Твори

Але відкіля цей вульгарний марксизм?

Він, безперечно, витікає з основної помилки лідера масо-візму:

— Тов. Пилипенко вважає, і без всяких застережень, що наше селянство є потенціальний пролетаріат.

Хто з нас не чув од нього цієї формули? Скільки разів подано було її на «плужанських» вечорницях! Якою чудовою симфонією звучала вона кілька років.

Діалектика є революційний нерв марксизму і в той же час є логіка протиріч. «Все тече», як казав стародавній філософ Геракліт 4 . До руху, коли річ буває в процесі становлення, треба прикладати формулу: «або так, або ні». Селянство в умовах буржуазної державності в своїй незаможницькій частині є, безперечно, потенціальний пролетаріат, цебто воно, не будучи пролетарським класом, має тенденції зробитись ним.

Але чи можна цю формулу прикладати й без всяких застережень до всього селянства й до того ж в умовах нової економічної політики?

Оскільки ми вступаємо в фазу «непа», оскільки ми не ставимо перед собою завдань великого капіталу — експлуатувати й, нарешті, спролетаризувати цю дрібнобуржуазну прослойку, остільки ми даємо широкий простір для розвитку цієї ж таки дрібної буржуазії. Іншими словами:

— Ми не тільки не розоряємо маленького хазяйчика, навпаки — дбаємо, щоби він якомога безболісно пережив період накопления багатств.

Отже, говорити в даних конкретних умовах про селянство як про потенціальний пролетаріат доводиться дуже й дуже обережно. У всякому разі куркуля треба завжди виділяти й відносити до потенціального буржуа.

І коли тов. Пилипенко не хоче цього робити, то він тим самим приймає вульгарний марксизм. В цьому й «зарито собаку».

Проте ми гадаємо, що й доводи другого прихильника ма-совізму мають те ж саме коріння. Ми говоримо про одного

з видатніших українських громадських діячів.

В 6—7 числі журналу «Життя і революція» вміщено було дискусійну статтю за назвою «Ще слово про Європу» Автор її тов. Ол. Дорошкевич. По суті, це — перший виступ серед наших опонентів, що на нього, коли б ми хотіли, то не мали права відповідати з жартівливим тоном. Дорошкевич підійшов до поданих нами думок цілком серйозно, як і належить поважній людині.

Але чи погоджуємось ми з його корективами?

Звичайно, ні! Більше того, його статтю ми розцінюємо як найсильніший удар по наших засадах.

Отже, поспішаймо викрити помилки нашого поважного опонента. Хай пробачить нас тов. Дорошкевич, але ми завжди були тієї думки, що відомий афоризм — «еггаге Ьитапит езї» * можна прикласти до кожної людини, а, зокрема, і до нього.

Статтю свого супротивника ми розбиваємо на дві частини. Перша — це та, де він цілком погоджується з нами, і, до речі, зовсім не по заслузі вихваляє Хвильового (не скажи Хвильовий того, що сказав,— сказав би хтось інший), це та частина, де він розбирає нас як «обличителів» просвіти. В другій частині статті наш опонент сам бере на себе роль «обличителя»... але вже нашого романтизму, нашої неспроможності накреслити дальші шляхи розвитку української літератури. Так чорним по білому й написано:

«Усі його (Хвильового) заклики до психологічно-художнього та інтелектуального прийняття Європи я вважаю лише за ліричний рефрен».

Звичайно, було б великою помилкою гадати, що ми намагаємось одрапортувати за Цезарем: «Прийшов, побачив, переміг!». Коли вже притягувати історію, то ми скоріш уподобляемо себе Катонові Старшому 48, який усі свої промови кінчав цим знаменитим:

«Треба обов’язково зруйнувати Карфаген».

Але не зайвим буде й з’ясувати, в якій мірі наші заклики були «лише ліричним рефреном» і чи то й справді вся наша патетика була свідком нашого ж таки нерозуміння Європи, поданої антитезою до позадництва.

Тепер, коли просвіту на деякий час і до певної міри дезорганізовано,— тепер ми не боїмося визнати, що перша фаза боротьби характеризувалась, висловлюючись терміном Се-менка, наголосом на деструктивний момент.

4 Що це значить?

Це значить, що всю нашу увагу було сконцентровано на емоціональному боці справи. Нові ідеали, які виступають проти старих і до того досить-таки дискредитованих, мусять на перших порах не стільки впливати на інтелект, скільки на емоцію. Така тактика всякої боротьби. Відціля, і тільки відціля, і пішла наша нестримна й, на перший погляд, наївна лірика.

Але чи значить це, що й від усієї нашої установки «одго-нить тим же етичним критерієм»?

Не думаємо. Справа тут трохи простіша: тов. Дорошкевич наш тактичний прийом прийняв за «чисту монету»; його збентежила патетика, яка, коли її взяти в абстракції, являється, по суті, плодом недозрілого розуму. «Масовий» критик, вихований на уманських спрощеннях, побачив у нашій установці найсправжнішого чорта з ідеалістичного пекла, а київський ерудит не повірив нашій силі й захвилювався, що ми, мовляв, загубили соціальний критерій. Бо і справді:

— Та дівчина49, яка виступала на київському диспуті, одверто рекомендує Хвильового як агітатора за «Європу в лакових ботиках».

— А Дорошкевич? Хіба він не приховав такої рекомендації між рядків своєї статті?

Отже, дозвольте сказати:

— Переказувати своїми словами елементарний матеріалізм — заняття не завжди й не зовсім цікаве. Хіба не краще було б, коли б одні, як-от «масові» критики, взяли й перечитали абетку комунізму, а другі, як-от Дорошкевич, повірили нам на слово, на «їй-богу», що ми сяк-так, а все-таки розуміємось у марксизмі.

А втім, «нет худа без добра», як говорить російська революційна література, що її радить нам згадувати наш опонент (до речі: це зовсім жарт). Дуже цікавим парадоксом прозвучала колись відповідь придуркуватого Кіндермана: «Із комуністичної літератури я читав Достоєвського й Толстого». Не тільки наші супротивники, але й не всі прихильники поданих нами тез як слід уявляють собі, з яким вантажем підуть вони організовувати молоде мистецтво на тих ділянках, де переможено просвіту. Отже, з відповіддю одному з наших опонентів стикається початок дальшої, так би мовити, конструктивної фази боротьби.

Що ж таке ця психологічна Європа, яка так лякає Дорошкевич а?

Мистецтво є не тільки метод пізнання життя, але й — в іншому плані — ідеологічна надбудова. Таким чином, оскільки ми маємо справу з мистецтвом, остільки й торкаємось схеми марксистських надбудов. Іншими словами:

— Коли ми, припустимо, беремо Ніцше, його «Мог£еп-гбйіе» і зустрічаємо такий рядок із «Рігведи» 50: «Єсть багато вранішніх зір, які ще не світили», то, щоби вияснити сенс присутності в цій книзі індійського гімну, нам доведеться увійти в лабіринт факторів, які розташувались за тридев’ять земель від свого економічного базису.

Ми нарочито навели такий «плутаний» приклад, щоб сказати:

— «Олімп» цілком розуміє «плужанських» писарів, які ніяк не втямлять, де загубила кінці так звана психологічна Європа.

Історичний матеріалізм, як відомо, ніколи не відхиляє психологічного фактору. Навпаки, він припускає його дію, вважає її за цілком нормальне явище в громадському житті. Так що саме це слово «психологія» не таке вже страшне, особливо тоді, коли боязкі люди будуть частіш розгортати абетку комунізму:

— Відтіля вони узнають, що цей загадковий і неприступний їм фактор є не що інше, як жива людина з її мислями, з її волею, з її хистом.

Таким чином, залишається ще притягти елементарну логіку й силогізувати приблизно так:

— Коли психологічний чинник діє в громадському житті, а жива людина ідентична цьому факторові, то, очевидно, історію робить не тільки економіка, але й живі люди.

Ми хочемо сказати те, що говорив Енгельс 51:

«Політичний, правовий, філософський, літературний, художній розвиток і т. д. беруть в основу економічний базис. Але вони впливають один на одного й на економічний базис».