Твори

Безпосереднім приводом для початку дискусії була вміщена в газеті «Культура і побут» стаття третьорядного гілужанського письменника Г. Яко-венка «Про критиків і критику в літературі» (ЗО квітня 1925 р.). Цей немолодий уже напівграмотний початківець, оповідання якого було відхилене на конкурсі журналу «Червоний шлях», звинуватив визнаних письменників, «сивих дідусів», які, мовляв, не дають утвердитися в літературі селянському молодняку. Він агресивно картав членів жюрі: М. Хвильового, О. Слісаренка,

О. Дорошкевича за олімпійство, ідеологічну, класову непослідовність тощо. Г. Яковенко навіть пропонував мати при редакціях ідеологічно витриманих робітничо-селянських контролерів, які б перевіряли рецензії «олімпійців».

Сама по собі ця публікація була досить низькопробною демагогією і не могла мати особливого резонансу. Але Хвильовий побачив за нею загрозливі тенденції. Відповідь ваплітянського лідера стосувалася не так статті Яковенка, як загалом проблем розвитку тогочасного українського письменства. ЗО квітня

1925 р. в «Культурі і побуті» з’явилася стаття «Про «сатану в бочці», або про графоманів, спекулянтів та інших «просвітян» (Перший лист до літературної молоді). Хвильовий гостро формулює одне з основних питань: Європа чи Просвіта, талановита, мистецька творчість, естетична вибагливість чи низькопробна «халтура», поверхове червоне просвітянство, ідеологічно витримані писання, які не мають жодної художньої вартості. Небезпеку масовізму, профанації культури Хвильовий означив з усією гостротою. Він переконаний: «Нове мистецтво утворюють робітники й селяни [...] Тільки з умовою: вони мусять бути інтелектуально розвиненими, талановитими, геніальними людьми».

Підняті Хвильовим проблеми бурхливо обговорювалися на київському диспуті 24 травня 1925 р., організованому з ініціативи ВУАН. На диспуті виступили, зокрема, Ю. Меженко, Б. Коваленко, М. Могилянський, П. Филипо-вич, Б. Антоненко-Давидович, Ол. Дорошкевич та інші. Хвильового тут підтримав, зокрема М. Зеров. Він підкреслював, що «Європа» фігурує у Хвильового як символ поважної культурної традиції, як стимул до підвищення художньої майстерності, мистецьких вимог.

31 травня 1925 р. у «Культурі і побуті» з'явився другий лист до літературної молоді «Про К опер ні ка з Фрауенбурга, або абетка азіатського ренесансу в мистецтві». Теза про азіатський ренесанс не була тут детально обгрунтована автором, пізніше про це ще йшлося в «Україні чи Малоросії». М. Хвильовий вважав, що людство проходить через замкнені цикли свого розвитку, і це пов'язано з окремими типами культур. Подібні теорії розроблялися на початку століття деякими вченими. Історію культури як історію зміни замкнених у собі культурно-історичних типів або ж циклів розглядав, зокрема, О. Шпенглер, автор знаменитого «Занепаду Європи». М. Хвильовий пише про чотири періоди розквіту цивілізації. Перше відродження — культура азіатських народів (Єгипет, Індія, Вавілон, Персія, Китай) за тисячоліття до нашої ери. Наступним циклом була греко-римська культура. Далі — велике європейське

Відродження. Нарешті настав час, вважав Хвильовий, вже четвертого відродження. Причому виснажена європейська цивілізація, очевидно, не здатна його здійснити. На історичну арену знову виходить Азія. І тут роль України, молодої нації, іцо стоїть ніби на рубежі європейської й азіатської культури, є величезною, навіть месіанською. Хвильовий палко вірить у небачений розквіт української культури. Якраз ці ідеї згуртовували талановите коло ваплітян.

21 червня 1925 р. у «Культурі і побуті» надруковано статтю «Про демагогічну водичку, або справжня адреса української воронщини, вільна конкуренція, ВУАН і т. д.» (Третій лист до літературної молоді). Тут уже автор аргументовано відповідає своїм численним опонентам. Дискусія розгоралася. Ображений плужанський лідер С. Пилипенко картає Хвильового за зневагу до робітничо-селянської творчості, вважає, що нині навіть Венера Мілоська вартує менше, аніж хай і нікчемні з художнього боку бюсти Леніна. (Стаття С. Пилипенка «Куди лізеш, с опливе, або українська воронщина. Перший лист до олімпійців і взагалі до всіх письменників» // Культура і побут.— 1925.—

14 черв.) Водночас Сергій Пилипенко вловив і слабкі сторони' памфлетів Хвильового, його .надмірну різкість, часом непотрібну грубість вислову. У «третьому листі» Хвильовий розкрив зв'язок плужанства з російським напостівством, з вульгарною соціологією, яка схематизувала літературний процес, спрошено трактувала роль і завдання мистецтва.

У кінці 1925 р. згадані три статті виходять окремим виданням: Хвильовий М. «Камо грядеши» (Памфлети).— Харків: Книгоспілка, 1925. «Культура і побут» друкує в кількох номерах памфлет М. Хвильового «Думки проти течії» (22, 29 листопада, 13 грудня 1925 р.— № 44—46). Автор тут розлогіше трактуб висунуте ним поняття «психологічної Європи». Для нього «Європа — це досвід багатьох віків», це «Європа грандіозної цивілізації, Європа Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона і Маркса». Цикл «Думки проти течії» надрукований окремою книжкою 1926 р. (ДВУ). Крім статей, опублікованих у «Культурі і побуті» (№ 44—46), сюди увійшла ще стаття «Ахтанабіль» сучасності, або Валер'ян Поліщук у ролі лектора комуністичного університету». Вона попередньо була опублікована в журналі «Червоний шлях» (1925.— № 11 — 12— С. 309 — 327).

Третій цикл памфлетів М. Хвильового під назвою «Апологети писаризму. До проблеми культурної революції» з'явився в «Культурі і побуті» 28 лютого, 7, 14, 21, 28 березня 1926 р. Ці памфлети*узагальнювали кілька важливіших тез, відстоюваних Хвильовим. Він заперечує розуміння мистеитва як засобу перетворення життя і наголошує, що мистецтво є засобом пізнання життя. Мистецька творчість — це справа талановитих, високообдарованих, інтелектуально розвинених особистостей. (Речі ніби загальнозрозумілі, але на той час більш ніж єретичні.) Не можна, наголошував письменник, профанувати культуру орієнтацією на неосвічені маси.

Згідно :з тодішніми панівними теоріями пролетарської літератури Хвильовий змушений говорити, що гегемонія і тут має бути за пролетаріатом. Але на Україні пролетаріат відлучений від української культури. Отже, потрібна негайна українізація пролетаріату. Треба також виховувати інтелігенцію (перевиховувати стару й плекати нову, робітничу та селянську). Звідси у Хвильового гасла «дайош пролетаріат», та «дайош інтелігенцію». І, нарешті, висловлена Хвильовим теза про «втечу» від стилів російської літератури, по якій було випущено впродовж десятиліть безліч критичних стріл. Він справедливо вважав, що українська література не може орієнтуватися на російську, на її стилі, що згубними є культурний епігонізм, давня «назадницька» традиція сприймати європейську культуру через російську, з других рук. Російська культура, писав Хвильовий, тяжить над нами, сприяє це оригінальній творчості, а лише «мавпуванню». Нам, вважав письменник, нема чого зараз учитися в російської культури, «тому що українська дійсність складніша за російську, тому що перед нами стоять інші завдання, тому що ми — молодий клас молодої нації, тому що ми молода література...» *. Були в подібних твердженнях і емоційні перехльости, але загалом настанова на відмову від копіювання російських зразків, на необхідність іти «до джерел», а не задовольнятися вторинними їх інтерпретаціями, була плідною і надзвичайно актуальною.

Врешті, Хвильовий не був тут першовідкривачем, він узагальнив те, що витало в повітрі. Подібні думки про стосунки української й російської літератур, про відмінні шляхи розвитку українського пореволюційного письменства висловлювало в 20-х роках чимало дослідників, зокрема М. Зеров, О. Білецький. Та й коли мати на увазі історичний аспект, то ці проблеми вже не раз поставали в центрі різних дискусій, зокрема у працях М. Драгоманова.

й Найбурхливіші пристрасті розпалилися навколо 13-го розділу «Апологетів писаризму» — «Московські задрипанки». Кинуте Хвильовим твердження, що українська література повинна уникати впливів російської, її стилів, незважаючи на^астереження, що не треба плутати наш політичний союз з літературою, кваліфікували вже як політичний злочин.