Страница 70 из 92
– То добре… Ну от! – прискіпливо обдивившись хлопчака, мовив Іван. – Інша справа. Тепер ти схожий на хлопчика, а не на чортеня з пічки.
– І не на татарина? – здійняв очі Петрусь.
– Тепер ні. Але так мусиш кожного дня умиватися, а як ні…
– Я буду! – рішуче закивав головою хлопчик.
Іван щиро зрадів приїзду сестри. За військовими справами і мандрами у Брацлав і Кальник він уже досить довго не був у неї, хоча полюбляв товариство Настусі й шваґра Степана, з яким особливо приємно було посидіти за чаркою меду і просто порозмовляти. Не переймаючись враженням, що його справляв на співбесідника «цей надто молодий ще хорунжий», поділитися думками, яких нізащо б не відкрив своїм новим знайомим з реєстрового війська. Згадати Запоріжжя – Степан там не бував в силу того, що мав свій млин, два ставки і велику пасіку, тож з головою заглибився в торгівлю й все, що приносило прибуток. Але послухати про безшабашних низовиків любив, що й стало для Богуна зайвою нагодою відчути себе вкритим славою і сивиною ветераном.
Першою, опинившись у світлиці, помітив сестру. Вона стояла біля вікна і шматком чистого полотна протирала зеленкувате скло віконниці.
– Це що ти тут павутиння та бруд розвів?! – з удаваною суворістю напустилася Настя на брата. – А пилу тут! Так! Ви собі як хочете, а я тутечки трохи приберусь.
– Ну, почалося, – зітхнув Степан, з посмішкою ступаючи назустріч Іванові. – Добридень, шваґре дорогий. Ціла біда з нею – хвилини не посидить. Крутиться, немов білка в колесі, а я разом з нею… Куди подінешся?!
– Тобою покрутиш! – одразу ж відгукнулася Настя. Покинувши ганчірку, вона підбігла до Богуна. Пригорнулася до його широких грудей і зазирнула в очі. – Привіт, братику. Зовсім уже до нас дорогу забув. Тож вирішили самі до тебе!
– От і добре, що вирішили, – відповів Іван, – по правді кажучи, скучив я за вами, та все часу не міг знайти… Але то пусте, зараз обідати будемо.
Настя одразу ж вихопилася з обіймів.
– А от і ні! Я ж сказала, що спочатку приберуся.
– Покинь, я челядь гукну, – змахнув рукою Іван.
– І слухати не буду! Так що ви собі, давайте, йдіть на вулицю, а я покличу.
Не сперечаючись, чоловіки вийшли на ґанок і запалили люльки. Кілька хвилин мовчки розглядали подвір'я, на якому снували челядинці, готуючи все до обіду – Мирон Охріменко, побачивши гостей, без нагадувань віддав відповідні розпорядження.
– Ми сьогодні не просто так приїхали, – нарешті підморгнув Степан.
– Знову наречену знайшла?
– Угу!
Іван похитав головою.
– Вона наполеглива.
– Ти ж знаєш.
– Що у вас, які новини? – кинув Богун, аби змінити тему розмови.
– Майже ніяких, – знизав плечима Степан, – що там ми? Мед качаємо, продаємо потроху. Млин до жнив ось готую. Та так, третє-десяте… У тебе як справи?
– А що в мене? Хутір занедбав, добре, хоч Мирон тут доглядає. Кілька днів у Кальнику був, до того в Полтаву їздив, у Чигирин.
– Усе справи… А знаєш, заздрю я тобі! У стількох місцях бував, стільки бачив. Я он далі Меджибожа не ступав. Іноді як найде щось, так покинув би все й подався у степи слави козацької здобувати!
– Чому ж не подався?
– А-а… – змахнув рукою Степан. – Не така я, певне, людина… А дівчина хороша! Гарна, та й не без приданого…
– Ти про кого? – не одразу зрозумів Богун.
– Ну… я ж говорив, Настя… Одним словом, Іване, Настя хоче, щоб ти одружився.
Богун зітхнув.
– Знову ви за своє! Степане, ми ж домовлялися!
Степан винувато розвів руками:
– А що я? Іди бабу переконай – знай свого править!
– І хто на цей раз?
– Ярина, дочка міщанина з Вороновиці. Вона справді хороша і пара тобі ладна. Я її батька добре знаю, багатир, яких мало.
– Та я тобі вірю. І попередні дві були непоганими. Одна мені навіть сподобалась. Але… Не до того мені тепер, розумієш? Стільки справ навалилося, та й з волею парубоцькою ще не розпрощався.
– Справи завжди дошкулятимуть! – рішуче заперечив Степан. – Це не причина. Чим далі, тим більше. А щодо віку… Я твій одноліток, а вже другий рік, як відпарубкував.
– У кожного свій шлях! – відрубав Іван, відчуваючи, як у ньому зростає роздратування, і надовго замовк, заглиблений у власні думки.
Ідея щодо одруження брата прийшла у вродливу Настусину голівку близько року тому. Тож, будучи людиною наполегливою і вкрай переконливою, вона дуже швидко запевнила в такій необхідності й Степана. З тих пір і розпочалося. Наступ на Богуна було поведено одразу з кількох напрямків. Першим напрямком були довгі бесіди з братом самої Насті, у яких вона доводила, що одружитися вкрай необхідно саме тепер. Он який, мовляв, ходить – чорний, немов хмара, ні тобі посмішки, ні радощів. А так завжди хтось буде поряд, завжди знайде ласкаве слово та приголубить. Та й посаг буде зовсім не зайвим – за останні роки перед смертю батько багато майна втратив через посухи, суди із Замойськими і помор, який тричі скорочував поголів'я його худоби в кілька разів. А за роки, що пройшли після його смерті, Іван, зайнятий військовими справами, не те що не виправив, ще погіршив становище своєю недбалістю – батраки та підсусідки безсоромно обкрадали його і були б розікрали все, якби не втручання Мирона Охріменка. На другому напрямку дбав Степан, який, треба сказати, не дуже старанно виконував покладені на нього дружиною обов'язки, винувато знизуючи плечима, коли бачив, що Богуну не подобаються розмови такого характеру. Третім і найефективнішим напрямком стали часті запрошення на вечерю до Насті і Степана по малих і великих святах, а найчастіше тоді, коли свят взагалі не святкувалося. І завжди під час таких бенкетів Богун був не єдиним гостем – крім нього, запрошення отримувала певна молода особа з великими, немов озера, очима, вустами кольору стиглої вишні і сором'язливим рум'янцем на білих щічках. І Настя не втомлювалася нахвалювати свою подругу, а під кінець вечері завжди знаходився привід залишити гостей наодинці. Однак дуже скоро Настя помітила, що Іван люб'язно спілкується з дівчатами, але не виявляє до них жодного інтересу. Все ж, списуючи все на незацікавленість Івана конкретною дівчиною, вона невтомно повторювала свої спроби знову і знову.
Хіба вона могла здогадатися, що всі її намагання були марними, а зболене серце брата належало тій, кого всіма силами намагався забути і не міг. Так, нею була племінниця Станіслава Конєцпольського Ганна, яку Іван привіз із сералю бейлер-бея Анатолії і вперше поцілував на мурі гетьманського замку в Барі.
За весь, час який минув від тієї пам'ятної поїздки до Бару, коли дав собі слово забути про пихату панянку, він намагався дотриматись того слова і не міг. Снив, немов приворожений, не переставав думати про неї жодного дня. Проте більше не повторював спроб відвідати резиденцію коронного гетьмана, від чого ставав ще похмурішим. Згадував її довгими зимовими вечорами, коли за вікнами світлиці завивала хурделиця, а в печі потріскували дрова, і тоненькою цівкою здіймався до стелі дим з пригасаючої люльки. Згадував, відмірюючи в сідлі довгі версти шляхів, коли мандрував у сотенних справах з хутора на хутір і далі, до великих полкових міст. Пригадував, коли, підклавши під голову кульбаку і накрившись кожухом, позирав у чорне, немов смола, небо, засіяне міріадами зірок. Десь там, у височині, бачив він знайоме обличчя, відчував на вустах її тонкі теплі пальчики, вбирав у груди духмяні пахощі її парфумів. Нагадував і обіцянки, що їх дав їй тоді, всупереч її бажанню і здоровому глузду. Він переверне землю, аби вона стала його. Чому ж він не спрямував коня до Бару тепер, коли вогонь ненависті до поляків пригас і вкрився товстим шаром попелу понівечених надій? Він і сам не міг того з упевненістю сказати. Була тут, звичайно, і зайнятість новими для Івана турботами козацького старшини, були смуток і гіркота поразки Павлюка, його підла страта, ще з десяток мотивів… Але головним, мабуть, усе-таки, хоча Іван не визнавав цього навіть перед самим собою, був страх. Страх, що спізнився він, і Ганна вийшла заміж. Адже пройшло стільки часу… Інколи Богун хотів наплювати на все і поїхати до Конєцпольського, попросити в нього руки племінниці, а далі будь що буде. Але він гнав такі думки геть. І справді – Богун і Конєцпольський, коронний гетьман Речі Посполитої і сотенний хорунжий козацького війська, русин за походженням. Ні, занадто велика різниця, навіть якщо не брати до уваги участь Івана в повстанні. Крім того, Замойський, на якого ім'я Богуна діяло, немов червона ганчірка на бика, після кількох років судових тяжб, що їх він програв завдяки втручанню Стефана Хмелецького, був, без перебільшення, у дружніх стосунках з Конєцпольським, і це не полегшувало справи. Усе те Іван добре розумів і робився чимраз похмурішим у хвилини, коли пригадувалася йому красуня Ганна. У такі миті він знову й знову вирішував знайти вільний час і поїхати до Бару. Вирішував для того, щоб назавтра відкласти поїздку на невизначений термін…