Твори

— Ти, будь ласка, не приписуй мені того, що я й не думав говорити,— стривоженим голосом сказав лінгвіст.

— Ти одмовляєшся? — усміхнулась Аглая.— Тоді я прошу пробачення: мені здалося чомусь, що ти багато відважніш самого себе.

Товариш Вовчик широко позіхнув. Він підсвиснув своєму ловеракові й сказав:

— Ну, добре. Постановимо, що розмову скінчено. Тепер запитання: ти сьогодні вийдеш до Дмитрія?

— А ти дуже хочеш, щоб я вийшла?

— Звичайно.

— А чому тобі так хочеться, щоб я вийшла?

— Тому, що коли й далі Дмитрій буде з таким же настроєм, то з нашого полювання нічого не вийде... І потім мені дуже обридли ці фокуси.

— Словом, ти хочеш, щоб я обов’язково вийшла?

— Звичайно.

— Ну, тоді я обов’язково не вийду.

— А я тоді з тобою й говорити не схочу,— обурився товариш Вовчик.— І взагалі я страшенно шкодую, що прогаяв стільки часу.

Аглая зареготала. Ах, який він смішний, цей Вовчик! Він «прогаяв стільки часу»! Хіба все його життя не є порожнє місце в світовому рухові? Відкіля це він узяв, що йому дано якось там «гаяти чи не гаяти час»?

— Проте, ти на мене не гнівайся, друже. Це я жартую,— сказала вона.

Але Вовчик і без пробачення не ображається; він немало чув таких компліментів хоч би від того ж Дмитрія. Вони його зовсім не обходять. Його тільки дивує, чому це «пастир» (він таки зіронізував) не хоче йти до своєї вівці... Словом, до побачення!

Вовчик підвівся вже і йде до паркану. Тоді з-за повітки вискакує тьотя Клава й бере його під руку. Вона запевняє лінгвіста, що й не думала підслухати його розмову, але вона ставить такі дві вимоги: перша — Вовчик дає чесне слово, що Дмитрій нічого не знає про те, як думає про нього Аглая («моя племінниця, бачиш, з одного боку, висококультурна людина^ а з другого — якась вже необережна і одверта до безумства»).

— Таке слово я вже дав Аглаї,— незадоволено сказав лінгвіст.

— А друга,— продовжувала тьотя Клава,— я тебе прошу поцілувати мене по секрету в оце праве вушко й піти зі мною до Євгенія Валентиновича. Тепер тобі нічого турбуватись: Женя вже знає, що ти сидиш з Аглаєю, і хоче зіграти з тобою в шахи.

Вовчик зараз не має бажання грати в шахи: йому треба піти до Дмитрія. Але він не може відмовитись, бо тьотя Клава все одно постановить на своєму і все одно йому доведеться грати в шахи. Він повертається до гамака й раптом бачить у ньому Аглаю. Вона зараз маячить там неясним силуетом. «Що думає ця чудна дівчина?» — приходить йому в голову. Але питання цього він і не думає розв’язувати... та й прийшло воно зовсім випадково.

Тьотя Клава, як і треба було чекати, спершу влаштувала з ним подорож у глибину абрикосового саду, й там, під пишною бузиною, притиснула його до своїх грудей. І тільки коли все було зроблено, вона взяла його під руку, й трохи похитуючись від задоволення, пішла з ним до Євгенія Валентиновича.

— О, баядерка!..— наспівувала вона, наближаючись до дверей.

На порозі їх зустрів мужчина в золотому пенсне і простягнув. обидві руки:

— А... я дуже радий! — сказав він і дав дорогу трохи збентеженому лингвістові.

*

О, рудні, ваше свято. Вітайте жебрака,

Приніс вам слово-злато Яскравого Франка.

Цегельні, цукроварні Хапайте неба смак — Ківші несу з броварні І блискавку-маяк.

Родився я у клуні,

В степах мантачив сміх, Виховувався в буйних Просторах золотих.

Але колись заводи Покликали міцніш,

І я в лани, городи Встромив забуття ніж.

Поручкався з телицею, Коню, волам вклонивсь І до заліза й криці Хлопчиськом покотивсь.

І дні піщли за днями, Себе я гартував, Відкрились інші брами, Інакше заспівав.

Тепер іду новітній,

І лине буйний спів.

Я вам, заводи рідні, Несу вінок з огнів.

О, рудні, ваше свято, Вітайте жебрака,

Приніс вам слово-злато Яскравого Франка»

ШВЕЦЬ ПРАЦЮЄ

Цок! Цок! по цвяшках На підошві стежки дві —

Це я вам —

Чобітки.

Не дивіться, що я плюну, Розітру, як скло блищить.

Ах, який, який я юний В цю веселу мить.

Аж по лікоть голі руки:

Праця в хаті, а важка...

Цитьте, йдуть до мене з бруку... Цок-цок по цвяшках!

Пальці правої в живиці —

Сучу дратву я, шарпак,

Але очі — зоряниці,

А на серці — мак.

Віск пролинув Раз і... два...

І зігнув я знову спину —

Пара буде ще нова.

Шило в шкіру зашилив я,

Дратва шиє, шаркотить,

Шашель в шварі... Шив я, шив я, Швидко в шевні все біжить.

Раз-два! Раз-два!

Пара буде ще нова!

На колодці маю чобіт.

Прошу тих, хто з смаком робить, А я знову дратву в руки,

Потім цвях, а далі... стуки...

Цок-цок! по цвяшках На підошві стежки дві —

Це я вам —

Чобітки...

КЛАВІАТУРТЕ

Клавіатурте розум, почуття і волю — клавіатурте!

Шукайте метрополію свідомого життя.

Собака почуває проміння сонця, а ти — о чоловіче — ти знаєш блиск

байдужих зор?

Кінцеві межі кучугурять і вишкіряються з пітьми, а там нікчемність: атом-нуль ...Куди це вітер так війнув

з пітьми?

Пустіть по тирсі Арімана 1 свій гострий нюх!

Пізнайте все в віках і над віками.

Майдани в марності загрузли —

у калюжах

...не мітингуйте мій патос!

Бреде слизька і мрячна осінь.

Ми чули-бачили і вибухи, і морок — чи то сузір’я мріяли в снігах, коли по рейках тихих семафорів пливла зелена

фантазійна

путь?

А сьогодні ваше ізмарагдове слово — на чорта?

На чорта, коли нема молитви?

Кінь непідкований — негідний,

кінь непідкований по брукові не побіжить,

а ми хочемо —

без межі, д’ех — без межі!

Молимося тобі, невідомість минулого,

сучасного і майбутнього.

Молимося мудрості і віку, і секунді. Молимося тому, чого не знаємо, бо наша молитва-жага все-всепізнання

Клавіатурте розум, почуття і волю! Клавіатурте!

В ЕЛЕКТРИЧНИЙ ВІК

Поема

Красномовного мудреця Бояна

в хуртовину

промайнула

тінь.

І обіжно на подій екрані фуркнув люкс.

І читали:

Степи Залізняка 1 і Гонти 2, а на зорі — гайдамацький рев.

То ведмідь блакитноокий біля твоїх дверей.

Гляди ж, щоб думок анемона на релях не закурявила лист, бо тендітне досягнення гроно упаде на траурні ризи.

І молився я:

Отче наш — електричної системи віку! На твоїх крицевих віях запеклася майбутня сльоза.

Твоя напруженість воліє на патлах буйних днів провести лабіринти смаку.

Да святиться твоє ім’я.

Да буде твоя непохитна воля там — на землі, як тут — в заводі.

І глузували над святим святих, і в сміх

підмішували кал.

Вони не знали тих доріжок І шлях той бурьовий, що нас виховував тримати руху стяг, їх розуміння, що порожній у діжці звук.

їх приборкала тирса, поле і шелести журби, а клуні рип колись повісив життя їх на снопи.

І казав я:

Покиньте мріяти мертвим!

Давайте, посолодимо сучасний мент. Ви хочете, мабуть, жерти?

Так і я ж хочу!

Чуєте?

Ах, не варт!