді, як вони Божого сина на смерть оддавали». То він їй одказував у відповідь на неїне запитання, чого теї юдеї по всьому світу розбрелися. І ще додав: «Раніше вони словом рятувалися, та слово їхнє Бог на їхній землі чув, а тепер не можуть і словом порятуватися, золотом-сріблом намагаються, тільки його Бог не бачить. А мо’, й не хоче побачити».