Твори

и Шевельов Юрій. Про памфлети Миколи Хвильового.— В кн.: Хвильовий Микола. Твори: У 5 т.— Т. 4.— С. 54.

«Ви питаєте, яка Європа? Беріть яку хочете: «минулу — сучасну, буржуазну — пролетарську, вічну — мінливу». «Тут ми, нарешті, стикаємось з ідеалом громадської людини, яка в своїй біологічній, ясніш психофізіологічній, основі, вдосконалювалась протягом багатьох віків і є власністю всіх класів». «Це — європейський інтелігент у найкращому розумінні цього слова. Це, коли хочете,— знайомий нам чорнокнижник із Вюртемберга, що показав нам грандіозну цивілізацію, і відкрив перед нами безмежні перспективи. Це — доктор Фаус-т, коли розуміти його як допитливий людський дух» [11,467,468]. Антитезою до цієї європейської культури, фаустівського типу людини як уособлення творчого начала, вічної жадоби пізнання й оновлення життях виступає у Хвильового «культурний епігонізм», примітивне хуторянство гаркун-задунайських.

Плекаючи надії на небачений розквіт українського мистецтва, навіть на месіанську роль своєї молодої нації, письменник насамперед наголошує на необхідності позбутися віковічного назадництва: «Без російського диригента наш культурник не мислить себе. Він здібний тільки повторювати зади, мавпувати» [II, 471]. Саме тому, вважав Хвильовий, сучасне мистецтво переживає кризу.

Треба серйозно подбати про українізацію пролетаріату, тобто про соціальну базу культурної революції. Бо привабливе гасло пролетарської літератури буде порожньою балаканиною, якщо ця література не матиме масового україномовного читача. Висуваючи гасло «дайош інтелігенцію!», автор наголошував на тому, власне, загальнозрозумілому твердженні, що лише інтелігенція, а не напівосвічені робітничо-селянські маси» може творити літературу і мистецтво, відстоював пріоритет таланту і розуму перед войовничим наступом «масовізму». Це тим більш дратувало опонентів, що втілювалося у промовисті образи: для Хвильового незрівнянно дорожчий «радянський інтелігент Зеров, озброєний вищою математикою мистецтва» [11,394], ніж легіони «просвітян».

У полемічному запалі Хвильовий таки перебирав, стверджуючи, що сучасна російська література, мовляв, стала цілковито міщанською і нічого вартісного не дала. (Ці перехльости, зрештою, обійшлися йому ой як дорого...) Але основна теза була в суті своїй незаперечною. «Не треба плутати нашого політичного союзу з літературою»,— застерігав Хвильовий [її, 573]. «Коли ми беремо курс на західноєвропейське письменство,— ділився найзаповітні-шими прагненнями письменник,— то не з метою припрягти своє мистецтво до якогось нового заднього воза, а з метою освіжити його від задушливої атмосфери позадництва. В Європу ми поїдемо учитись, але з затаєною думкою — за кілька років горіти надзвичайним світлом» [II, 575]. Отож новітня українська література не може орієнтуватися лише на російську, бо інакше не позбудеться рабської наслідувальності, колоніального комплексу меншевартості. Лише оригінальне мистецтво може стати великим мистецтвом, збагатити світову культуру.

Та культурологічні проблеми вже майже н^ бралися опонентами до уваги. Дискусія все більше набирала політичного характеру. До неї підключилися визначні партійні діячі — В. Затонський, М. Скрипник, В. Чубар, А. Хвиля. Однак «складність переходового періоду полягала в тому, що епоха вже починала хворіти. Микола Хвильовий симптоми цієї суспільної хвороби відчував уже виразно, бо вона захопила і тих, хто завойовував, і тих, хто спокійно вичікував завойовників» 4. Фатальний лист Сталіна до українського політбюро від 26 квітня 1926 р. із прямими звинуваченнями на адресу Хвильового остаточно визначив характер і результати полеміки.

Хвильовому вже несила протистояти зовнішньому тискові. «Україну чи Малоросію?», зосереджену, мабуть-таки, більше на суспільно-політичній, аніж власне літературній проблематиці, опублікувати вже не вдалося. Майстерність полеміста тут, здається, розкривається найповніше. Чіткі, відшліфовані формули й визначення змінюються дотепними кпинами над учнівськими помилками високовчених опонентів — Володимира Юрипця та Андрія. Хвилі, історичні аналогії -— авторськими ліричними відступами, що часом нагадують сторінки його романтичної прози.

Хвильовий ще раз роз’яснює свої основні тези: «психологічна Європа», ставлення до російської літератури і, нарешті, «азіатський ренесанс». Під Європою, отже, маються на увазі не лише технічні досягнення, але певна психологічна категорія, тип людини. Щодо ставлення до російського письменства, то Хвильовий формулює свою думку досить чітко: «Є дві Росії» — пролетарська, комуністична і «Росія Сухарєвської крамарихи та жидкобородого «богоискателя» [11,610]. У конкретних оцінках тогочасної російської літератури, зокрема Б. Пільняка. Вс. Іванова, Хвильовий, звичайно ж, необ’єктивний. Але адресат його критики в принципі інший. По-перше, йдеться про літературне міщанство з його зневажливим ставленням до молодих національних культур. Зокрема, Хвильовий дає відсіч напостівським претензіям на пролетарську «гегемонію». По-друге, він справедливо застерігає від пережитків старого імперського мислення, російського імперського шовінізму. Молоді літератури можуть розвиватися, лише звільнившися від колоніальних комплексів. Хвильовий вважає, що сама російська інтелігенція мусить поступово звільнятися від старої імперської психології, пізнавати культури колись гноблених народів.

Розквіт національних культур прийде в атмосфері «весни народів», і тоді «національні генії України, Білорусії, Грузії і т. д. побідним тріумфальним кроком будуть іти по Західній Європі» [II, 603]. Що ж, ця романтична візія була не безгрунтовною. І українська, і білоруська, і грузинська література мають сьогодні європейський резонанс. Конкретних прикладів старого шовіністичного мислення, зневажливого ставлення до національних культур Хвильовому не бракувало. «Більшість наших відповідальних товаришів»,— гірко іронізував письменник,— «напередодні 10-ої річниці смерті Франка, давно відомого Західній Європі, не знають автора «Бориславських оповідань», великого публіциста й вченого» [Н, 605]. Ще однією ілюстрацією стала для Хвильового відома історія з листом М. Горького до О. Слісареика, де російський письменник зневажливо відімкнувся про «украинское наречие» і перспективи розвитку української культури. Хвильовий нагадував, які глибокі корені має великодержавний шовінізм і якої пильної роботи потребує виховання справжнього, а не показного інтернаціоналізму. А те, що інтернаціоналізм все більше ставав показним, цго «Україна так собі, «для блізіру», а справді все-таки Малоросія» [II, 583і відчувалося вже в середині 20-х років. Актуально й до сьогодні звучать д^мки Хвильового на захист української мови.

В «Україні чи Малоросії?», автор ще раз розтлумачує свою ідею «азіатського ренесансу». Він посилається на теорію О. Шпенглера про циклічну зміну культурно-історичних епох, на його працю «Занепад Європи». За Хвильовим, майже всі культури патріархального періоду утворилися здебільшого народами, які мешкали в Азії або поблизу її кордонів. Європейці тут відіграли порівняно невелику роль. Вже утвердження феодального ладу пов’язане з європейською територією, «де людський матеріал був повний набраної в віках і невиявленої енергії. Цією енергією Європа розв’язала не тільки другий період, але й третій буржуазний» [11,612]. Звідси — вичерпаність європейського культурно-історичного циклу. І тому нове, четверте культурне відродження Хвильовий пов’язує з Азією. Її енергія після тисячолітнього відпочинку розв’яже всесвітньо-історичні завдання. Передовим авангардом азіатського ренесансу Хвильовий бачить Україну, «молоду» націю, яка стоїть на межі Європи й Азії, «двох великих-територій, двох енергій» [її, 615].

Ця романтична теорія не може не захоплювати, хоч навряд, щоб вона мала якесь практичне політичне значення. Але надії на національно-культурний ренесанс мали під собою грунт блискучий розквіт українського мистецтва першої чверті XX ст., справді одного з вершинних осягів української національної культури. Письменники, які творили в цей час,— Франко, Коцюбинський, Стефаник, Винниченко, Тичина, Рильський, Зеров, Куліш — були майстрами європейського рівня.

4

Жулинський Микола. Талант, що прагнув до зір.— В кн.: Хвильовий М. Твори: У 2 т.— Т. 1.— С. 37.