Страница 15 из 16
— Хай зайдуть сюди.
— Вони несуть голову свого брата Петра і рубають усіх полонених, котрі трапляються їм по дорозі.
Шахай зблід, як бліднугь під час гніву. Марченко устав з місця і вийшов з вагона.
— Хай зайдуть сюди, — повторив Шахай.
Галат нехотя пішов до дверей і гукнув на когось у темряву. Зайшло троє Виривайлів. Семен ніс чорну голову Петра. Похмура велич братньої жалоби затрусила увесь вагон. Французи зіщулилися, коли Семен поклав голову на стіл і почав плакати перед ІПахаєм, б’ючи себе в груди. Мертва голова Петра ніби спала. Вічна усмішка лежала на устах її.
— Братику наш рідний, — стогнав Семен, — та чим тебе поминати, згадувати? Чи кров’ю, чи піснею, чи високою могилою? Дивися, брате-соколе, ось сидять твої воріженьки, — глянь на них, братику, упийся їхніми благаннями, бо я їх зараз різатиму...
Шахай підійшов до Семена і поклав йому руку на плече.
— Скільки ви людей уже втратили, хлопці?
Од дверей вийшов вперед Панько, несучи оберемок табель.
— Не сиди, небоже, то й Бог допоможе, — сказав Панько і поклав шаблі на стіл поруч мертвої голови. — Чуже горе — за ласощі, а своє — за хрін. Свічки поїли, а самі очима світимо.
— Це все французькі полки, — пояснив Іван, — кожна шабля — полковник. Погуляли ми сьогодні, батьку. Дозволь тепер братові честь ізробити і достойно поховати.
— Несіть його, хлопці, на гору. Там буде яма для всіх наших братів. І зверху покладемо голову Петра. І насиплемо високу могилу.
Виривайли вийшли. Після них залишився легкий трупний запах. Парламентери, приголомшені й налякані, відчували, що вони божеволіють. Півгодини в купе була мертва тиша. Галат і Остюк спади, хропучи вві сні. Шахай раптом устав на ноги і запропонував французам відправити їх до своїх. На рейках знайшли дрезину, сіли, і Шахай проїхав з парламентерами усі небезпечні місця. Попрощавшися, Шахай на своєму Сірому повернувся до станції. Йому прийшло на думку, що треба сповістити столицю і людність Радянської республіки про свою перемогу. Телеграфіста він застав біля апарата. Поруч лежала чернетка телеграми, підписана Марченком. «Розбив французів під Успенівкою, — писав Марченко. — Шахая забито в бою. Марченко».
— Телеграму цю вже послано?
— Послано.
— На яку адресу?
— Новоспаське. Наталці Шахаєвій.
Шахай здивувався і дивувався досить довго, складаючи нову телеграму дружині, що спростовувала Марченкові відомості.
Велике портове місто бриніло від юрби. На рейді ще ворушилися перевантажені пароплави, крейсери й міноноски, деякі з них ще зрідка стріляли на місто, в котрому вже хазяйнувала партизанська армія. Вона збільшилася неймовірно після перемоги під Успенівкою. Оркестри гриміли на вулицях — це був той же марш із «Кармен». На балкон готелю вийшла ірупа командирів. їх зустріли пронизливими криками й вітальним свистом. Мав говорити голова місцевого запілля.
— Не треба! Шахая! — кричала юрба.
Тоді вийшов наперед Шахай.
— Не треба! Шахая!
Ничипір Марченко проштовхався наперед і став, заклавши руку за лацкан французької куртки.
— Я був отаман Шахай! — хрипко й гаркаво кинув він. Кілька хвилин йому не давала говорити людська пристрасть. Він підніс руку догори, і все вщухло.
— Я переміг переможців світу! Європа першого сорту сіла на кораблі і пливе від наших берегів! Європа другого сорту переходить у цю хвилину кордон, і моя славна кавалерія на чолі з маршалом Остюком — топить їх у ріці!
Через річку понтонами відходили розбиті французькі й грецькі полки. Кіннота Остюка напосідала без перерви. Ар’єргард ворога відстрілювався з кулеметів, боронячи переправи. Дорогами валялося майно, розкидане в паніці. Осідлані коні бігали самі по степу. Прекрасний осінній день погасав, як дзвін. Остюк зі своїм штабом розташувався на горбі і пив з фляги вино. Рештки французів перейшли ріку. Ар’єргард іще охороняв понтони, і кіннотникам не хотілося злазити з коней, щоб урукопаш схватитися з ар’єргардом.
Несподівано збоку — за кілометр від Остюка — з’явилася група французів, котра запізнилася до переправи. їх було близько шістдесяти. Вони йшли, рідко розсипавшись по полю, Маючи на флангах по кулемету, йшли — гвинтівки на ремінь. їхній швидкий марш та спокійна витриманість розсмішили Осйока. Він кивнув пальцем на них сотенному Василишину.
— Візьми їх, Васько.
Василишин помчав до сотні, заспівав біля неї команду і повів сотню за собою на жменьку французів. Василишин знав, що треба опішити людей для такої атаки, але йому перешкодила самовпевненість переможця. Французи підпустили сотню близько, обернулися, лягли і так зустріли кіннотників, що Остюк аж почервонів, дивлячись, як розлетілася сотня на скалки від французької дружної відсічі.
— Візьми їх полком, — сказав сердитий Остюк другому братові Василишину.
Другий брат, ще більш самовпевнений, повів полк ніби на парад. Нікчемна купка французів знову лягла і достойно зустріла полк. Заторохтіли з флангів кулемети. Полк зупинився, розбився на дві половини і став тікати в степ. До Остюка підскочили розлютовані командири інших полків, але Остюк наказав грати одбій. Сурмач просурмив одбій.
— Хай ідуть, — були слова Остюка, — ну де ти візьмеш іще такого славного ворога!
Він осміхнувся, і його обличчя стало прекрасним, як поломінь.
ТРЕТЯ ПІСНЯ
Голос:
Приходь іздалеку, одчай труби,
Великої військової тривоги!
Летіть, летіть весняної доби Земля і кінь, списгі і корогови!
0 вітре мандрів, весну розвівай,
Підкинь до неба пил полків кінноти! Земля лежить — щасливий, теплий край,
1 коливаються її висоти.
Встає туманна путь і день оман,
Весна народжується під копитом.
У неймовірний синій Ханаан Ідуть полки за Марченком забитим.
Червоний прапор батарей, бригад На рани їхні ляже, як товариш,
І партизанський бойовий фрегат Поставить марс, і брам, і бом-брам-парус!
Весна, як струмінь, з безвісті тече,
Як постріли, біжать пісень повтори...
Хор:
Ми стаємо плечима до плечей,
Як ост і норд, як вест і зюйд на морі!
Кінь затримався на кручі тільки мить. Потім він химерно затріпотів, летячи плавко вниз, і за ним водоспадом сипалась у воду земля, що її збило кінське копито.
Уже зникаючи з конем під водою, він бачив, як оглянулося все його військо, що їхало мостом. Механічно сповз із сідла й поплив біля морди Сірого, тримаючись за гриву й допомагаючи рукою плисти. Кінь лагідно косив оком на хазяїна, на кучеряву голову, що її він любив більше за себе. Сірий був розумний кінь і ввесь свій розум віддавав кучерявій голові. Так пливли вони через ріку.
Це був вірний хід. Шахаїв парубоцький хист затуманив серця партизан. Давня забута юність і нерозважність пролетіли раптом. Тільки почуття тремтіли у всіх і любов до плавця.
— Ех, і душа доброй конь!.. — співали тихо партизани, піднявшися на стременах.
Весна розкрила свої крила. Вона летіла вниз — на масні поля, затуляючи рукою лице. Золотими стрілами радості бовваніли далекі могили. Щось невловиме літало в повітрі, пахучіше за чебрець, терпке, як молоде вино.
Вже й ноги останнього коня процокали через місток, поважно пробігла остання гармата за восьмериком коней, і за нею стомлений гарматник поспішав, ламаючи вербових бруньок собі на шапку. Закурена пилом піхтура проїхала підводами, бовтаючи занімілими ногами і мріючи. Вже й пил почав сідати урочисто.
Тоді зодягнув Шахай мокру одіж. Голі груди обвіяв вітер ще раз. Заіржав тихо Сірий, оглядаючися назад. Шахай сів на коня легко й весело, і копита дрібно били дорогу — розлогу й суху. Там, де за балкою оживав і зеленів падалишній хліб, він наздогнав своїх.