Твори

Я ще досі нічого не сказав вам про гостроголового, що мусив стояти в 60 кроках від мене. Але це я зробив нарочито. Звичайно, я весь час відчував його близьку присутність біля себе, але я тільки тоді згадав про нього, коли, добре настоявшись на одному місці, я побачив, що короткий осінній день погасає і облава от-от розпочнеться. Я тільки тоді покинув відгонити думки про нього, коли мені раптом здалося, що хтось із гущавини націляється в мене. Я зиркнув у той бік і побачив: гостроголовий вийшов на ріг свого номера... і справді бере мене на «мушку».

— Чи ви не' збожеволіли? — скрикнув я глухо (голосно . на номері не мав права кричати).— Куди це ви рушницю направляєте?

-— Як куди? — відповів він мені теж глухо.— Я націляюсь у того вовка, що його хочу обов’язково вбити, в того вовка, що його, зі слів ваших, я не менш обов’язково злякаюсь.

— Це дуже добре, що ви хочете вбити вовка,— промовив я роздратовано,— але, будь ласка, залиште мою голову в спокою і ловіть на мушку якийсь пеньок, скажімо.

—' Я саме пеньок і ловлю,— кинув неохайно гостроголовий.— Он той, що стоїть недалеко від вас. То вам просто здається, що я націляюсь у вашу голову.

Він безперечно брехав. Пеньок і справді стояв недалеко від мене, та тільки я ж добре знав, яке має бажання цей «симпатичний» стрілець, підстрелити мене, і тому, йому зовсім не повіривши, я поспішав стати так, щоб стовбури двох величезних дубів цілком сховали мій тулуб від ока гостроголового. Такі люди, як гостроголовий, ніколи не дарують тим, хто їх так чи інакше образив (а я ж його таки образив), по-друге, гостроголовий дістав у свідки свого поводження на облаві таку неприємну особу, як я, цебто таку, яку він ніяк не хотів мати. Як же тут не тривожитись і не ховатись за стовбури?

А втім, таке становище мені і подобалось. Сьогодні в мені прокинулось таке непоборне бажання якось насолити цьому мисливцеві, що я побоюючись попасти під шріт свого сусіди, все-таки вдячний був фортуні, що вона поставила мене саме на цьому місці.

— Ала-ла! Ала-ла! —-раптом здалека донеслось до мене.

Облава почалася. Виходить, що селяни хоч і з великим

запізненням, а таки прителіпались на, полювання. Наш єгер-вовчатник уже вів їх в атаку.

— Ала-ла! Ала-ла! Ала-ла!

Мовчазний, безголосий ліс зашумів тим тривожним шумом, що його можна чути тільки на облавах, тим шумом, що примушує мисливські серця колотитися й завмирати, як на пожежі. І справді, ці перелякані голоси якоїсь безвихідної розпуки, що їх послали в гущавину гучки, ці підвивання єгеря, що їх ніяк не можна було відрізнити від підвивань вовків, цей таємничий тріск, що раз у раз доносився з глибин лісу,— все це утворю-вале таку обстанову, що, мабуть, тільки старі вовчатники вміли в ці хвилини тримати себе спокійно* І справді, за якісь кілька хвилин — на тебе піде з лігва зацькований вовк, і ти, зустрівшись із ним віч-на-віч і не знаючи, як він буде поводитись із -тобою (чорт його знає, може, й кинеться на тебе!), мусиш негайно так стріляти, щоб обов’язково поцілити в нього. Не влучити в вовка чи то не затримати його ж таки і саме на облаві це значить зробити з себе сміховисько на цілий вік. Це така ганьба для мисливця, що навіть при одній мислі про таку невдачу виступає- піт на чолі.

Та я все-таки, повірте мені, не хвилювався. Хоч як це дивно, але я не хвилювався.., саме вищезгаданим хвилюванням. Серце мені колотилося з зовсім інших причин. Я думав про свого сусіду. Я, як задерикуватий хлопчисько, думав про помсту. Гостроголовий стояв на такому номері, куди вовк ніяк не міг вийти. (Номер його лежав у невеличкому яркові, що тягнувся з гущавини лісу.) Але, з другого боку, я певний був, що мій сусіда, почуваючи на собі мій же таки погляд, так нервується, що, вийди на нього вовк, він обов’язково «промаже». У всякому разі, я певний був, що в такому стані він навряд'щоб влучив у серце чи то в голову своєї жертви. А цього мені й треба було. Я тут же наздогнав би своїм пострілом звіра і, таким чином, зробив би з гостроголового сміховисько на 'його цілий вік.

Я визирнув із-за дуба й подивився на те місце, де стояв мій сусіда.

— Ах ти, сукин син! — промовив я тут же про себе (тепер я навіть глухо не міг кричати: мій крик обов’язково налякав би сторожкого зацькованого вовка).— Ах ти стерво гостроголове!

Рудий капелюх мого сусіди і тепер визирав з-за куща, а ствол його рушниці і зараз націлявся в мою голову. Гостроголовий, мабуть, рішуче постановив підстрелити мене.

— Ах ти, сукин син! — ще раз промовив я і, сховавшись за стовбур, потопив свій зір і слух у гущавині.

Кільце гучків вужчало. «Алалакання» й підвивання що далі, то більш голоснішали. Гучки наближалися до генеральної лінії, до мисливців. Уже спалахнуло декілька пострілів, уже я бачив двох вовків, що, десь прорвавшись, як божевільні, мчалися по полях. Уже (я подумав), коли якийсь вовк буде йти на мене чи то на мого, сусіду, він пройде не пізніш, як за кілька секунд.

1 я не помилився: ці секунди раптом прийшли. Кроків за тридцять від мене праворуч хруснула гілка,'зашамотіло осіннє листя й зацькований вовк, витикнувшись із гущавини, зупинився якраз між мноки моїм гостроголовим сусідою. Я притиснув ложу до плеча.

Звір був не із тих, що легко даються в руки. Вовк був, очевидно, дуже досвідчений, і тому, озирнувшись навкруги, він обережно й потихеньку почвалав до куща гостроголового. Це був величезний материй вовк, саме із тих вовків, що, зарізавши, скажімо, теля, легко мчаться з ним до лігва. Це був могутній прекрасний екземпляр.

Була велика спокуса вдарити на нього картеччю, але я все-таки не вдарив. Я все-таки остаточно вирішив перший постріл віддати своєму гостроголовому, загодя передчуваючи, іцо він вовка не зупинить, і тільки другий взяти собі.

Прекрасно!.. Але що ж мій сусіда робить? Треба ж, нарешті, зиркнути й на нього. Треба ж подивитись, як він буде валити звіра. І я знову визирнув з-за стовбурів, але й на цей раз — мільйон чортів і одна відьма! я примушений був враз від-, кинутись н^зад: вищеназвана рушниця й тепер націлялася в мою голову.

— От сукин сині — подумав я.— Він навіть не звертає уваги на вовка, він навіть в цей рішучий момент хоче похвалитись своєю упевненістю і, бачачи, що вовк іде прямо на нього, не поспішає з пострілом... От сукин син!

А втім, «сукин син», очевидно, постановив до кінця знищити мене, бо пройшло ще кілька секунд, а пострілу все-таки не чути було. Пройшло, нарешті, ще і ще кілька секунд, але й тепер сусідова рушниця мовчала. Мене охопив нервовий дріж. Мені прийшла мисль, що гостроголовий збожеволів, і потім я бачив, що вовк пройде біля нас ніким не зачеплений. Я в розпуці схопив себе за волосся. Залишалось мені тільки одне: якось непомітно долізти до другого куща і лише відтіля стріляти в звіра. Я^так і зробив. Пильнуючи не попасти в поле виду гостроголового, я потягнувся на животі по осінніх пожовклих листях...

І я мав рацію саме так зробити. Я таки ще раз побачив вовка, він уже був від мене кроків приблизно за 400, цебто поза можливостями моєї рушниці, але я мав задоволення ще дещо побачити. Це «дещо», що було на номері мого сусіди і що так мене обурило... було почепленим, на сучок капелюхом і звичайнісінькою собі палицею, направленою на мій номер»

Я кинувся до місця свого сусіди. Там уже нікого не було. Але крім капелюха і направленої на мій номер палиці я найшов ще в кущах записку. От що написав гостроголовий:

«Залишаю вам свій старенький капелюх і прошу на мене не гніватись. Те, що нам дісталися добрі номери — це, безперечно, «лавочка». Але я з неї все-таки принципово не хочу користатися і тому паняю додому. Бажаю вам успіху».

Я схопив себе за волосся й в розпуці похилився на дерево. Ця записка так обурила мене, що я вже не знав навіть саме

чому така розпука стиснула моє серце: чи тому, що я випустив із рук прекрасного матерого вовка, чи тому, що гостроголовий зумів перемогти мене таким аляповатим, мамуловатим прийомом.