Твори

Павло Тичина зумів поєднати глибоку думку з блискучою формою вислову. Задрипанський формаліст гадає, що вся справа в «мелодизмі» і «звукальності». В тім-то й річ: не в цьому, голубе! Інакше тобі б не довелося з такою розпукою запевняти «українського читача, що його обдурено». Інакше б ти, голубе, не казав, що Тичину «чогось» (очевидно, «чомусь»? — М. X.) вважають за одного з найкращих майстрів.

Павло Тичина повстає перед нами своєю поетичною постаттю, як поет кількох періодів. І коли вся справа в «Сонячних кларнетах», то ми кажемо: Тичина першого періоду — це поет пантеїстичного світовідчування, поет, який пізнав глибину природи й ототожнює її з початками сущого.

Звичайно, «котелковим» модникам, «петроградським писарям» од формалізму ця збірка здається відсталою, бо вони в ній бачать тільки «звукальність», А ми-от кажемо: це — зразок мистецтва. «Дзеньки-бреньки» чупринівські також відносяться до неї, як поліщуківський інтелектуальний багаж до справжньої ерудиції. Коли наш друг так любить формули, то в даному разі вона буде така: 7. (65. 119) : 1У/47 = (як) звичайні штани: (до) Піфагорових 40. Недарма ж так зарапортувався: /

— «І тільки в тих місцях, де Тичина дає малюнки природи, можна захоплюватися творчою глибиною самої природи, але, звичайно, не ^мудрістю» «поета»»

От вам приклад поліщуківської логіки. Коли «сельдяной буян» «захоплюється глибиною природи» в процесі читання Тичининих творів, то, очевидно, цю глибину й передала йому мудрість названого поета. Це так ясно, що навіть дитина не буде сумніватися в цьому. Хто ж сумнівається — той тільки показує своє безсилля.

А в тім,візьмемо полііцуківський, так би мовити, справжній «формалістичний» екскурс у тичинівську поезію. Вийде так: все застаріле — і епітети, і звороти, і ямби. Але оскільки формалістична ерудиція «корінфського ордера» найсвіжішої (зовсім не застарілої), так би мовити, вчорашньої «нехватки», остільки й маємо такі «шедеври» неохатянського опоязівства:

— «Ось ті епітети в своїй бідності: весна запашна, сизокрилими голубками, тепле сяйво, вино червоне» і т. д.

Що значить «бідність епітетів», шановний «воїне»? Коли б товариш «ахтанабіль» уважніш почитав цих же опоязівців, то він би узнав од них, що цей термін має умовне значення. Перш за все, не кожний поет робить наголос на імажинізм, а по-друге, кожне слово, хоч (за законом т [ак] з [ваного] «самоодштовхування»).і сходить у певні періоди з поетичного горизонту, але це зовсім не значить, що воно ніколи не відродиться. «Запашний» і «червоний» в один час фігурують як поетичні елементи, в другий — це прозаїзми й шаблон. Будьмо говорити «матеріалістичною мовою». Коли Поліщук у дні мирного будівництва республіки, галасуючи про «панство», заднім числом називає його «блювотною мерзотою», то це прозаїзми й застарілий шаблон. «Блювотний», очевидно, треба було вживати вісім років назад. І, навпаки, тичинівські епітети «запашний» і «червоний» у свій час були поезією і багатством, так ми їх відчуваємо й зараз (прик[лад], Байрон, Пушкін і т. д.). Отже, заднім числом «червонити» не можна. І не треба ще перелічувати тичинівську «церковщину» («голуб — дух», «благовісні» і т. д.). Звичайно, праця «тєта» вдячна. Але оскільки ніякого відношення не має до поетики (це вже справа соціології), то ми радимо «гарячому воїнові» (шііііапі; агсіепі еіс.) перелічити ще всю «церковщину» Тараса Шевченка, Лесі Українки та Івана Франка.

На жаль, ми не маємо можливості (брак місця) детальніш зупинитись на «неохатянськім» формалізмі, не маємо можливості розповісти про всю глибшу і блискучу формальну досконалість таких речей, як «Космічний оркестр» або «Псалом залізу» 4|. Але ми не можемо не навести найсильніших місць Поліщука:

«Навіть у звукові ми хочемо Вагнера 42, а нам дають Мендельсона 43. Взяти б хоч цей вірш: «Вітер,— не вітер — буря».

Це, звичайно, революція і, звичайно, вона «трощить, ламає (який шаблон! — В. П.) і плакатне «мільйон мільйонів мускулястих рук».

Цей мальчонка, який стільки ж розуміється в Мендельсон! й в архітектурі (до речі, йому зовсім бракує музичного слуху, як і відомому андреєвському героєві 1— він таки вміє брати на «арапа». Як же: він «не плакатний». Але не наливай, голубе, не повіримо! І налітаєш ти саме на «вітер» тому, що цей твір є один із найдосконаліших творів сучасності.— А втім, візьмемо другий зразок «критики».

— «В магазині Кногіа виставлена жовтая перчатка»...

Це на тичинівське: «на хмарах хмуре сонце знов осінній ві» 4о.— Як вам це подобається? Чи не відчуваєте ви тут жовтої емер дяк овщини? А я-я-я-я-я!

Отже, не «динамічний верлібрист» «розвінчає» великого поета. Той П. Тичина, який упевнено йде до вершин своєї поетичної досконалості, який зараз переживає період великих полотен, не по плечу «нашому другу». Хай же галасує собі під ніс «гомер революції» — то нічого: його галас (ми цілком погоджуємося з академіком С. Єфремовим) у ретроспекції «стане за маленький і малопомітний епізод».

V

Тут ми підійшли до останнього розділу поліщуківської брошурки, що його навряд чи прочитає хто, але він цей розділ у нашому плані відіграє мало не найголовнішу роль. Оскільки в цю галіматтю втягнено марксизм, оскільки її проповідується серед студентства комуністичного університету, остільки ми не маємо права мовчати.

По суті — це найпікантніший розділ зі всієї брошурки. Називається він так: «До марксівської поетики». Це саме той розділ, в якому «петербурзький писар», розв’язно показуючи свою вченість, остаточно нас переконує, що «корінфський ордер» не є друкарська помилка, а таки справді «ахтанабіль». Коли б нам редакція віддала весь вістянський додаток, од «твору» не залишилось би й вогкої плями. Але оскільки нас обмежено, ми подбаємо доказати хоч би ту просту істину, що таких «теоретиків» не можна і близько підпускати до молоді.

Перш за все назва розділу: «До марксівської поетики», як вам подобається? Га? «Марксівська поетика»! Тут «динамічний верлібрист» із місця в кар’єр показав свою подвійну неписьменність: і поетичну, і ту ж марксівську. «Петербурзького писаря» збентежила, очевидно, наша «марксистська

естетика». Але це ж дві «великих адеських різниці». Естетика є відділ філософії, а поетика, піїтика всього-на-всього теорія поетичного слова» Як не може бути маркеівського чоботарства чи то кравецтва, так не може бути й марксівської поетики. Коли російський формалізм робить ухил в ідеалізм, то не в сфері поетики, а в сфері естетики. Саме тому ми й підкреслюємо завжди: ми не проти «опоязівської» поетики, а ми проти їхньої естетики.

Звичайно, ці тонкощі не кожний громадянин здібний зрозуміти. Але коли цього не розуміє лектор комуніверситету, то тут вже не «фе», а треба його гнати відтіля, і то «в тришия» (ти, Валерьяне, не ображайся, «ми тебе не хочемо підозрівати в цьому»)о

Як бачите, сама вже назва розділу визначає його зміст. Але що ж В. Поліщук хоче додати «до» цієї «марксівської поетики»... чи то пак «корінфського ордера»?

Утворив він свою теорію по таких книжках: Тинянов 46 — «Проблема стихотворного языка» і Томашевський 47 — «Наука

о литературе». Можливо, використовував Брюсова48 й Шен-гелі4У. Що ж до «Вільдрака і Дюамеля» 51, то хоч «сельдяной буян» і називає їхню роботу «теорією вільного вірша», але це, по суті, «теорія вольного стиха» в російському перекладі Шер-шеневича 52. Це ми говоримо для того, щоб читачі не сумнівались: «теорію» утворено по російських і відомих нам джерелах. Ця «теорія» всього-на-всього... «ахтанабіль» од культурного російського формалізму й до європейської «передової мислі» вона ніякого не має відношення, хоч би тому, що «автор» «не силен в чужестранных языках». Мало того, В. Поліщук,, як видно, не читав і Сергія Боброва 53, і «Символізм» Белого. Отже, коли він після зачитання нашого памфлету не спалить або не віднесе своєї «теорії» в одне із «вузькоутилітарних» місць, хай звернеться до нас: ми йому розкажемо, що в цих книжках написано» Бо і справді, їх тепер на ринкові нема.