Твори

Але до такої послідовності не кожний найде в собі волю. Отже, не маючи сміливості звільнитись від психічної розхитаності,. навіть ті, хтр, по суті, розуміє і співчуває нам,— навіть ті озираються і впадають в винниченківську псевдочес-ність з собою. Хіба давно, скажемо, Коряк говорив, що російська література мусить увійти в свої етнографічні береги? А от сьогодні, коли з цієї тези зроблено відповідні висновки, коли від слів перейдено до діла, він здрейфив і кричить, що це «націоналістичний вибрик М. Хвильового». Що ж, скажемо: «ї ти, Б рут?». Але хай добре подумають всі ті, хто зупинився на півдорозі, яку треба мати цільність свого світогляду, яку треба мати ясність щодо революційних перспектив, щоб не захитатись під навалою дешевих слів про «хатянський європеїзм Вапліте». Ми глибоко переконані, що наші супротивники і самі не знають, де ця «генерально-організаційна лінія Жовтня в літературі». Фрази, фрази і фрази.

В гаслі, скерованому проти російського мистецтва (звичайно, не в погромному сенсі, як його тлумачать демагоги, а в сенсі орієнтації), ми добачаємо два моменти. Перший витікає безпосередньо з логіки національного відродження («надто ще болючі спомини минулого» — цілком справедливо каже Юринець); він, цей момент, обумовлюється, головним чином, сумою тих факторів, що їх викликає це відродження. Висловлюючись вульгарно, але зате й ясніш, боротьба за книжковий ринок, за гегемонію на культурному фронті двох братських культур на Україні — російської й української — це є життєва правда, та проза, яка далека від санти-ментів і романтики і яка з кожним днем становиться яснішою. Тут висновок короткий: оскільки ми визнаємо українське відродження за необхідний і неминучий етап, остідьки ми не тільки мусимо розвинути матеріальні рамки для виявлення культурних можливостей молодої нації, але й подивитись на нове гасло по-марксистськи. Чому українська інтелігенція не хоче орієнтуватись на російське мистецтво? Тому, що на книжному ринкові вона стикається з російським крамом. Орієнтуючись на російське мистецтво, вона не здібна побороти свого конкурента, бо її крам буде завжди розцінюватись, як крам другого, третього чи четвертого сорту, хоч би він був і першого. Це закон психології нашого читача, принаймні, на перший десяток років. З другого боку, українська інтелігенція відчуває, що в масі вона не здібна побороти в собі рабську природу, яка північну культуру завжди обожнювала і тим не давала можливості Україні виявити свій національний геній. Отже, оскільки це так, то нам залишається тільки взяти все це на облік і вчасно підхопити нове гасло, скерувавши його в комуністичне річище. Коли українська радянська культура робиться в себе, на Україні, гегемоном, то це зовсім не значить, що вона не може стати комуністичною. Але, коли в боротьбі її проти російського конкурента (будь то конкурент з пролетарських письменників чи з «смєновєхівців» 51), цю культуру не хочуть розуміти, то це вже загрозливе явище, і з цього момента ми будемо спостерігати відхід її до табору дрібної буржуазії. Треба бути послідовним: або ми визнаємо національне відродження, або ні. Коли визнаємо, то й робимо відповідні висновки.

Отже, цей момент в новому гаслі, так би мовити, шлункового характеру: з одного боку, «гони монету», з другого — не перешкоджай мені боротись з моїм конкурентом, бо ж ти, так би мовити, сам декретував (фактично, коли не де-юре) цю конкуренцію визнанням відродження; з третього боку, не добачай в цьому контрреволюції.

Так ми дивимось на цю справу і гадаємо, що такі погляди є результат виховання нашого в тому реальному марксизмі, який ніяк не мириться з порожнім белькотінням, приперченим начебто інтернаціональними фразами. Ленін, очевидно, передбачав таку ситуацію, коли говорив 52, що для нас зовсім не важно, «які будуть кордони між Росією і Україною і які будуть форми їхніх державних взаємовідношень», в цьому, на його погляд, «можно і должно» «іти на уступки», «в цьому треба перепробувати і те, і інше», бо «від цього справа робітників і селян не загине». Ленін не тільки був геніальною людиною і передбачав нашу сьогоднішню ситуацію, але він був перш за все справжнім інтернаціоналістом. Він, природний росіянин, не дав, хоч би тим же полякам, жодного приводу усумнитись в його інтернаціональності і заявив, що польський пролетаріат іде по тій же путі, але не так, як в Росії. Чому ми кожного, хто, проаналізувавши ситуацію і взявши на облік всі про і контра, робить реальні висновки, спішимо заплямувати назвою шовініст? На наш погляд, Україна теж трохи інакше буде іти до соціалізму, хоч і в одному радянському політичному союзі з Росією. Тут ми підійшли до другого моменту в новому гаслі.

VI

Коли на шлункові мотиви нового лозунга ми реагували холодком матеріаліста-обсерватора, то другий момент ми підхоплюємо зі всім запалом своїх буйних відродженеьких натур. Тут ми, перш за все, комунари, сучасники героїчної епохи.

«Чого ви пнетеся,— пише Андрій Хвиля,— чи слід кидати гасла нехтування тієї спадщини, яка є в російській літературі?» — «з новою російською літературою нам по дорозі». Отже, лозунг проти літературної Росії маємо замінити: «разом з літературною Росією». Юринець ушкварив точніш: «ми повинні шукати в Москві товкачів для нашого «культурного розвитку». Отже, «благонадежности», знову-таки... на п’ять

з мінусом (мінус припадає на Юринцеву невдалу формуліров-ку), а розуміння суті справи — ні на копійку.

Перш за все треба умовитись: говорячи про російську літературу, ми весь час мали на увазі мистецтво — отже, Ленін чи то Плеханов тут зовсім ні при чому. Значить, справа в художніх надбаннях Москви і зовсім не в «російській революційній демократії», що від неї ми, зі слів Хвилі, хочемо начебто відштовхнутись. В тім-то й справа, що ми цю революційну демократію не думаємо ототожнювати, як роблять це наші опоненти, з сухаревськими крамарихами 53 і з безперспективною літературщиною, декадансом, занепадом, реакцією, що запанували нині в російській літературі. Справа в тому, що саме ми і хочемо допомогти новим пролетарським силам у Росії вибратись з багна графоманії. Коли наші опоненти не вірять, що московська література сидить нині в цьому багні,— хай вони спитають у якогось пана, і він їм на ушко підтвердить: «Це дійсно так». Комінтерн,— одна справа, а Сухаревка — зовсім інша. І будьте ласкаві не плутати цих двох понять.

Але чому ж сьогоднішнє московське міщанство (і пролетарське, і «смєновєхівське»), за винятком якогось ^десятка оповідань (що є крапля в морі), переживає такий занепад? Чому її теми етнографічної балаканини (всі ці Стеньки Разіни 54, расєйські мужики, Омельки Пугачови 55) — є бонтон сьогоднішнього московського Парнасу? Чому ці теми неодв’яз-но стежать за російським письменником найгероїчнішої і най-змістовнішої епохи? Відкіля ця арцибаїневщина 56 четвертого сорту пролетарських письменників Гладкових57, чирікання поетів солом’яної Русі, пересічність Іванових 58, обмеженість Пільняків, бульварщина Еренбургів і т. д., і т. п. Відкіля ця безплотна, хоч іноді і дотепна (для провінціальних бари-шень) формалістика Шкловських? Відкіля ця профанація літературних господ Алексеїв Товстих 59? Яка причина такого розкладу?

Буттям визначається свідомість. Відціля витікає перша причина. Москва сьогодні є центр всесоюзного міщанства, шо в ньому, як всесвітній оазис — пролетарські заводи, Комінтерн і ВКП. Коли на Україні і, зокрема, в центрі її, ви чули тільки «товариш», там вже давно перейшли з «гражданина» на «господина», Москва має міцні традиції, які глибоко входять в міщанство. Москва як Москва (і навіть Росія без Сибіру) по суті не бачила Жовтневої революції і її героїчної боротьби. Російська революційна демократія — одне, а жидкобородий московський інтелігент — зовсім інше. І от сьогодні він затоскував за сухаревською купчихою, за тройкою «з бубенцями», і, головне... за Спасителем. Він знов почав «богоискательствовать». Він забув, що «простой человек», як говорив Олександр Блок, не прийде з ним говорити про Бога. І от знову починається вакханалія теософії, порнографії, розчарування і самогубства. Письменник, коли він пересічність — раб свого суспільства. Отже, й маємо результати дійства першої причини.