Живий звук

Анжела Сонцева, яка переспала зі мною менше доби тому, будучи при здоровому глузді та відносно тверезій, якщо не рахувати двох викурених косяків, пам’яті, не просто забула випадкового коханця чи відмовилася його визнавати. Вона справді не впізнала мене.

Таким чином, вінцем усіх цих запитань, відповіді на які мене не зовсім влаштовують як людину з розвиненою інтуїцією, безперечно, є саме цей факт. Ще трохи — і я сам почну сумніватися в тому, що цієї ночі займався з нею шаленим сексом і взагалі — що познайомився з нею.

А раз так, то довести бодай самому собі, що все це мені не наснилося, стає для мене справою номер один. Можна навіть сказати — справою моєї честі.

— О! Привіт, старий! Довго ти вчора сидів?

Судячи з усього, Коля Комарницький, як справжній капітан, покинув учорашню палубу останнім і в стані абсолютно щасливої людини. Життя якої вдалося якщо не взагалі, то принаймні в один окремо взятий вечір. У принципі, мене це влаштовувало — хоч хтось не помітив наших із Анжелою маневрів і, відповідно, не запитає зайвого. Хоча хто знає — раптом дійде до того, що мені знадобляться додаткові свідки, котрі могли б підтвердити: з корпоративу разом із Сонцевою змився саме я.

— Та якось так не дуже. За кермом, знаєш…

— Це я провтикав, — похмільно зітхнув на тому боці слухавки Комарницький, і мене від цього ніби справді обдало його перегаром. — Треба було попередити, що замовлені розвозки. Ну, тіла потім розвозили, кому куди.

— Багато полягло? — ввічливо поцікавився я.

— Змішалися в купу коні та люди, — попри стан мого співбесідника ця фраза прозвучала переможно. — Сьогодні всі відлежуються. Ти мене, старий, взагалі випадково застав. Ось поговорю з тобою — і вимкну трубку на хер. Просто мені одні люди там дзвонити повинні… — Комарницький позіхнув. — Сподобалося тобі взагалі?

— Знаєш, тусівка не моя. До речі, про тусівку: як знайти того… ну… — Я зробив вигляд, що старанно порпаюся в надрах пам’яті. — Коротше, продюсера тієї співачки, яка біля мене сиділа. Ти ще нас знайомив…

— Сонечка? — Голос Колі стрепенувся. — Вона, до речі, злиняла кудись. Бобров ще потинявся, але не особливо її шукав. У них останнім часом, я чув, того… У смислі — не того…

— Того, не того — контакт даси?

— На фіга? — У питанні — жодної помітної зацікавленості, Комарницький поставив його машинально.

Бо справді — для чого мені розшукувати людину з «не своєї» тусівки.

— Він підходив, поговорити хотів. — Версію на цей випадок я вже придумав і навіть сам у неї майже повірив. — Казав, що готовий знайти інвестора на фільм із Сонцевою в головній ролі. Сценарій потрібен, а я ж ніби вже драматург.

— Тю, — Коля знову позіхнув. — Співає Сонечко добре, тільки акторка з неї хрінова. Теж мені Мадонна…

— До чого тут Мадонна?

— Ну, нехай не Мадонна, — Коля говорив, аби говорити, не вкладаючи в свої слова жодного змістового навантаження. — Хто там у кіно знімався? Пугачова з Ротарою в молодості, Христя Орбакайте, Мадонна знову ж таки… Потім ця, як її, відьма кацапська… Жанна Фріске. Ні, нормальна шоу-бізова світова практика. Тільки Сонцева не потягне, кажу тобі як профі в цих справах. Хоча… якщо Бобров знає, де знайти бабло, і хтось дає його під подібний проект, чому б не освоїти енну суму… Слухай, старий, будеш із ним балакати, пробий цю ситуйовину, ок?

— Я, коли чесно, сам не все знаю. Домовилися поговорити більш серйозно в спокійній обстановці, він навіть телефон давав. Тільки я десь записав і відфукав, як завжди.

— Зараз, почекай. Я теж його напам’ять не знаю… — Комарницький вкотре зітхнув. — О-хо-хо, блі-ін… Давай я тобі есемескою його скину.

— Тільки мені зараз треба.

— Та буде тобі, буде! Давай, старий, дзвони, не пропадай. Може, ще проект замутимо, у нас із драматургами тепер жопа.

Свого слова Комарницький дотримав. За десять хвилин я отримав від нього sms-повідомлення, зафіксував собі номер Боброва і набрав його.

Не відповідали довго. Після шостого гудка я вже хотів відключатися, коли почув у трубці глухий голос:

— Алло.

— Це Микола Бобров?

— Так. А там хто?

— Мене звуть Ігор Варава, ми познайомилися з вами вчора на вечірці.

— Не пам’ятаю.

— Не пам’ятаєте, з ким знайомилися, чи не пам’ятаєте конкретно мене?

— Мені ваше прізвище нічого не говорить. Можливо, ми з вами і знайомилися вчора. На таких вечірках усі з усіма знайомляться. Дві третини нових знайомств — не обов’язкові. Просто я правда не пригадую, який ви з себе.

— Є нагода згадати. Давайте зустрінемося, якщо ви не проти.

— А якщо я — проти?

— Чому проти? Ви маєте щось проти мене особисто чи не хочете зустрічатися ні з ким саме сьогодні?

— Слухайте, ви так хитро закручуєте ваші запитання, що в мене складається враження: ви або з міліції, або — преса. Де я вгадав?

— Преса, — зізнався я.

— Ви стосовно випадку з Анжелою?

— Не зовсім, — я почав старанно добирати вирази. — Узагалі-то це пов’язано з аварією і з Анжелою. Але я цікавлюсь не як журналіст, а як приватна особа.

— Ваш брат не може бути приватною особою. До побачення.

— У мене нема брата! — вигукнув я, відчуваючи, що Бобров починає закриватися в мушлю.

— Я образно. У смислі, ваша журналістська братія. У мене нема настрою.

— Секунду! — тепер я вже не стримував розпачу та розгубленості. — Я не займаюся питаннями шоу-бізнесу! Це не моя тема! Про Анжелу Сонцеву я вчора почув уперше, бо такою музикою я не цікавлюся і не знаю, яка зі співачок — Сонцева, а яка — Місячна!

— Місячна? — тепер здивувався співрозмовник.

— Я теж образно! — Втішений невеличким реваншем, я повів далі більш упевнено. — Я не збираюся писати про цю аварію. Без мене написали, пишуть і ще писатимуть. У мене справді приватна справа, яка стосується мене особисто і, — я на мить зам’явся, — і, мабуть, вашої підопічної так само. Мені сказали, що ви — чи не єдина справді близька їй людина, єдиний друг. Саме з другом потрібно поговорити. То як, знайдете час?

— Не знаю… Я не зовсім себе почуваю…

— Приїду, куди скажете, в мене машина.

— Добре, — здався Бобров. — Можете приїхати до мене в гості? Я живу на Харківському масиві, влаштовує?

— Усе одно. Кажіть адресу, їду.

— Давайте знаєте як… Я справді трошки не в формі. Телефон зараз взагалі вимкну… Годинки через чотири.

— Нормально. Куди їхати?

Не люблю, коли треба вбивати час.

Пертися в офіс у п’ятницю по обіді — справа невдячна. Бурчання в шлунку відразу нагадало про обідню годину, і я як людина, котра має стабільну сидячу роботу, що стабільно оплачується, звик не ігнорувати обіди. Хоча коли гриз репортерський хліб, постійно про це забував і не особливо страждав.

Перекусивши у фаст-фуді біля Політехніки, я пройшовся по місцевих точках роздрібної торгівлі фільмами та музикою і запитав у дівчиська, яке гризло хот-дог, тупцяючи на місці, чи є в неї таке щастя, як диск Сонцевої. Відповідь отримав позитивну і навіть схвальну. У стилі «це ваш найкращий вибір, це наша найкраща пропозиція».

Так, що ми тут маємо. «Анжела Сонцева. СОНЦЕ ВІД ЗАХОДУ ДО СВІТАНКУ». На обкладинці фірмового диска співачка Анжела Сонцева в образі вампірки, яку в фільмі «Від заходу до світанку» зіграла улюблена жінка всіх холостяків Сельма Хаєк. Діва в негліже з величезною зміюкою на шиї. Позує вона на фоні величезного багряного диска сонця. Не сказав би, що аж надто креативне рішення, та це, принаймні, краще, аніж укладати співачку в мереживній білизні в якесь ложе, вимощене пелюстками троянд. Або фотографувати її за кермом взятого напрокат — сто доларів за годину — лімузина.

Так, почитаємо зміст. Усе одне до одного: «Кохання не дарують», «Мій дорослий Чебурашка», «Красиве і грішне кохання», «Цілувалася з вітром», «Танок крила», «Я не буду з тобою ніколи», бла-бла-бла, все зрозуміло. Музика, якої я ніколи спеціально слухати не буду, але яка наздоганяє мене постійно: з динаміків FM-станцій, з музичних телеканалів, у дорогих ресторанах та дешевих наливайках, весіллях, корпоративних вечірках. Коротше, всюди, де народ, слухаючи музику, скоріше почне підтоптувати в ритм, аніж слухати тексти пісень.