Щира любов

Галоччин батько, Олексій, як дівчата і його дочка грають на вулиці і уся Гончарівка збереться дивитися на них і на тих, що аж з города поприходили дивитись, то і він, було, вийде, сяде на колоді з ким з приятелів та й розговорюють, об чім там прийдеться.

Раз сидів він собі там на колоді і де об чім задумався, аж зирк: охвицер іде та прямо до нього, повернувся та й сів рядом з Олексієм, близенько від нього. Олексій, як треба, зараз скочив, поклонився охвицеру звичайно та й хотів дальше відійти, бо не приходилося мужикові рівнятися з його благородієм.

А охвицер його за руку сіп та й каже просто, по-нашому: «Куди ти, чоловіче добрий, устаєш? Сиди!»

– Та ні, – поклонившися вп'ять, сказав Олексій. – Вже нам не подоба проти вас рівнятися, ми й постоїмо.

– Оттак же! Так се я тебе зогнав? Не хочу сього, не хочу. Сідай же, зділай милость, а то я устану і піду собі. Чого тут царамонитись? Хіба не усе равно? І ти чоловік, і я чоловік. Усе ми боже созданіє.

– Як се можна? Ви таки – ваше благородіє, а я…

– Усе однаковісінько. Я охвицер перед солдатами та на муштрі, а ти мені рівний і стар против мене. Сідай же, сідай. – Та сеє кажучи і усе притягаючи Олексія до себе, силкуючися, таки посадив його при всіх на тій же колоді, і вже близенько край себе, і почав з Олексієм люб'язно розговорювати.

Спершу Олексій зопинався, несмілко було йому з таким лицем просто розговорювати, а далі – далі, бачачи, що охвицер душа препроста, і хоч молод чоловік, та розумні слова говорить, осмілився і став, мов з своїм, рівним, про усе говорити. Охвицер його розпитує, а Олексій розказує: де живеть, чим промишляє, і про усячину там говорили аж геть-геть.

Олексій так уподобав охвицера, так уподобав, що тільки б і слухав його розумнії речі; а як охвицер устав, щоб іти додому, бо народ почав розходитись, то Олексій аж не стерпів та сказав: «Будьте ласкаві, ваше благородіє, приходьте сюди і у ту неділю. Я щось вас дуже полюбив і усе б вас слухав. Пожалуйте, приходьте…»

– Прийду, добрий чоловіче, непремінно прийду. Бач, увесь город сходиться дивитися на вашу Галочку; так і я туди ж йду, хоч ще і не розглядів вашої Галочки як треба.

Олексій усміхнувся і не каже, що то є Галочка. А охвицер, одходячи, ще сказав: «Будь же, чоловіче, на сім же місці і на сій колоді сиди, щоб я тебе зараз знайшов. Мені з тобою весело було. Прощай же!»

– Ідіть здорові, ваше благородіє, – поклонившися, Олексій сказав і, довго ще дивлячись за охвицером, усе думав: «Що то за розумна дитина! Молод чоловік, та який приятний! Я б з ним повік жив». І з тим пішов додому.

Незабаром прийшла і Галочка, та чи роздяглася, чи ні, чи поприбирала своє усе, чи ні, а вже і питається:

– Що то за пан з вами, панотче, сидів?

– То такий пан, доню, що благодать господня! Я і не бачив нікого простішого, як він. Не гордий, таки сам своїми руками узяв та й посадив мене край себе. Та що за преумнії розговори говорив. Повік того не забуду. Обіщався і у ту неділю вийти до мене: каже, що йому зо мною буцімто весело було.

Здається так, що Галочка, почувши, що сей охвицер у ту неділю вийде, неначе трошечки почервоніла, так – на одну годиночку, а далі і каже:

– Мабуть, що десь що розумне говорив, бо на нас і не дивився, і хоч я двічі проводила дівчат у кривого танця край самих вас, та він і не зирнув ні разу.

– йому не до вас було: він мені у ту пору розказовав, що, каже, не сонечко ходить, а земля кругом його обіходить.

– Бач що! – сказала Галочка, дивуючись.

– Е, чи тільки він премудрості і розказовав? Коли б ти послухала його!

Галочка – хто її зна, чи вона утомилася, граючи з дівчатами, чи що, а щось не така веселенька була увесь вечір, як завсегда. Усе більш мовчала. А як лягла собі спати, то здихнула і подумала собі: «Чому се пани красивіші від простого народу?…»

Як се було коло теплого Олексія[7], так уранці дуже гарно надворі було: сонечко сяло, зогрівало увесь мир, берези починали розпукуватися, травонька зеленіла, і вже і проліски у садку Олексієвому процвітали, так було хороше, та хороше, що аж дух радовався. Галочка устала веселенька, рум'яная, красивіша і вона здавалася; упоравши, що треба було, сідаючи за роботу, перелічила, скільки день зосталося до тії неділі… Мабуть, затим, чи вспіє докончити свою роботу… Одначе, лічивши, як сказала: «суботонька, а там і неді…», та вп'ять щось-то зарум'янилась трошки та ніби усміхнулася, махнула ручечкою і сіла швидше за роботу.

– Таточку-голубчику, – сказала Галочка, як увійшов батько, управивши батраків, – се мені навдивовижу! Як таки можна, щоб сонечко стояло, а щоб земля ходила? Се, мабуть, панські вигадки!

– Ні, доню, зовсім не вигадки, воно так і є. От як мені учора охвицер розказовав…

Тут Галочці щось веселенько стало на серденьку… Мабуть, вона зрадовалася, що почує, що і як у божому світі

робиться. Може…

Батько їй багато розказовав, що чув від охвицера, і закінчив, що розумнішого чоловіка ще і не бачив. А Галочка йому у відвіт тільки і промовила: «Еге!» – а то усе слухала пильно, і усяке слово запримітила, і жалковала, що нікому їй розказати того усього, що охвицер казав батькові.

У середу Галочка здихнула та й подумала: «Як то ся неділя довго йде! Скільки вже днів, а ще й досі середа! До неділі ще…»

І вп'ять вона закраснілася…

У суботу увійшов Олексій у хату швиденько та й каже: «Знаєш, Галю, що я надумав? Охвицер зовсім не пишний і овсі не гордий. Закличу його до нас полудновати завтра». Галочка так і сторопіла. Дума і не зна, що сказати.

Батько вп'ять її спитав: «Чи добре так, чи як думаєш?»

– Та воно б то, пожалуй, добре, – ледве промовила Галочка, – так глядіть тільки те, чи піде ж він до нас, до простих мужиків?

– О, я знаю, що піде, – сказав Олексій. – Коли посадив мене край себе і казав, що ми перед богом усі рівні, так такий вже не одцурається від хліба-солі. Та і що ж? Зберімося, налагодьмося, а не прийде – як хоче.

– А що ж ми йому налагодимо? У нас панського нічого нема, та й не знаємо, що для панів треба.

– Дурна ти, душко! Не усе однакому хліб-сіль бог дав, що пану, що усякому чоловікові? Чого тут? Що є, то й подамо. Ми не пани, і він зна, що в нас панського нічого нема. Та й об тім не турбуйся. Я постачу усе. Ти йди собі на вулицю грати, а я покличу Домаху: та була у пана наньмичкою, та зна, де, що, як зварити. А ти не турбуйся ні об чім.

Як же таки Галочці, будучи хазяйці, та не турбуватись! Роботу свою заховала, кажучи: «Вже тепер ні к чому починати квітки вишивати, вже суботонька. Я лучче нароблю квітків з шпалер та заквітчаю святії образи; он і голуби вже старенькі, треба новеньких зробити, та і піч, бач, як поколупалась!»

От і покликала зараз наньмичку і звеліла усю ту глину на печі, що поколупалася, стерти та новою позамазувати скрізь. Бо піч була з зелених водолазьких кахлів та на спаях червоною глиною позамазовано, так так хороше було, що не то що!…

Наньмичка піч пора, батрак долівку землею рівня, де повибивалося, а Галочка в'яже квіточки, та які вміла, які знала, самих гарних наробила і голубів новеньких попривішовала. А сама усе турбується думкою: «Коли б же гарної рибки придбали! Хто то в них буде куповати! Що то якби мені воля: я сама пішла б на місто та й купила б якої сама знала, щоб не стидно було».

От у неділю чи пообідала мерщій, чи ні, зараз Галочка підмела велику хату, повісила на кілочок чистий рушник, довгий та предовгий та мудро усякими квітами вишитий, накурила ладаном кріпко і заперла хату, щоб не видихалося, поки… У кімнаті стала вбиратися. І що то вирядилася– хороше та прехороше! Доброго нічого не брала, так лучче від простенького; та як же то на ній усе чепурненько, любенько, штепненько – як на картинці. Чи пора, чи не пора збиратись, вже вона і вибігла… Біжить вулицею і землі не доторкається, а на душі так їй чогось-то весело, так весело… Добігла – і дівчат нема нікогісінько… Зирк – і на колоді не сидить… батько ще не вийшов. А вже з десяток халавурів вже і швандяють по вулиці – дожидають збору дівчат.

7

Теплого Олексія – за церковним календарем 29 березня.