Твори

— Що й говорити,— спокійно говорив він.— Апарат велика річ. Апаратом, та ще й з розумом, все можна зробити.

Це вже був одвертий цинізм, і він не міг не обурити товаришку Люсю. Вона зірвалась зі спокійного тону.

— Ви ще й глузувати збираєтесь? — істерично закричала вона.— Ах, який ви нахаба! Я, їй-богу, не в’являла, що ви такий нахаба! Товаришка Люся від несподіванки навіть сіла на стілець. І, сівши, вона тут же вирішила рішуче «приперти до стіни» свого супротивника. Та далі сперечатися їй, на жаль, не дала Спиридонова, що в цей час встигла вже збігати до своєї кімнати. Спиридонова взяла товаришку Люсю за руку й сказала:

— Я зовсім не для того запрохала сюди товариша Потапа. Діро це ти поговориш з ним на якомусь зібранні.

-3- Там? — вказуючи пальцем в якусь стіну, прищулила око товаришка Люся.— Там, я знаю, як він буде говорити. Хай він говорить т у т!1!

— А я все-таки прошу покинути дискусію,— скинувши до зачіски стрілки своїх тоненьких брів, підвищила голос товаришка Спиридонова: — Я товариша Потапа зовсім не для цього прохала сюди»

Треба було чекати невеличкого скандалу. Уже з різних кімнат почали виглядати якісь зацікавлені обличчя. Вже хтось і десь голосно і викликаючо зареготав, але товаришка Люся раптом одразу загубила вигляд хижака і зовсім іншим тоном промовила:

— Заспокойся, Лідусю! Я вже мовчу. Я в собі маю досить такту і... хай він іде.— Вона з презирством подивилась на свого супротивника і, роблячи галантний жест, додала:

— Йдіть! Прошу!

Марченко зробив товаришці Люсі легкий, трохи іронічний уклін і пішов за Спиридоновою.

— Ну, от і моя кімната! — сказала Спиридонова, відчиняючи двері.— Прошу!

Кімната була така ж мініатюрна, як сама її господарка. Назвати її шикарною ніхто б, очевидно, не ризикнув. На долівці валялись якісь огризки, на столі, поруч з флаконом одеколону, стояв примус і пляшка з нафтою. Видо було, що господарка цієї кімнати не тільки давно вже живе холостяцьким життям, але й не може похвалитись великою охайністю. Вікно виходило в якусь кам’яну стіну, так що світла тут було дуже мало. Можливо, тому й пахло вогкістю. Але й видно було, що не зовсім охайна господарка дуже охайно поводилась зі своєю головою (тут, до речі, письменник зробив на бережках великий знак запитання): всюди — на долівці, на столах і на канапі,— всюди валялись книжки книжечки й величезні монографії.

— І от ви, значить, у мене! — сказала Спиридонова, сідаючи біля Потапа. І якось, знаєте, вийшло це зовсім випадково... Ну, скажіть мені, ви думали сьогодні бути в мене? Очевидно, ні. Все в житті якось смішно виходить. Не тому, що як сказав би якийсь провінціал, на кожному кроці порушується принцип каузальності. А тому, що ці самі причини, що приводять нас зовсім не туди, куди ми сподівалися,— ці причини проходять перед нами сховано, і ми тільки потім знаходимо їх. А втім, я зовсім не збираюсь вам читати лекцію політграмоти. Я зараз..» просто хочу дивитись на вас... Ви нічого не маєте проти?

— Будь ласка,— посміхнувся Марченко.— Дивіться.

Спиридонова поправила .собі зачіску і, положивши ноги

на канапу, промовила: — Так от скажіть мені, ви знайомі

з працею доктора Кречмера?

— Ні!

— Як же це так? — щиро здивувалася Спиридонова.— А мені переказували, що ви психіатр! Ви вчилися в Петроградському університеті?

— Навіть близько біля нього не був.

— От тобі й раз! Де ж ви тоді вчились?.. Себто не те я хочу вас спитати. Ну, все одно, так де ж ви вчились?

Видно було що Спиридонова про інше думала, але Марченко цього не помічав і тому так відповів:

— Можна сказати, ніде: дуже маленьку ми маємо, Спиридонова, освіту.

— Дуже маленьку? — чомусь зареготала, жінка і, зареготавши, враз заговорила тихо і серйозно: — А я, знаєте, училась дуже багато. Так багато, що ви й не в’являєте. Я, товаришу Потапе, людина з вищою освітою. Ви розумієте? — і сказавши це, вона зробила здивовані очі.— От тобі й раз! Чому ж ви не дивитесь на мене з відповідною повагою?

— Чи не думаєте ви сьогодні зайнятись самобичуванням? — спокійно промовив Марченко.— Це непогана справа, коли й справді надійшов слушний час.

Спиридонова зітхнула й положила свою руку на руку співбесідника.

— 0;г бачите,— зажурно сказала вона,— ви вже й розгадали мене... Тепер я вже й не знаю, що мені говорити далі.

Вона підвелась з канапи і мовчки зупинилась біля вікна.

— Ви тільки-но говорили про якийсь труд доктора Кречмера? — прийшов їй на допомогу мужчина.

— От! От! — сказала Спиридонова і знову підбігла до Марченка.— Я, знаєте, от що хотіла вас спитати: ви бачили коли-небудь обличчя шизофреників? Ну, звичайно, бачили! Так от, чи не здається вам, що я шизофренічка? Мене, зйаєте, це страшенно мучить. Ви знаєте, скільки мені років?

— Не знаю!

— Ви й не припускаєте, мабуть. Мені, щоб ви знали, уже на тридцять п’ятий перевалило. Себто я, коли й не на десяток, то у всякому разі, років на вісім старіша за вас. Правда?.. Ну і от. А тепер скажіть мені, вам подобається моє обличчя чи ні?

— Обличчя то мені ваше подобається,— посміхнувся Марченко.— Але от не подобаються ваші розмови, бо не добачаю в них ніякого сенсу.

— Так-таки й ніякого? — цілком щиро здивувалась товаришка Спиридонова.— А чому ви не хочете припустити, що я... ну; як би вам сказати... ну, словом, я хочу закрутити з вами кохання? Зараз, до речі, весна, солов’ї, запах, знаєте, такий надзвичайний, ну і т. д.

— Ви питаєте чому? Багато, бачите, перешкод до цього кохання.— Перша перешкода: ви дуже мініатюрна. Друга перешкода — я надто величенький. Але третя й найголовніша — та що, хто його знає, може, я вже й жонатий.

— А хіба жонатим не можна кохати?

— Звичайно, можна, і навіть рекомендується: ну, скажім, свою жінку.

— Гм! — кинула Спиридонова й замислилась.— Свою жінку... А хто ж ваша жінка? Себто я не про це хочу спитати... Про що я думала вас спитати? От я й забула!

Спиридонова безпорадно розвела руками і, прямо та одвер-то подивившись на Марченка, засміялась тихим, щирим дитячим сміхом. І стільки в цім сміху було справжньої безпосередньої наївності, що Потап знову здивовано подивився на жінку.

— їй-богу, не розумію вас,— сказав він.— То ви говорите зі мною, як звичайна собі балакуча людина, то...

— То,— підхопила Спиридонова,— говорю, як психічно ненормальна? Так?.. Ну і чому ж ви мовчите? Ну і говоріть так!.. Знаєте,— продовжувала вона.— Такі люди єсть в житті. І, скажу я вам, страшенна морока з ними: держати їх на волі ніяк не можна, але й на Сабурку їх теж не приймають. І коли живуть вони по своїх глухих закутках — з ними ще можна миритися. Та...

донова на Сабурці, і її ніхто не бачить. Марченко не лікар і тому він вийшов такий штучний. Треба, нарешті, взяти інший типаж, і саме той, що був би далекий від інтелігентщини й був би близький до творчого життя. Саме тоді я й найду потрібні мені слова і образи. Саме тоді і вийде роман,

І, сказавши це, письменник зібрав свої розділи (два скінчені і один розпочатий) і, заховавши їх подалі у шухлядку (для нащадків!!!), сів на поїзд і поїхав на Донбас. Письменник вирішив писати новий роман: без сумнівних професорів (Ярута мусив бути сумнівним професором), без істеричок, без ко-турнових «нових» людей. Письменник вирішив написати роман з живими Людьми, себто з звичайними робітниками, з колективістами, з трудовою інтелігенцією, себто реалістичний роман, який би читали робітники, колективісти, трудова інтелігенція,— всі ті, хто за проводом комуністичної партії творить нове життя, й до якого б з погордою ставились нарешті домо-рощені, скажім, Марселі Прусти 40.

40

Тут письменник, не дописавши останньої фрази, яка йому давалася з таким страшенним трудом, що він навіть запарився,— тут письменник раптом чхнув, висякався в носову хустку і, положивши ручку, несподівано промовив:

— Фініта! Нарешті зрозумів! Я тепер розумію, чому в таких муках народжується мій роман,— його не треба писати. Я тепер розумію, чому люди мого роману говорять такою надуманою мовою: вони не існують. Я, так би мовити, попав пальцем в небо. Хруща нема, бо він надто нікчемний. Спири-