Твори

Антиміщанський пафос тодішнього мистецтва (дуже помітний він і у Хвильового) відкинути, звичайно ж, не можна.

Нищівний сарказм митця спрямований проти того паразитуючого прошарку, що одразу ж, за кілька років, присмоктався до правлячої партії («Прошу мєня зачисліть в кандідати Вашей государственной партії»,— старанно виводить, вдягнувши окуляри, один із «служилих» персонажів новели «Заулок»), проти патологічно розмноженого радянського бюрократизму.' Але часом така зневага до обивателів з боку романтиків нового життя поширювалася на непроминальні людські цінності. Одним шаленим стрибком сягнути вимріяного життя не вдалося. І виснажені боротьбою революціонери вже не здатні займатися буденними справами, втішатися звичайними людськими радощами. Перехід від руїнницької діяльності до творчої для багатьох активних учасників громадянської війни виявився неможливим.

Усе сказане може стосуватися і багатьох персонажів «Повісті про сана-торійну зону». Мешканці санаторію й самі здебільшого усвідомлюють власну приреченість, несумісність із добою, правда, ставляться до цього по-різному. Найтверезіше дивиться на речі Анарх, недавній боєць революції, її «караючий меч», волелюбний мрійник, що, переживши крах своїх ідей та ілюзій, опинився тепер у становищі безпорадного хворого. Він зневірився у майбутньому, яке було б для людини прекрасним садом,— реальнішою йому уявляється перспектива перетворення особистості на уніфікований додаток до машини. (Слід зауважити, досить тверезе застереження в період, коли чимало українських поетів співало гімни техніці, машинному майбутньому.) «Бачите,— доводить Анарх своїй опонентці Катрі,— не тільки ви гніваєтесь на мене,— ай я сам ненавиджу себе, висловлюючи те, що ви зараз чули. Але що ж робити — так воно єсть, і так воно буде. Для нас, безгрунтовних романтиків (а до них належите і ви, і я, і Хлоня), для нас це, безперечно, боляче. Але, по правді кажучи, і землі, очевидно, боляче держати нас на своїх плечах... Коли хочете, тепер мене мучає не стільки міщанська навала, скільки свідомість того, що я і зайвий, і шкідливий чоловік. Раніш, в інші століття, були зайві люди, а тепер ці зайві не тільки зайві, але й шкідливі» [І, 402]. Все та ж фатальна розбіжність між мрією і дійсністю так виснажує Анарха, що він перестає розрізняти реальність і дивовижні фантоми своєї змученої психіки, втрачає відчуття реального часу. Не знаходять своїм силам застосування не лише ті, хто, як Анарх, пережив світоглядну кризу, зневіру в ідеалах, а й ті, хто, як Хлоня чи сестра Катря, лише вступають у життя. Це молодий поет Хлоня шкодує за тим, що «моя епоха» «затуманила мій мозок і раптом зникла». «Декілька років тому,— переконаний юнак,— почалась нова епоха. Це були прекрасні незабутні дні. Я тоді був зовсім хлоп’яком. Але я й тоді почув цей надзвичайний грохот... Чого ж мені так скучно? І сьогодні стоїть туман, і завтра буде туман. І в цих туманах я нічого не бачу. Де ж моя епоха?» [І, 471].

Дійсність давала якнайреальніші підстави для зневіри. Безсилим щось змінити, багатьом героям Хвильового єдиним виходом бачиться самогубство. Передсмертний монолог Хлоні, котрий вважає себе вірним учнем Леніна, звучить вражаючим у своїй точності пророцтвом: «Я вже зараз бачу, як мислі мойого великого вчителя стогнуть під непосильною вагою бруду й маклерського перекручування. Світова сволоч, що пролізе в святе святих, сховається там за його ім’ям і зробить із нього брудне знаряддя, яким і одкидатиме людськість назад» [1,470]. Це зізнання не лишає сумнівів, що письменник тверезо оцінював тодішню суспільно-політичну ситуацію.

У створеній Хвильовим досить осяжній галереї зайвих людей нової епохи можна розрізнити кілька типів героїв, схожа життєва позиція яких диктується, проте, неоднаковими причинами. У повісті троє таких близьких, але й різних персонажів: Хлоня, Анарх і Майя. Якщо про розлад Хлоні зі своїм часом можна говорити як про традиційний розлад мрії з далекою від неї, спотвореною багатьма негараздами дійсністю, то причини апатії і зневіри Анарха, сильної, по-своєму цільної особистості, активного учасника революційних подій, значно складніші. Хвильовий показує, що розгул жорстокості, жахи громадянської війни не минули безслідно для духовного здоров’я народу, нації. Його ґерої сприймають це по-різному. Анарха голос хворої совісті, тягар всього схоєного, хай і в ім’я високої мети, мабуть, і приводять до краху, до самогубства. Але страшнішими, небезпечнішими в суспільству є навіть не ті, хто кається, мучиться, зламується під тягарем сумління, а ті, кого совісте уже не мучить, хто у своїй катівській діяльності бачить сенс життя, джерело самоствердження, навіть якусь патологічну насолоду. Щоб зрозуміти ще один тип зайвих людей у прозі Хвильового, згадаємо твердження Анарха про людей «не тільки зайвих, але й шкідливих». Не будемо слідом за зрозпаченим геріоєм відносити це перш за все до нього самого й до таких, як він. Є у повісті постать зловісніша. Це — Анархова подруга Майя, таємна чекістка, котра виконує в цьому тихому закутку, до абсурду незвичайну роль.

Молода жінка фанатично віддалася боротьбі, все принесла у жертву. Вона й сама, очевидно, не зразу відчула, як роз’їдає душу постійне нехтування мораллю, етичними нормами, хай і в ім’я високої, здавалося б, мети. Виправдання негідних засобів високістю завдань письменник рішуче відкидає. У повсякденному житті Майя зважується на найнепривабливіші вчинки. «Ви розумієте? Я просто звикла висліджувати, доносити. І, оскиїьки до інших справ була постійна індиферентність і оскільки я завжди пам’ятала, що с*хранці я віддала все, що могла, я не тільки полюбила цю справу — сто чортів! — не можу без неї жити» [1,477]. Шпигунство стає потребою душі, єдиним засобом самоствердження, з власної ініціативи вистежується кожен крок Анарха з дня його появи в санаторії: «Я знала, що моє тіло, моя ласка розв’яже вам язик, і ви мені розкажете те, чого я потребую. Так! Я вірила в це: до осені ви будете сидіти в підвалі...» [1,476].

Ця зловісна жінка — не виняток. Адже в цитованій розмові й Анарх не відчуває до Майї, котра шпигувала за ним, торгувала своїм тілом, ні злоби, ні ворожнечі — а особливу близькість. Абсурдно перевернуту ієрархію цінностей, моральний кодекс, яким вона керується, частково приймає, виправдовує й Анарх.

Міра ницості героїні розкривається у виняткової сили епізоді. Зломлений, доведений до грані самогубства Анарх пропонує Майї... покінчити з собою заради її втіхи: «Ти підеш тоді в охранку і скажеш, що от, мовляв, була така-то людина і... Словом, ти щось там придумаєш. Ти можеш сказати, що мене перехитрила, розкрила мою «провокацію», і я мусив би втікати (а куди тепер утечеш?), або зробити те* що зробив. Можна навіть найти якісь фальшиві документи, якими ти й докажеш мою провину». У діловому/ ж запитанні співрозмовниці про револьвер Анарх почув «і легкий дріж, і сховану радість», «тваринну радість». Хоч вона невимушено зводила розмову про самовбивство на жарт, «їй не вдалось одурити його. Безперечно, це був не жарт» [І, 478].

Якщо галерею обивателів, усіх цих оміщанених радянських бюрократів Хвильовий зображує в одверто саркастичних тонах, то щодо таких героїв, як Анарх, Мар’яна в «Заулку», авторська позиція складніша. Тут і викриття, і пафос застереження проти потворних духовних деформацій у частини най-діяльніших людей суспільства. Але водночас відчутно й біль за цих щирих мрійників, романтиків, що зламалися у зіткненнях із суперечливою, часом жорстокою дійсністю.

Влітку 1926 р., у розпал літературної дискусії, було написано роман «Вальдшнепи». Хоча автор дбає про сюжетну інтригу, майстерно виписує чарівні південні пейзажі, на тлі яких розвиваються складні стосунки героїв, це все ж насамперед — роман ідеологічний, роман-диспут. Його персонажі, невтомно полемізуючи, дошукуються відповідей на найгостріші суспільно-політичні питання доби. Йдеться про болючі проблеми національного буття, національно-культурного відродження України, про осмислення ролі і значення здійсненого у роки революції. Головний герой «Вальдшнепів», Дмит-рій Карамазов,— у недавньому минулому активний учасник революційних подій. Його спогади змушують згадати біографію комунара-чекіста з новели «Я (Романтика)». «Ти розповідав мені,— нагадує Дмитрію Аглая,— як колись, у часи громадянської війни, ти розстріляв когось із ближніх біля якогось монастиря...» [11,226].