Страница 19 из 30
Один за одним реґіменти Чарнецького, Войниловича, Шемберга і Потоцького зайняли широкий, вкритий степовою травою і низькорослими кущами ожини та верболозу берег Жовтої. До них приєдналися залишки полків Душинського і Бруханського. Шляхта гарячіла коней, високо здіймаючи знамена та значки з родовими гербами. Її ряди виблискували в сонячних променях дорогими лицарськими обладунками роботи віденських, нюрнберзьких майстрів, навіть зброярів далекого іспанського Толедо. Яскраво полум'яніли ті ряди багрянцем дорогих шат, різнобарвними султанами на шоломах, укритими золотим шиттям кінськими рондиками. І здавалося сонцю, що не в бій ідуть гонорові пани, а зібралися тут задля бучного параду. Але бачило світило непомітні з козацького окопу натовпи озброєної челяді польських панів, і тому воно, на відміну від необстріляних новобранців козацького війська, не вважало, що вся армія Стефана Потоцького виглядає, як перші його шеренги. Польські сурмачі ні на мить не замовкали, за їх допомогою полки, хоругви, роти і сотні виконували складні еволюції, демонструючи виправку і залізну дисципліну, готували до битви зброю. До атаки залишалися лічені хвилини.
Дещо простіше виглядали війська гетьмана Хмельницького. Тут, у лавах, які вишикувалися навпроти коронного війська, було значно менше блискучих панцирів, підбитих дорогим хутром багряних плащів, золотих галунів, срібних блях та медальйонів на конях, султанів на шоломах і місюрках вершників. Проте, якщо придивитися уважніше, під зовнішньою простотою козацьких нарядів ховалися вороновані кільчасті панцирі, потемнілі від часу і десятків бойовищ, але не менш надійні від того, лати і шоломи. Дужі козацькі руки верхівців з комонних сотень звично стискали вкриті змійками різнобарвних візерунків ратища довгих списів, руків'я кривих турецьких шабель і хижих бойових молотків-келепів. Піхотні батави наїжачилися мушкетними стволами, стрілами луків і куш.[16] Перед першою шеренгою піхотинців, з проміжками у десять кроків, вишикувалися заряджені шротом шмигівниці.
Хмельницький, у супроводі Кривоноса, Нечая, Джеджалія і Криси, їхав верхи, пустивши коня кроком, перед лавами своєї армії і досвідченим оком помічав ті самі незначні деталі, які виказували приховану силу козацького воїнства. І жодного сумніву, жодного вагання не мав гетьман, ні на мить не здалося йому, що його військо слабкіше за армаду Потоцького. Ці люди не поступляться в хоробрості бундючному жовнірству, навіть лицарським традиціям шляхти. А що стосується військових хитрощів, витривалості та самопожертви, тут їм не може бути рівних. Вдивляючись уважним поглядом в суворі обличчя запорожців, реєстровиків і покозаченого поспільства, він не бачив в їхніх очах страху або вагань, була там лише безмірна відвага, любов до батьківщини і ненависть до тих, хто все життя пригноблював їх волелюбні буйні характери, а тепер стояв, вишикувавшись навпроти, збройною рукою сподіваючись стерти їх усіх з лона рідної землі.
– Скажи їм слово, батьку, – почув Хмельницький голос Кривоноса. – Вони очікують на нього. З ним вони згодні йти до перемоги або смерті!
– Так, – захриплим від хвилювання голосом мовив Богдан. – До перемоги або смерті!
І розлігся над щільними козацькими рядами його зміцнілий враз голос. Поніс у серце кожному все те, що роками накипало в душі у гетьмана. Про що мріяв, мандруючи вкритими пилом або баговинням шляхами воєводств Великопольщі і сидячи біля багаття серед безкінечних просторів Дикого Поля. Що відчував і не міг висловити під час прийомів у королівському палаці або у вітальні коронного гетьмана. Чим марив, залишаючись без діла серед садів, нив та пасік рідного Суботова, і про що мріяв, коли зустрічав перших однодумців у занесених снігами куренях на Томаківці. Про рідну землю говорив Хмельницький, про волю й щасливе життя господаря своєї власної землі, якого вона завжди була спроможна обдарувати і обдаровувала щедро плодами його чесної праці. Про святу віру предків козацької нації, велику і могутню у своїй безмірній доброті, любові до ближнього та примиренні перед будь-якими випробуваннями, які посилає Всевишній. Про козацьку вольницю, що з давніх-давен захищає українську землю і православну віру, не жалкуючи крові і самого життя задля ідеалів, близьких серцю кожного українця. І жаданою вологою серед спекотної пустелі падали Богданові слова у свідомість справжніх патріотів, готових скласти непокірні голови радше, аніж скоритися гнобителям, стати невільниками на своїй рідній землі, забути віру предків, прийнявши з рук єзуїтів ненависний православному серцю римський обряд. Сліпучими самоцвітами сповнювали душі тих, хто вважав себе вільним козаком, ті слова. Запалювали праведний гнів до іноземців, які зазіхнули на свята святих кожного козака – обирання власної старшини вільними голосами при арматі, бути вільним подібно до степового вітру, незалежним від рішень чужого йому сейму, коли мав козак бажання погуляти Чорним морем або степами Буджаку чи кримськими улусами.
Громом здійнялися крики вітання гетьману, над густими козацькими рядами злетіли в повітря тисячі шапок. А за мить вже полетіли в бій комонні сотні, твердим кроком пішли назустріч ворогу рівні батави. Вдарились грудьми з гусарськими хоругвами та рейтарськими ротами, вивільнивши до небес нечувану хвилю праведного гніву. А з флангу вже вдарили татари Тугай-бея, зім'яли блискучі гусарські ряди, використовуючи раптовість та свою чисельну перевагу, втягнули їх у запеклий шабельний бій, щоб за мить відринути і вдарити в іншому місці, спочатку засипавши ворога хмарами гострих стріл…
До пізнього вечора тяглися запеклі бої на Жовтих Водах кривавого дня п'ятого травня 1648 року. Левами кидалися крилаті гусари на козацькі сотні, не жалкуючи життя, билися рейтари, драгуни, панцерники і ландскнехти. Часом пороховий дим застилав поле бою так щільно, що годі було й роздивитися якісь окремі деталі серед безумства битви. Польські гармаші не шкодували ні куль, ні пороху, ні картечі, щосили намагаючись допомогти атакуючим хоругвам артилерійським вогнем. Іноді цілими десятками виривали з козацьких батав бійців, заливаючи яскравим багрянцем великі плями на смарагдовому килимі молодої трави. Швидко і професійно караколювали голландські мушкетери, злагодженими залпами поливаючи ворожі батави, дружно, плече до плеча зустрічали козацькі сотні і татарські чамбули озброєні довгими піками французькі кондотьєри і німецькі ландскнехти. Але Марс не був прихильним до польського лицарства і солдат удачі. Ще сміливішими були козаки, ще хоробрішими і сильнішими. Без жодних вагань кидалися чубаті, з перекошеними від злості обличчями і налитими кров'ю очима запорожці в саму гущавину важко озброєної кінноти. Зі страшним криком зіштовхувались у рукопашній з бундючними панами. Злими собачками гавкали, захлинаючись гарячою картеччю, фальконети і гаківниці. Тріск шмигівниць віддавався моторошним виттям серед ворожих лав. І хоча багатьох славних лицарів-запорожців забрав до себе Господь, а ще більше скаліченими занесено було до табору, де в польовому шпиталі кілька старих січових знахарів прикладали максимум зусиль, щоб зменшити страждання поранених, вередлива фортуна посміхнулася гетьману Хмельницькому. Важка кавалерія Потоцького нічого не змогла вдіяти з противником, як не покладав на неї своїх надій Стефан. Значно поріділі хоругви польського лицарства втратили свій блиск та пишність, коли з останніми променями вечірнього сонця понурим походом втягувалися у ворота окопу. Піхотинці понесли ще більші втрати: іноді за командирами сотень стомлено крокували декілька десятків жовнірів у проломлених, залитих кров'ю латах. І той страх, який поселився в серці Стефана кілька днів тому, тепер знову стиснув йому груди. Холодні пальці тупим невиразним болем упнулися в груди Потоцькому, коли він бачив те, що залишилося від його війська, цих напівмерців, які проходили повз нього, немов жалобна процесія. Не дивлячись на молодий вік, Стефан мав достатньо військового досвіду, щоб зрозуміти: після сьогоднішнього бою і величезних втрат, котрі він за собою потягнув, не могло бути й мови про наступ на ворожий табір. Єдине, що залишалося, це прикласти щонайбільше зусиль для оборони власного обозу і чекати. Очікувати батька, Вишневецького, решту вельможного панства, перед яким він ще тільки тиждень тому мріяв похизуватися блискучою перемогою. Або… Або ще один крок. Той самий, на який Стефан не погодився б нізащо ще ранком. Але тепер, сидячи посеред розкиданих ковдр, одягу і обладунків, на похідному ліжку в кутку шатра, схожий на загнаного мисливцями звіра в темному лігві, Стефан вже не бачив себе на чолі залізних легіонів Сципіона Африканського. У великому венеційському дзеркалі відображувалось виснажене обличчя розгубленого молодого чоловіка. З рідкими поки ще вусиками, скуйовдженим русявим волоссям і надзвичайно стомленими очима. Не прикликуючи челядь, Потоцький розшнурував на боці шкіряні паски, вивільнився від панциру і пожбурив його геть, приєднавши до шолома і наплічників, які було розкидано по підлозі. Потім повільно стягнув із шиї червону шовкову хустку і, поклавши її на долоні, опустив обличчя в її невагомі хвилі, безсило вперши лікті у стегна. Так не поворухнувшись просидів не менше чверті години. Не чув навіть, як зашурхотіла відлога шатра, коли один з гайдуків ступив було усередину, але, побачивши стан свого господаря, прожогом кинувся назад. Коли Стефан нарешті підняв голову, в очах його, окрім втоми, читалася якась дивна туга. Приглушеним голосом гукнув челядинців, які виструнчилися перед ним за мить. Наказав покликати ротмістра Чарнецького. Очікувати довелося недовго. Чарнецький, у пишному вбранні, що його, очевидно, встиг вже поміняти після бою, переступив поріг за хвилину.
16
Куша (заст.) – арбалет.