Огненний змій

Покійний дід був неабиякий чоловік: бувало, зустріне вовка, та зараз і зцупить його прямо за хвіст; пройде з кулаками поміж козаків — всі так, як груші, покотяться на землю. Одначе щось подирало йому поза шкурою, як увійшов він у таку глупу ніч в ліс. Хоч би тобі зориночка на небі! Темно та глухо, як у пивниці; тільки чутно було, що далеко-далеко угорі, над головою, холодний вітер гуляв по верховітті, і дерева, мов захмелені козацькі голови, весело хитались, шепчучи листям п’яну мову. Аж ось повіяло таким холодом, що дід згадав і про кожух, і зненацька немов сто молотів загриміло по лісі таким гримотом, що у нього задзвеніло у голові і, мов блискавкою, освітило на хвилинку увесь ліс. Дід зараз побачив стежку, котра пробивалась між чагарником. Ось і обгоріле дерево, і тернові кущі! Та все так, як було йому казано; ні, не піддурив шинкар. Одначе не зовсім було весело продиратись крізь колючі кущі; ще зроду не бачив дід, щоб прокляті шпички та сучки так боляче дряпались: мало не за кожним ступнем його поривало скрикнуть. Помаленьку вибився він на просторіше місце; скільки міг примітить, дерева рідшали і ставали дедалі такі товсті, яких дід не бачив і по той бік Польщі. Зирк — поміж деревами блиснула й річка, чорна, мов гартована криця. Довго стояв дід над берегом, роздивляючись наоколо. По тім боці горить вогонь і, здається, от-от має погаснути, та й знов відбивається в річці, що тремтіла, мов шляхтич у козацьких лапах. Ось і місток! «Ну, тут сама тільки диявольська чортипхайка хіба проїде». Дід одначе ступив сміливе і скоріше, ніж би інший встиг добути ріжок, щоб понюхати табаки, був уже по тім боці. Тепер тільки роздивився він, що коло вогню виділи люди, — та такі мацапури, що другим часом дорого б дав, аби б улизнути від такої знакомості. Але тепер нічого робить, треба спізнатись! От дід і виважив їм поклон, мало не в пояс: «Помагай біг вам, добрії люди!» Хоч би тобі одно кивнуло головою — сидять та мовчать, та щось сиплють у вогонь. Бачивши одно місце порожнім, дід без довгих заходів сів і собі. Довго сиділи мовчки. Дідові уже й надокучило; давай шарити в кишені, вийняв люльку, подивився кругом — ні одно не дивиться на нього. «Уже, панове добродійство, будьте ласкаві: як би так, щоб, наприклад, сказать, теє…» (дід жив на світі немало, знав уже, як підпускать баляси, а при оказії, може, і перед царем не вчинив би собі сорому), «щоб, наприклад, сказати, і себе не забуть, та й вам збитку не зробити. Люлька у мене є, та того, чим би запалить її, не мається». І на сю річ хоч би слово; тільки одна мацапура сунула гарячу головешку прямісінько дідові в лоб, так що коли б був трохи не одхилився, то могло б статися, що попрощався навіки з одним оком. Бачивши далі, що час даремне плине, одважився — чи буде слухати нечисте кодло, чи ні — розказувати про діло. Мацапури і вуха понаставляли, і лапи попростягали. Дід догадався забрав у жменю всі гроші, що були у нього, та й кинув мов собакам, туди, проміж їх. Як тільки кинув він гроші, все перед ним перемішалось, земля задрижала і — як уже він і сам не міг того розказати, — опинився мало не в самому пеклі. «Батьку мій рідний!» — охнув дід, роздивившись добре. Що за страшидла! мацапура на мацапурі, як то говоритьсяі Відьом така пропасня, як лучається іноді на різдво випаде снігу: та убрані, та розмальовані, мов панночки на ярмарку. І всі, скільки їх там було, як п’яні, оддирали якогось чортівського гопака. Куряву збили, боже спаси, яку! Дрижаки пройняли б хрещеного чоловіка, якби тільки побачив, як високо скаче бісовське кодло. Дідові ж, невважаючи на всю страхотняву, зробилось страшенно смішно, коли побачив, як чорти, крутячи хвостами, з собачими мордами, на німецьких ніжках звивались коло відьом, мов хлопці коло дівчат, а музики товкли себе в щоки кулаками, мов у бубни, та свистали носами, як у сопілки. Тільки ж побачили діда — так і потурили до його ордою. Свинячі, собачі, козині, дрохвині, конячі морди — всі попростягались та отак і лізуть цілуваться. Дід тільки плюнув, як тая погань його напала. Далі схопили його та й посадили за стіл, завдовжки, може, з дорогу від Конотопа до Батурина. «Ну, се ще не зовсім погано, — подумав дід, побачивши на столі свинину, ковбаси, кришену цибулю з капустою і багацько різних ласощів, — мабуть, диявольська шушваль не держить посту». Дід таки — не заважає вам теє знати — не гребав під случай перехопити сього-того на зуби: їв небіжчик добре, а через те, не пускаючись у розмову, присунув до себе миску з накраяним салом та окіст, взяв видельце, трохи чим меньше від тих вил, котрими господар бере сіно, захопив тим видельцем найбільший шмат, підставив скоринку хліба, аж зирк, досталося у чужий рот! Ось-ось над самим вухом — чутно навіть на весь стіл; як чиясь морда жує та плямкає. Дід нічого; схопив другий шматок і ось, здається, вже й по губах мазнув, тільки знов не в свою пельку пішло. В третій раз — знову у чужу. Розсердився дід, забув і страх, і в чиїх він лапах сидить, гримнув на відьом: «Що ви, іродяче кодло, задумали глузувати з мене, чи що? Коли не оддасте зараз моєї козацької шапки, то будь я католиком, коли не переверну вам свинячих ваших рил на потилицю!» Не встиг він вимовить останніх слів, як всі мацапури оскалили зуби і зняли такий регіт, що у діда аж у душі похолонуло. «Добре, — проверещала одна відьма, котру дід мав за найстаршу над усіма через те, що личина у неї була краща всіх, — шапку ми тобі дамо, тільки хіба тоді, як виграєш тричі в дурня!»

Що з ним зробиш? Козакові сісти з бабами в дурня грати! Дід одмовлявся, одмовлявся, далі сів. Принесли карти — такі засмальцьовані, якими тільки в нас попівни ворожать на женихів. «Слухай же! — заскавучала відьма вдруге. — Коли хоч один раз виграєш — твоя шапка; коли ж всі три рази зостанешся дурнем, то, не прогнівайся, не тільки шапки, а може, й світу більше не побачиш».

«Та здавай уже, здавай, чортова довбне! що буде, то й буде!» Вже ж і карти здано. Взяв дід свої карти в руки — дивиться не хочеться, така погань: хоч би тобі «а сміх один козир. Із мастей десятка сама старша, пари навіть ні одної нема; а відьма все суне п’ятерики. Прийшлрсь остатись дурнем! Не вспів же остатись дід дурнем, як з усіх боків заржали, забрехали, захрокали всякі морди: «Дурень! Дурень! Дурень!» — «А, щоб ти перелопалось, диявольське кодло!» — скрикнув дід, заткнувши собі пальцями вуха. «Ну, — думає, — відьма відкинула, тепер я буду сам здавать». Здав карти, засвітив козиря; подивився на карти: масть хоч куди і козир є. Перше діло йшло як не треба краще; тільки ж відьма суне — п’ятерик з королями! У діда на руках самі козирі! Не думавши, не гадавши довго, смальнув королів козирями!

— Еге-ге! се вже по-козацьки! А чим ти б’єш, земляче?

— Як чим? Козирями!

— Егеж, може, по-вашому се й козирі, тільки по-нашому — ні!

Зирк — справді проста масть. Що за дідько!

Прийшлось удруге бути дурнем, і диявольське кодло почало знов драти пельку: «Дурень! Дурень!», так що аж стіл ходором ходив, і карти стрибали по столу. Дід розпалився, здав уостатнє. Знов іде добре. Далі відьма знов п’ятерика; дід побив його і набрав з колоди повну руку козирів.

«Козир!» — крикнув він, ударивши по столу картою так, що вона зжолобилась навіть. Відьма, не говорячи ні слова, побила восьмакою простої масті.

«А чим се ти, стара чортяко, б’єш?» Відьма підняла карту: під картою була проста шостака. «Ач, диявольська мана!» — мовив дід і з досади вдарив по столу кулаками щосили. На щастя, у відьми була погана масть; а у діда, як на той час, трапились пари. Почав набирати карти з колоди, тільки — ані способу: дрантя таке, що дід і руки опустив. А в колоді більше ні одної карти. Походив уже так, не дивлячись, простою шостакою; відьма прийняла. «От, тобі й на! се що? Еге-ге! мабуть, щось воно та не так!» От дід карти нишком під стіл, та й перехрестив; зирк — аж у нього на руках туз, король, валет козирьовий, а він замість шостаки пустив кралю. «Ну, дурень же й я був!.. Король козирьовий! Що — прийняла? А, кошача мордо, а туза не хочеш? Ось тобі — туз! валет!..» Гримот пішов по пеклу; відьму напали корчі, і — звідки не взялась — шапку бух дідові прямісінько в очі! «Ні, сього мало!» — крикнув дід, підбадьорившись та надівши шапку. «Коли зараз не стане передо мною мій козацький кінь, то от побий мене грім на сьому самому нечистому місці, коли я не перехрещу святим хрестом вас усіх!» та вже був і руку звів; коли се зненацька загуркотіли перед ним кінські кістки.