Твори

— «Яхидне» запитання!.. Шкода тільки, що його треба адресувати до шановного професора Плевако. Бо і справді: не пошкодило б історикові літератури зробити публічне спростування (тим паче, що я йому вже про це говорив) і публічно визнати, що вся його замітка про мене є продукт хрестоматійної фантазії (за винятком року й місця народження). А то і справді будуть курчата сміятись і з мене, і з професора. Біля станка я дійсно працював, але це було 1923 року і до революції. Кажуть, моя біографія дуже цікава (от якби до неї дорвався «сельдяной буян»!), але — на тіїііапі апіепґовщину вона, здається, не слабує.

— Ловко! Викрутився! Ну, нате ж вам за це ордена..! чи то пак «корінфського ордера» і звання чемпіона полеміки. Тепер я бачу, що не всякий «авангард» є авангард, і ще я бачу: «сельдяной буян», вискочивши з конопель, в боротьбі двох сил буде грати роль «петрушки», якого подбають використати не тільки «органони», але і звичайнісінькі темні сили. Словом, ясно. Тепер десерт: чи не скажете ви хоч два слова про молодих «вчених», які «натискають» на Поліщукову «ручку»?

— Ви маєте на увазі Ів. Капустянського?.. 65 Знаменитий учений! Шкода тільки, що він і досі не знає, хто цей дядя — псевдонім і як із ним поводяться. Словом, гарний учений і подає великі надії. Вірю, що з такою наукою ми підемо дуже й дуже далеко. Словом, сгесіо, ^ша аЬзигсііїт езі. *

II. Р. 8. Фу, аж втомився, корегуючи «гранки». Така халепа з цими статтями — прямо біда: «ручка» труситься до лірики, а життя «натискає» на публіцистику. От і зараз кортить ще два слова сказати (пробачте, Миколо Григоровичу!). Справа в тому, що ми мусимо констатувати дуже приємний факт: наш памфлет уже зробив своє діло.

Через кілька днів після виходу 12 числа «Червоного шляху», де вміщено було «ахтанабіля» сучасності, В. Поліщук видрукував вірша «Ейфелева башта» 06, в якому вже робить спробу написати сонета. Спроба, правда, не зовсім удала, але у всякому разі — прогрес! «Из искры возгорится пламя» 67; можливо, ця спроба й поведе нашого верлібриста через культуру класичного вірша до справжнього верлібру... Дай, Боже! і допоможи ще йому, Боже, побороти в собі себелюбство, і постав перед ним, Боже, якусь церобкопівську плювательницю: хай плює на здоров’ячко. Бо чим же винні Зеров і Рильський, що йому так багато слини в роті?

З великою приємністю ми констатуємо й такий факт: «гарячий ВОЇН» не цурається вже І ТИЧИНІВСЬКОЇ «церкОБЩИНИ»о То нічого, що він поруч свого «сонета» видрукував (очевидно, виправдовуючи себе) «наплювательський» вірш Маяковського, то нічого, що він переборщив трохи «опахалами»,— то нічого! Надалі наш верлібрист найде міру своїй «церковщині»; що ж до Маяковського, то він побачить, що цей поет не тільки плює, але вже й тоскує за «облаком в штанах» ьь («мне бы покончить жизнь в штанах, в которых начал»).

Словом, от вам зразки тієї «церковщини», до якої вже йде Поліщук: «немов святий огонь донести в хату треба», «мов темним омофором мене укрцти», «як юна Божа мат и», «на жертву вечерову», «як ласка мадонни», «вже колишуть своїм опахало м», «я молюся за всіх», «воскрешаю вас» і т. д., і т. п. еіс.

Правда, букетик? От шо значить памфлет: не встиг видрукувати, як уже й наслідки! Це я взяв, до речі, з «Радіо в житах», з тієї збірки, яку й написано «свідомо», оце недавно.., цими днями. От тобі й «корінфський ордер»!

— Ви говорите «корінфський ордер»?.. А все-таки справді: невже не можна сказати ордер? Ну, покиньте, нарешті, своє «яхидство», Миколо Григоровичу! Боже мій, скільки у вас тієї злоби до тих людей! Ая-я~я-я-я-я!

— Ах, дорогий читачу, нічого не зробиш: така вже мені злоба до тих людей. Як підскоче «поверхурочний», так і закипить «в нутрє»0 От і зараз: їй-богу, «мілітан» вивозе! Не будь його — (—) весь ефект пропав би. Латинський «орден» у французів, звичайно, переходить в «ордер», але в нас останній звучить все-таки як «ахтанабіль». Бо і справді, що ви показуєте касирові, коли вам треба одержати «поверхурочні за 90 з лишкою годин»? Ордера чи ордена? Очевидно, ордера, наказа. Тепер уявіть, що «залізобетонна» колона теж зветься «ордером». Ви берете цю колону й несете до касира. Касир здивований і пропонує назвати її «орденом». Тоді ви з горя випиваєте пляшку сороковки й намагаєтесь повісити цього «залізобетонного» «ордена» на свої груди. Це вам не вдається і ви кричите:

— До чорта ордени й ордери! Хай буде«корінфська» колона!

Це, звичайно, каламбур, але я, як апологет пуризму, рішуче

повстаю проти всякої..: претензійності.

Рабство — річ ганебна, але рабська психологія в свободі — гідна зневаги.

Ф. Шіллер 1

Нация — это исторически сложившаяся устойчивая общность людей, возникшая на базе общности языка, территории, экономической жизни и пси-' хического склада, проявляющегося в общности культуры.

И. Сталин

На башті б’є годинник. На сході вже стоїть світла полоска світанку, і от загуде сонце. Таємна птиця відродження розплющила очі і розправляє свої могутні крила. Але ми ще стоїмо на чатах і прислухаємось. На колінах нам лежать квітневі числа «Комуніста» з 18 до 29, і тоді «мимохіть виринають в пам’яті ці гіркі й їдкі слова» великого поета, що їх ми поставили в своєму першому тоіїо. І зрозуміло: ми читаємо публіцистичні етюди славетних і бездоганних марксистів — Володимира Юрин-ця 2 із Держвидаву 3 і Андрія Хвилі4 із Агітпропу 5. Нам страшенно не хочеться полемізувати з ними, бо знаємо, яка це невдячна праця: хіба докажеш, що не кожний Герострат 6— Герострат і не кожному крикунові судилося прославитись в Ефесі? Але ми також знаємо, що за спиною наших марксистів (хоч вони цього, можливо, і не хочуть) стоять певні кола радянського суспільства, і тому знову тягнемось до атрамента. Словом, нумо розвивати свої попередні думки.

Проте, з другого боку, було б несправедливим відмовити як Юринцеві, так і навіть Хвилі в деяких і плюсах. Погоджуючись з нами, що могутній вчора та скомпрометований нами сьогодні славнозвісний масовізм є шкідливе явище, вони тим самим відкривають нову сторінку в літературній дискусії. В своїй останній статті, підводячи підсумки нашої першої перемоги і намічаючи теми для дальшого обговорення, ми самі до цього й закликали. Плужанський анальфабетизм давно вже сидить нам в печінках, і тому всяку спробу відмежуватися від нього ми щиро і від душі вітаємо.

Шкода тільки, що наші друзі кар’єром влетіли «в другий екстрем». В той час, коли тов. Пилипенко і К 0 просвітянству-вали, мов справжні християни, Юринець і Хвиля почали свій тріумфальний похід під грім екстравагантної фанфаронади гаданого переможця і в супроводі хоч і порожньої, але зате галасливої фразеології кожний з них, уявивши себе по меншій мірі Наполеоном 7, раптом прийняв позу (звичайно, зовсім не по заслузі) претензійної, начебто об’єктивної третьої особи, і зі свого агітпропо-держвидавівського «висока» потріпує по плечу Вільну Академію, мовляв: «Ну что, брат Пушкин?» 8— «Да, так, брат,— отвечает бывало: — Так как-то все...» — Большой оригинал».

3 того ж самого «висока» наші наполеони показують і свою сміливість: мовляв, зачепи тільки — одразу пожаліюсь папі-агітпропу. Ми, партійці, свого папу теж поважаємо, але дозвольте зазначити, що й вшценаведені плюси захмарено невеличкими, але красномовними мінусами.

А втім, дамо слово |іашим другим друзям. Хай вони допоможуть нам поговорити з нашою мамою, що ім’я її — компартія. 1 будемо ми говорити так, начебто культурний рівень нашої аудиторії не нижчий за шановну ерудицію т. Юринця.

І

Мерінг, наприклад, завше гадав, що ідею соціалізму не тільки в естетиці, а навіть (навіть) політиці й науці не зовсім визначено. Це давало йому привід не погоджуватись навіть (навіть) з Марксовою характеристикою щодо автора «Розбійників» 9. Він, прямолінійніший за Плеханова, навіть (навіть) він ніколи не поспішав з рішучою характеристикою тих чи інших явищ в духовному житті народу.