Огненний змій

— Це хто такий? В давнину були Моцарт, Бетховен, Россіні. Про Вагнера ніхто не чув.

— Був такий один дивак, що виробляв з музикою, наче з кроликами, досліди й різні там штукарства. Ви, теперішні французи, розвинули його ідеї і показали достеменно, в які нетрі нас вів цей борець за музику майбутнього… Мелодія у вас щезла, її більше й сліду нема! Ні пісні, ані колишнього чудесного французького романсу… Хвилі беззмістовних тонів і звуків без жаги і виразності— хаос!.. А нарешті — куди ви поділи драму і високу комедію?

— А це що таке?

— Ви замінили комедію і драму на цей дурнуватий водевіль з гидкою кашею цинічних вуличних сцен! Ви замінили колишню оперу шансонетними дивертисментами! Але ж і ваші шансонетки суспіль позбавлені хоч би й тіні мелодії, живого мотиву!..

— Ми, реалісти, на жаль, вас не розуміємо! — одізвалися свідки цієї суперечки. — Ви, пане, наче вийшли з якогось трухлявого архіву, або з іншого світу.

— Так, маєте рацію! Я жив і дихав іншою епохою. Я вас не розумію і щиро співчуваю, бо ви зневажаєте все, що не веде до практичної щоденної користі. Ви відкинули ідеї великого філософського циклу і дали розвій одному — практичним і технічним наукам та ремеслам, які не піднімалися над землею. Ви віддали промінь сонця за жменю добрива, пісню вільного поетичного солов’я за ремиґання розгодованого на м’ясо вола, а Вольтера і Руссо — за йолопа Лібіха і другого такого ж телепня Вірхова!

— Зате ми вірні природі! — повторив академік, запалюючи кальян з опіумом.

— Зате вас, вільних французів, розгромили і завоювали китайці і поневолили євреї! — роздратовано кинув Порошин за мить перед тим, як розчинитися в повітрі на очах ошелешених парижан.

Переклад з російської.

______________________________________________________________________________________________

Сомнамбуліст — сновида.

Xінерія — китайщина.

Монітор — малий військовий корабель-панцерник.

Гамбетта Леон — французький міністр внутрішніх справ та президент парламенту в 1870-1882 роках. Був переконаним антиклерикалом.

Федір Заревич

Народився 30 вересня 1835 року в селі Славському на Львівщині в інтелігентній родині. Поезії почав друкувати з 1860 року. Один із засновників і редактор журналу «Вечерниці». Згодом редагував газету «Русь». Працював службовцем. Помер 13 січня 1879 року у місті Сколе на Львівщині. Прозова спадщина обіймає близько двох десятків повістей та оповідань. Оповідання «Чудний цвіт» подається за журналом «Вечерниці», 1862, № 18-19.

ЧУДНИЙ ЦВІТ

Бувало, чи не щодень розказує небіжка тета за якийсь чудний цвіт, а ніколи не хотіла доповісти. Покрутить головою: «Ого-го! — каже — так то би много розказувати?» — та й проси або не проси її, годі.

А ми цікаві були страх знати, що то за чудний цвіт, та нудьгали тету й просили.

Аж раз якось-то в неділю були ми всі у саді. Мама собі щось приказували з сусідою, батько був десь на селі, а ми усі разом обсіли тету.

— Розкажіть, тіточко, за той чудний цвіт та й розкажіть! — як тотІ кавки ми кванькали.

— Ей, люде добрі! Тож-то навісні діти, — одмовляеся тета, але ми все своє піємо.

— Та хіба вам і розкажу.

Ми посідали вкруг тітки, потихли та слухаємо.

— От видите, діточки, оттак було…

Іще була дівкою, а молодою, та гуляла без журби і клопоту тогді я. А за тих літ де то коли погадалося, що буде й старість та нудний вік такий!.. — похитала головою тітка, та щось так слези їй у очах стали. Она, видите, ще й досі дівувала.

— Де, де! Бувало, як посходимося дівчата, то вже з утіхи гудимо, як тота пчола у петрівку, а щебечемо, як воробня яка.

Раз от так нас було зо шість. Говоримо се й те, а небіжка присяжна, Горпина, — гарна то була дівка, каже нам, що була у ворожки Стасихи, та радила їй она, аби пішли урвати чудного цвіту, то з ним, що й схоче, потрафить зробити. Цікаві ми всі були на той чудний цвіт, розпитували. А мені то вже не знать що діялося: така була я на те цікава. Нічо я не кажу товаришкам, а лиш скоро розійшлися ми, я бігом до Стасихи по раду за той самий чудний цвіт… Стасиха, ворожка, сиділа тогди по конець села, де тепер красний вигін на толоку.

Приходжу я до старої Стасихи, застаю її саму вдома. Она була вдова, стара дуже жінка. Та казали люди, що знала ліки та ворожбу усяку. Скільки її не пам’ятаю, все сама та сама у своїй хатині чепіла. Про то була дуже добра і з кожним приязно, а найліпше з дівчатами говорила.

— А хто там? — запитала стара з хати, коли я до дверей заковтала.

— Я, паніматко! Дівка Настя Белеєва!

Одчинила стара, впускає до хати та й просить мене сісти на лаві.

— Чого ж ти, квіточко, така гарна й ладна, до мене? — питає Стасиха, та й мене по лиці погладила сухою студеною рукою.

Я й кажу, чого прийшла.

— Ой, лебідонько моя! Нащо ж тобі чудного цвіту, коли нівроку ти сама красна і гожа як цвіт? У тебе також так є щаслива доля.

— Матусенько, зробіть ми волю та уповіжте за чудний цвіт. Чей я його добуду. Будьте ласкаві, голубонько!

— Чекай же, цікава дитино… Оно, те зілля, раз що дуже далеко шукати й уночі по него йти, а друге — хто його не принесе, той і долю свою віднесе, і більше з нею не побачиться. Затям же, дівонько: я ти вповім, але сли не підеш і не принесеш, то тілько й мала ти долі, небого! — Устромила очі на мене та чекає, що я скажу.

— Бабусю, кажіть лиш, я піду та й принесу.

Стара посмутніла і, мов не чуючи мене, почала шпортатися в якімсь зіллі. Одначе я не полишала її в спокої. Врешті вона сіла на стільчику, піднесла руку до мене та й так говорить:

— Коли ж хочеш, доню, мати чудний цвіт, то йди ж. Як настане новий місяць, тогди вечером уберешся ціла біла — аби іншої й шматочки не було, лиш саме біле платтє. Коли вже переберешся, не бери із собою ніякої меринді, лиш білу хустину у руки. Потому підеш просто ген у той чорний ліс, що його зовуть Сиглою. У Сиглі йди дорогою тою, котра тобі перша прийде на очі й на гадку.

Тота ж дорога заведе тебе сама. У саму північ зайдеш аж на місце… Коли будеш іти дорогою, будуть тебе пуджати усякі блуди, всякі мари, а ти лиш не ставай, не бійся, не обзирайся, а йди своєю дорогою. Буде не раз і страшно… Коли зайдеш аж на облаз гладкий, на велику полянку у самім найтемнішім великолісі, побачиш на середині поляни зіллє високе, як хлоп. Почекай там. За часок учуєш, як лусне чудний цвіт.

Як лусне, бігцем зірви розпалий цвіт рукою через хустину та й додому чимскоріше. У тім цвіту доля буде твоя, у нім сила чудна: що схочеш від того цвіту, удієш і добудеш.

А як вернешся, не діставши цвіту, то, небого! Загирила вже свою долю!

Пішла ж я додому, а вдома мені до нового місяця й робота в руках не держиться, і вночі не спиться.

За тиждень настав і новий місяць. Саме перед святим Іваном. Я нічого не кажу, ба й сестрі навіть ні, лише збираюся на вандрівку поночі. Але мовчки, тихцем. Затямила добре приказ ворожки та й, окрім хустини білої в руку, більше нічого з собою не взяла. Як запало праведне, зійшли зорі, тогди пішла я, а мамі кажу, що до тети зібралась.

Іду ж я, минаю поволі поля і сіножаті, і корчі, і полянки, і лази й образи, та й опинилася край густого темного лісу. Якась доріжчина переді мною, я й пішла нею, куди б не повела. Досі не боялася я, аж поки не зайшла у глибокий ліс. Хоч дрожу майже ціла, але однако йду.

Що ступлю вперед — усе нова мара. Видиться мені, що он за грубою ялицею наставив якийсь збиточний лице блистюче, хитає головою, ніби мене кличе, очиці його світять, як той мишачий огонь. Я підійшла ближче, а він — пропав би! — як ласиця на верх дерева!.. Жах мене бере все більший.

Іду я далі… На гіллястім старім буці поміж росохами і конарями низькими лежить собі, розверся, як у перині, і ногами колише. Люльку курить він, а дує огнем й іскрою з неї, аж видкося доокола. А сам у сукмані, у чоботях, підківками цоркає, а перебендює на буці поміж гіллям, ніби йому там так і вигідно. Мені аж смішно стало; іду далі, а стежка вела попід той самий бук. Раптом той з дерева перед мене на ноги: цуп! Зо страху аж присіла я, та нім натямилась, дивлюсь — нема вже й нічого.