Століття Якова

   — Штраф? Килько? — спитав і подумав, що чого доброго доведеться за свою дурість якщо не з конем, то з підсвинком розпрощатися, бо ж грошей на господарці катма, чи й злотий нашкребеться.

   — Вам повідомлять, — сказав поліцай, і це ввічливе звернення здивувало.

   Він дивився на ситу морду в мундирі, запакованого в закони й параграфи чоловіка й подумав про силу, яку має жінка, з якою любився. Яким був ланцюжок її незбагненої сили? Тиміш — батько, а через них, представників двох найбагатших у їхньому селі родин і до влади близьких — тих же старосту, солтиса, крізь витрішкувату душу (хіба душа такою буває, майнула думка) цего поліціянта тая влада простягалася й до чогось невидимого й невловимого, що витало й над цими чоловіками, й над їхніми душами, й землею, яку вони топтали. Чого він не збагнув, не зміг второпати своїм хлопським розумом, коли кохався з Уляною, коли м’яв її, стискав ув обіймах, вважав, що володарює над нею? Можна обижатися хоч сотню разів, що вона, та солодка сучка, продала любов... Али ж ци так? Раз не пішла за ним, то щось є вище? Гроші. Оті брязкальця, яких у нього зроду-віку не було? Щось таке, чого таки не годен збагнути? Честь роду, яку боронила Улянка? Боронила, вже носячи під серцем його дитину...

   Та дорога від гмінної управи додому була чи не найдовшою у його житті...

   Али побачив крамар Гершко і вперше (вперше!) сам закликав до корчми, як за старою звичкою, ще з царевих часів, називали ту хатину, в якій мона було випити й закусити.

   — Пане Гершку, у мене нема ни гроша, — сказав тому хитрому пейсатому жидкові.

   — Хлопе Якубе, — сказав Гершко. — Мені не треба твоїх грошей. їх у тебе все їдно нема, хоч із псами кишені обшукуй. Але все село гуде про твій, хлопче, вар’ятський здерубок[4]. Такого в тотему селі ще не бувало і, мо’, й не буде, а я ж прожив на віку шість десятків як-не-як і штири десятки літ у цеїх богом забутих Загорєнах, як ви мувите. І замість того, щоб сидіти в буцегарні альбо валєтися забитим полєськими хлопаками, найнятими за бутель пудпольного самограю, сей пан Якуб, нав би біблейський апостол, котрого таки звали Якубом, гуляє собі селом і посвистує, як холєра, хоч і з темною хмарою в очах. То хіба я не можу юж пригостєти такєго пана хлопа якоюсь чаркою виборової?

   Він поплентався за Гершком, зновика засвистів безтурботно, і двоє хлопців у корчмі косували оком, то були вірні Тимошеві содруги, али ж ни зачіпєли, не сказали й слова. Та, п’ючи чарку з рук самого Гершка, він відчув, як за його плечима постала невидима загроза. Німа, али страшна.

   «Заб’ють, нишком заб’ють», — подумав і зрозумів, що тут уже над задумкою навіть цих двох, Пилипа і Матвія, що дивилися мовчки, али явно зневажливо, а може, й не зневажливо, а вороже, а може, те й друге, — тут уже Улянка сили не має, тут вступає щось таке, від чого треба рятуватися хіба що втечею. Або зневагою до смерті.

   Пив чарку з Гершкових рук, дивився на корчмаря, а за його плечима випливав обрис ни то дерева, ни то жінки. Дивився старий жид, мовби правдешній пророк чи апостол із Старого Завіту. Двоє хлопаків косували оком. Щось виграв він, а щось програв. І що більше? Бо любов? бо Улянка...

   — Коли ви-те, пане Гершку, такеї добрі...

   — Пий, хлопе Якубе... Не всіє зі смертю герць виграють... Пий, мо’, й другу наллю.

   16

   Настав день, коли Оленка сказала:

   — Якове Платоновичу, вам треба постригтися. Не заперечуйте. І пострижу вас я.

   — Олька постриже, — сказав Яків. — Як завше. Альбо Тарас...

   — Ні, я хочу, — труснула головою.

   — Чим?

   — Ну, хоча б ножицями, які у вас я бачила. А хочете — десь машинку дістану. Мусить же бути у вашому селі машинка.

   — У мого племінника є машинка, — сказав. — Я принесу.

   Покорився, бо захотілося, аби це дівчисько його таки постригло. Не те, щоб заріс, перед Зеленими Святами Олька трохи підчикрижила. Али хай стриже. Мо’, ще й поголить, ха-ха.

   Яків сходив до Тараса, племінника, й приніс машинку. А з ним... А з ним прийшов Валік, Валько, Тарасів син, який цього року закінчив школу й уже поступив до якогось там ніверситету чи й до двох одразу й типерка вибирав, куди ж їхати через два тижні вчитися — до Луцька чи Львова?

   — І хто ж то в нас такий молоденький і гарненький? — сказала-проспівала Оленка.

   Валік відразу геть почервонів, збентежився, закліпав очима. Став мовби тоже дівчинкою, тилько соромливою.

   — Мовчи, сороко, — гримнув Яків, начеб на свою доньку чи внучку. — У краску мені внука ввила, а він...

   — А він ходить в дитсадочок і чемно пісяє на горшочок, — засміялася Оленка.

   Тут і Валік посміхнувся. А в Якова невідомо чого пропала охота далі сварити цю козу-дерезу.

   А вже як його постригла, то пішли вони з Валіком до гайка, що ріс посеред села. Яків обдивлювався себе у шматку розбитого колись овального дзеркала — майже ніц не лишила з його рідкого старечого волосся ця сорока — і раптом подумав, що Валік чого доброго влюбиться. Тоді на його душу впаде ще один гріх. Бо тая дівка... Ни тико ж наркоманка, али...

   Наче втікаючи од думок, він став вдивлятися в люстро. Старий, старий, старий... Блекнуть очі, карга у них сидить і крадькома за цим світом підглядає, де дибає дід-дідуган.

   Шматок скла вислизнув з рук і впав на землю. Розколовся. Яків узявся збирати осколки і думав — на щастя ци на біду? Зібравши, не міг розігнутися. Сів прямісінько на землю. По землі повзали мурахи, великі, з крилами — певно, як не сьогодні, то завтра буде дощ. А може, й щось більше: такі мурахи — точна прикмета.

   Таким, сидючим, і застали його хлопець і дівчина.

   — Якове Платоновичу, вам погано?

   — Щось мені заколихалося на землі, — сказав Яків.

   Вони допомогли підвестися. Нє, голова не крутилася. Глянув на обох, хотів щось вичитати на лицях. Світяться обоє.

   — То я піду, діду, — сказав Валік.

   — Йди, хотя могли б разом і пообідати.

   — Ні, я ще не хочу їсти...

   Оленка провела його двоюрідного внука до старих розхняблених воріт. Стояли ще там і щось балакали. А коли вернулася, сказала:

   — Гарний у вас внук, Якове Платоновичу. Добрий, а тому важко йому буде на цьому світі жити... Не бійтеся, не спокушала. Якщо сам не спокусився.

   Що значили ці неїні слова, пояснювати не стала. Тильки сказала, що заведе його до хати. Хіба він маленький, обурився Яків. Авжеж, не маленький, згодилася Оленка і подивилася на нього:

   — Я, знаєте, Якове Платоновичу, любила колись, коли мене мамка підстригала. У ранньому дитинстві, як кажуть. Дивуєтеся, що в мене була матір?

   — Нє, чого ж... У всіх є матері.

   — Точно...

   Вона раптом з доброго дива закотила очі. Хапала широко розкритим ротом повітря. Стала шукати руками опори. И таки гепнулася на землю. Коли ж Яків нагнувся над нею, став голову терти руками, глипнула очицями, сказала чомусь, як перше, російською:

   — Пора, навєрное, мнє умирать, дєд...

   — Побалакай мені, побалакай...

   Яків удавано сердився і водночас радів, що не знепритомніла. Бо що б робив тоді? Чи було б сили по дохтурку побігти? Побігти... Гой...

   — Геть кепські мої діла, раз одна паршива згадка розхвилювала, — Оленка сама звелася. — Хочете дізнатися, хто була моя мамка?

   — Як захочеш, то й сама скажеш...

   — Правильно, дідусю мій Якове...

   Вона встала, подала руку йому. Обоє вже на рівних стояли. Начеб одне одного й підтримували.

   — Чого ви мене не проганяєте, Якове Платоновичу? — спитала.

   — Захочеш, то сама підеш, — відказав Яків. — Рано ще тобі йти.

   Вона нічо’ на те не сказала. Потюпцяла за хату — плакати, думати, втікати од якихось явно неприємних згадок.

   17

Конец ознакомительного фрагмента. Полная версия книги есть на сайте ЛитРес.