Живий звук

Прийомчик знайомий. Я багато разів описував його, а ще частіше — не описував, вислуховуючи скарги потерпілих і розуміючи, що нічим не допоможу їм. Знаючи, що зазвичай буває з тими, кого затримують подібним способом, я приготувався до найгіршого.

Мене провели в кінець невеличкого, тьмяно освітленого коридорчика, підлогу якого вкривав старий, місцями сильно подряпаний лінолеум. Людина-лаваш відчинив ключем крайні з лівої сторони двері і заштовхнув мене всередину, при цьому штурхонувши так сильно, що я протаранив двері лобом.

Коли ввімкнули світло, я роззирнувся і побачив, що опинився в невеличкому квадратному кабінеті. Місця тут вистачало для двох стареньких письмових столів, поставлених попід стінами один навпроти одного, громіздкого, колись червоного, а тепер — облупленого сейфа в кутку і дерев’яного вішака для одягу біля дверей. Людина-тхір підвів мене за лікоть до стільця, кивнув людині-лавашу. Той кивнув у відповідь, швидко вийшов з кабінету.

— Може, скажете нарешті, що тут відбувається і чому мене сюди привезли? — запитав я.

— А може, ти нам сам усе першим розкажеш? — парирував людина-тхір.

— Усе, що вас цікавить. Ви ж іще нічого не запитали.

— Почнемо ми питати — це вже стаття і строк. А чистосердечне зізнання завжди враховується. Ти ж наче грамотний чоловік, мусиш розуміти.

Тепер я зміг роздивитися його краще. Крім тхорячого писку — нічого особливого. Молодший за мене і, очевидно, належить до тих, хто отримує естетичну насолоду від демонстрації власної влади. Тому що фізично сильним, попри міцно збиту статуру, людина-тхір мені не видався. Його пласкомордий напарник був більш наділений тваринною силою. Але досвід принаймні минулого століття довів: справді фізично сильні люди рідко бувають садистами. А справжні садисти брак фізичної сили компенсують непомірною люттю.

Наші очі зустрілися. Я першим відвів погляд: в очах людини-тхора читалося підтвердження моїх припущень про його нахили.

— Значить, Варава. — Людина-тхір ляснув долонею по столу.

— Варава. Документи у внутрішній кишені, можете пересвідчитися. З ким я розмовляю?

— Яка тобі різниця? — затиснувши ніс двома пальцями, він зробив страшні очі і прогугнявив каліченим голосом, наслідуючи популярну колись манеру перекладати американські бойовики на піратських касетах: — Ты в аду, парень, ублюдок, мать твою!

Повернувся людина-лаваш, пропускаючи перед собою двох персонажів, від одного вигляду яких у мене навіть з урахуванням прикрого становища різко підвищився настрій.

Один із них — алкаш із запухлим обличчям та підбитим оком. Кучеряве від природи волосся давно ніхто не стриг, і воно стирчало в різні боки, роблячи дядька схожим на безумного лева. Короткий тулуб переходив у непропорційно довгі ноги, взуті в старі кросівки без шнурків. Землистий нездоровий колір його обличчя навіть не говорив, а кричав про катастрофічний стан усіх внутрішніх органів, від серця до печінки.

Другою виявилася некрасива жінка без чітко виражених вікових ознак. Їй з однаковим успіхом можна дати як тридцять п’ять, так і п’ятдесят років, хоча здоровий глузд підказував мені: істина десь посередині. Насправді жінці трошки більше сорока, і колись вона успішно обслуговувала спраглих водіїв на окружній дорозі. Потім, довго лікуючись від венеричних хвороб, вийшла в тираж і тепер готова піти з ким завгодно, хоч із цим безумним п’яненьким левом, або за двадцять гривень, якщо пощастить, або — за пляшку горілки, що найчастіше і трапляється. Вона ще намагалася стежити за собою, але товстий шар яскравої губної помади, підмазані рум’янами щоки та густо підведені брови робили її не більш привабливою, а більш огидною.

Думаю, вони були постійними клієнтами тутешньої «мавпарні».

— Встати! — наказав мені людина-лаваш, а парочці кивком звелів прилаштуватися біля стіни.

Я поволі підвівся. Пласколиций вправно обшукав мене, витягнувши з внутрішньої кишені службове посвідчення.

— Зверніть увагу, пойняті: документ на ім’я Варави Ігоря Михайловича. З одного боку напис «Преса», з іншого… — Він замовк, пожував губами. — Ага. Завідуючий відділом криміналу. Ну, якщо це не підробка, то ти туди, куди треба, потрапив, Ігоре Михайловичу. Те-екс-сс…

На стіл лягли мобільний телефон і гаманець. Показавши гаман пойнятим, витрусив уміст на стіл, перерахував купюри, незадоволено гмикнув, а потім просто на очах у всіх запхав до своєї кишені.

— На експертизу беру, — із серйозним виразом на пласкому обличчі пояснив він кумедній парочці пойнятих. — Є сигнали, що на районі банда фальшивомонетників завелася. Штампують, суки, сотенні купюри кустарним способом. Не ти — завідуючий? Кажи краще правду.

— Слухайте, мужики, я все розумію, у вас робота така… Але, може, припинимо цей цирк і поговоримо серйозно? — запитав я без жодної надії на позитивну відповідь.

— А цирк іще не починався! — вишкірив на диво рівні білі зуби людина-тхір.

Тим часом руки пласколицього вже порпалися в задніх кишенях моїх джинсів. Невеличкий згорток, переданий мені невідомим, лежав там, і я починав підозрювати: вся справа в ньому. Але якби він дійсно був їм потрібен, згорток витягнули б ще раніше, відразу там же, у дворі. Поки що нічого не клеїлося, логіки в їхніх діях я не бачив жодної.

— Оп-па! Пойняті, прошу підійти ближче! — урочисто промовив пласколиций.

Парочка похмільних клоунів обережно наблизилася до столу. Людина-лаваш спокійно розгорнув згорток.

У ньому був маленький плаский пакетик з поліетилену, наполовину наповнений білим порошком.

Обережно розкривши його, пласкопикий запхав усередину наслиненого мізинця, зачепив кілька міліграмів, лизнув, і задоволена посмішка зробила його писок ще ширшим.

— Так, громадяни пойняті. Тільки що у вашій присутності в громадянина, який називає себе журналістом Ігорем Варавою, було знайдено та вилучено пакетик з білим порошком. Бачили?

Клоуни мовчки кивнули.

— Що це за порошок, пан кримінальний журналіст нам зараз сам розкаже. Хоча я і без нього знаю. Підпишіть протокол і йдіть на хер, щоб я вас обох довго шукав.

Розкуйовджений ханик і його подруга-повія по черзі підписали чистий аркуш паперу.

Перехопивши мій погляд, людина-тхір знову вишкірив зуби.

— Текст потім впишемо. Протокол обшуку. Ти ж не проти, Вараво? Тебе справді обшукали і справді знайшли білий порошок? Не будеш потім казати, що це тобі підкинули в міліції?

Навіть при всьому бажанні я не міг цього сказати.

— Не знаю, що це за порошок. Може, пральний, — промовив я. — Тільки це — не моє.

— Звичайно, не твоє! — погодився людина-тхір. — Скільки вас ловлю, ще ніхто не зізнався: так, дядя міліціонер, це моя наркота. Знайшов на вулиці і ніс у міліцію здавати, правильно?

— Ви ж прекрасно знаєте, де я це взяв. — Розуміючи, що кидаю слова в порожнечу, я все одно не міг не говорити: — Пакетик отримав від незнайомого мені хлопця. У клуб «Слон» я прийшов на зустріч із дівчиною…

— Слухай, харе заливати. Прийшов до дівчини, зустрів хлопця… Підор ти, мабуть, або мудак кінчений. Тільки мудаки дівок шукають, а пацанів знаходять. Як звати дівчину?

— Наталка.

— Наталка-давалка… Де живе, адреса, як виглядає.

— Ми не знайомі.

— О! Прийшов на зустріч із незнайомкою, замість неї зустрів незнайомця… Думаєш, дурників знайшов? — Людина-тхір хотів ще щось сказати, та раптом звернув увагу на пойнятих: — Якого ви ще тут? Ану, пішли нах, дебіли!

Парочка зі спритністю, якої я від них не сподівався, залишила кабінет. Людина-лаваш зачинив за ними двері на ключ, тоді підійшов до мене, повернув і розстебнув кайданки. Не встиг я зрозуміти, що відбувається, як він штовхнув мене до стіни, біля якої була припасована труба парового опалення, спритним копняком підбив мені ноги, а коли я гепнувся на підлогу — підтягнув до труби і прикував до неї. Людина-тхір вийшов з-за столу, і тепер обоє височіли наді мною.

— Слухай сюди, придурок кончений, і не перебивай, — сказав Тхір. — Підписи готові, написати протокол — двадцять хвилин роботи. Не дивись, що пойняті такі дикі. Зате я завжди знаю, де їх знайти, вони завжди тебе впізнають. Дуже цінні кадри. Тим більше, що ти не заперечуєш очевидні факти: наркотики в тебе знайшли. Нічиїх відбитків пальців, крім твоїх, на пакетику нема, можеш мені повірити.