Страница 1 из 1
Юрій ВИННИЧУК
ТАК ПАХЛА ТА КОНЮШИНА
Оповідання
Вона невродлива, але вона вмирає і тому про те, що невродлива, говорити не варто.
Чоловік сидить коло ліжка, тримає її руку і мовчить. Вона теж мовчить. Так думають усі речі в кімнаті. Але помиляються. Бо цей чоловік і ця жінка не мовчать.
Він хоче сказати: «Скоро тебе не стане, і залишусь я самотнім… Що мені чинити?»
Вона хоче сказати: «Скоро мене не стане, і залишишся ти самотнім…»
Він хоче сказати: «Я знаю, ти любила мене, вірно любила, ніколи не зраджувала, я теж ніколи, але як мені бути самотнім?»
Вона хоче сказати: «Ти знаєш, я любила тебе, вірно любила, ніколи не зраджувала, ти теж ніколи, але як тобі бути самотнім?»
А він: «Хочеш не хочеш, мушу вдруге оженитися… Нова жінка варитиме мені кнедлі. Я так люблю кнедлі».
А вона: «Хутко занудишся й одружишся, приведеш сюди нову жінку, якій замовлятимеш часто кнедлі. Ти ж так їх любиш. Як мені витримати все це?»
А він: «Напевно, швидко призвичаюся до неї, полюблю те, що вона любить, а вона — те, що я… Нам добре буде».
А вона: «Мені важко про таке думати — чужа жінка буде носити мій одяг, їсти з моєї тарілки, підливати вазонки з моїми квітами, качати тісто на кнедлі моєю качалкою…»
А він: «Ти так довго вмираєш, що я вже звикся, і на думку мені приходять різні дурниці. Наприклад, якою буде та, друга… Я візьму вдову, вдова краще, у вдови багато майна лишається по смерті чоловіка, носитиму його вбрання, головне щоб статурою пасували».
А вона: «Я в житті мала тільки одного чоловіка, який пестив мене, цілував… одного-єдиного… А ти будеш мати ще й другу жінку. Як же це?»
А він: «Може, той чоловік, на вдові якого згодом одружуся, ще не вмер, ще тільки збирається вмирати. Може, вона, ця майбутня вдова, вже передчуває це і також думає про одруження… Якби вмер старий полковник, що мешкає через дорогу, я б посватався до його жіночки, апетитна жіночка, і все інше, звичайно, теж…»
А вона: «Ні, так не можна… Хочу, щоб усе було справедливо, не хочу, аби ти думав, ніби я належала тільки тобі, а ти можеш належати двом… Ні, я так не хочу».
І тоді сказала:
— Послухай, хочу тобі признатися… Хочу тобі признатися в гріхові…
Насторожився:
— В якому ще там гріхові? Хіба ти…
— Так… Раз у житті зрадила тобі…
— Не бреши!
— Зрадила з одним… ну… з одним…
— Ти брешеш! Брешеш! — закричав він і аж злякався сили свого голосу.
Він хотів сказати: «Як же це? Ти мені зрадила? Ти не могла цього вчинити… Як ти могла? Я ж тобі ніколи…»
Вона хотіла сказати: «Все… вже пізно… Я сказала це і тепер пізно заперечувати… Мушу договорити до кінця».
— Як це було? — спитав, та раптом збагнув, яке безглузде запитання, адже воно свідчить, що вже повірив. — Я не вірю тобі! Це неправда!
— Я не брешу, — відмовила вона. — Знаю, що говорю. Ще поки при пам’яті…
Облизала пересохлі вуста, а воскові руки нервово розгладжували ковдру.
— Я зрадила тобі з полковником…
— З цим… з цим полковником? — він показав рукою на будинок через дорогу. Обличчя викривив біль. — Ну й бреше! От же й бреше! І оком не змигне! Та хоч при смерті не бреши!
— Це було весною. Ти кудись поїхав… Може, до сестри… А я лишилася сама… Він прийшов позичити… позичити драбину… Дванадцять років тому…
— Не бреши… В них є своя…
— Я повела його в стодолу… В стодолі на купі конюшинового сіна лежала драбина…
— Не бреши… Ми не тримали тоді кролів… Для чого нам було те сіно?
— Я показала йому драбину… А він… А він тоді наблизився до мене і сказав, що я дуже красива… Він сказав: «Яке у вас дивне волосся!» Навіть ти так ніколи не говорив… Навіть ти…
— Брешеш! Він такого не міг сказати. Полковник розуміється на жінках. Такого б ніколи не сказав.
— А тоді всміхнувся до мене… І я теж всміхнулась. А потім цілував мене, і я вже не могла… не могла собою володіти… Так пахла та конюшина… зелена конюшина… забивала дух…
— Ото бреше! Ти ж казала, що то було ранньою весною і було сіно з конюшини.
— Ні, ти забув… — голос її тремтів і надривався, і видно було, як тяжко вимовляти слова. — Я казала, що це було влітку і що в стодолі на купі зеленої конюшини лежала корзина… А він якраз прийшов позичити корзину…
— Ти ж казала — драбину!
— От бачиш, яка в тебе пам’ять… Кажу — корзину, а причувається — драбину…
Розлючено міряв кроками кімнату.
— Ти все брешеш… Все це вигадала… Брехуха!
Але десь на дні душі вже ворушиться: а може, то й правда? Полковник такий… Він може… Це ж давно було — забути могла, чи то сіно, чи то свіжоскошена конюшина… А полковник такий… І сказати, що красива, міг… Аби тільки добитися свого… Він міг.
А вона собі думала: «Ну ось, я й сказала йому. Напевно, повірив. Тепер нехай собі одружується. Те, що я йому оповіла, пам’ятатиме все життя. Душно… Вікно б відчинити…»
А він ходив по кімнаті й не знаходив собі місця. Та маленька несмілива підозра, що хвилину тому тільки злегенька ворухнулася, тепер розрослася до неймовірних розмірів.
Бачив перед собою, неначе в кіно, як те все відбувалося…
Може, навіть не один раз…
— Слухай… Це було раз? Це було єдиний раз у твоєму житті?.. Ти більше ніколи не сходилася з ним?
Він зупинився над нею і з тривогою вдивлявся в обличчя, але воно було непорушне й холодне. Тоді припав на коліна, взяв у долоні її голову і потряс нею.
«Коли я був малим, то любив трясти скарбничкою, щоб почути дзвін грошей. Одного разу взяв скарбничку, покалатав нею біля вуха й не почув нічого. Розумієш, нічого…»
— Ти не могла! Не могла! Як ти могла?! Скажи, що це був єдиний раз! Скажи, що цього не було ніколи!
«…Тоді я впав на підлогу і плакав…»