Страница 62 из 92
– Стонадцять дзяблів їм у пельку! – засичав він. – Сі лотри караколюють не гірше за голландських мушкетерів… Пане Бігановський!
– Цілком у вашому розпорядженні, ваша ясновельможність! – виступив красень-офіцер у блискучих латах.
– Я хочу, щоб ваші піхотинці резерву розташувалися на правому крилі. Посильте ландскнехтів обер-лейтенанта Мореля і драгун пана Жолкевського.
– Дозвольте виконувати? – схилив голову Бігановський.
– Виконуйте.
Потоцький кілька хвилин мовчки спостерігав за наростаючим ходом битви. Постріли гармат та мушкетів, крики людей, гуркіт литавр і голоси сурем поступово злилися у низький моторошний гул. Вітер ніс від Кумейок цілі хмари диму – там, виконуючи наказ гетьмана, поручник Бодаровський створив справжню вакханалію вогню. Палали скирти соломи на вигоні перед селищем, палали сінники на подвір'ях селян, палали солом'яні дахи низьких хатин, залишаючи добрих чотири сотні ні в чому не винних людей без даху над головою серед морозів і завірюх грудневої негоди.
– Гарно, пане Бодаровський! – прошепотів Потоцький, розглядаючи табір Павлюка. – Дуже скоро їхні батави осліпнуть у диму! Надзвичайно зручний час для атаки!
– Капітана Теребовлянського до мене! – крикнув він до почту.
За три хвилини стрункий артилерійський капітан у кірасі і довгому оксамитовому плащі, який вкривав і бік капітанового вороного огира, відсалютував гетьманові, викинувши догори руку зі шпагою.
– Пане Теребовлянський, скажіть: як вам робота артилерії Павлюка? – недбало запитав Потоцький у нього.
Теребовлянський знизав плечима:
– Добре грають, ваша ясновельможність. Але ми можемо краще!
– Наскільки краще? – подивився гетьман в очі підлеглого.
– Значно краще!
– Тоді попрошу вас здійснити це негайно. Спрямовуйте снаряди в середину козацького табору. І стріляйте з такою швидкістю, на яку тільки спроможна надихнути вас любов до батьківщини! Ви розумієте мене?
– Буде виконано, ваша ясновельможність!
– Тоді вперед, синку! І нехай нам допомагає Мадонна!
Чорним шквалом полетів вороний кінь Теребовлянського туди, де розташувалася коронна армата, і за хвилину рідкі прицільні постріли гармат по козацькому табору почастішали й перенесли приціл вище, так щоб доносити разючий чавун вглиб коша, в комонні полки й обози полків та куренів.
Потяглися напружені хвилини очікування і спостережень за артилерійською дуеллю, коли із загальним тріумфом військо зустрічало вдалі влучення своїх ядер і мовчки вислухувало вибухи і моторошне виття, коли таланило пушкарям Павлюка. За півгодини жовніри застояних кавалерійських хоругв все частіше почали оглядатися туди, де, прикипівши оком до далекоглядної труби, завмер у сідлі Потоцький. Гусарія, яка не звикла до бездіяльності під час бойовища, почала все голосніше виявляти незадоволення. Помітив це й польний гетьман.
– Ще не час, панове! – кинув він крізь зуби у відповідь на погляди оточення.
Канонада продовжувалася. Нарешті, після того як одна за одною були підбиті дві великих гармати, всипаючи все навкруги трісками розтрощених лафетів і грудками землі, а два десятки жовнірів гарматної обслуги перетворилися на криваве лахміття, не втримався і Потоцький. Різким співом озвалася сурма, і угорська піхота, спільно з козаками Караїмовича і черемисами підляського мечника, кинулася в атаку. Скоро біля ворожих возів закипів бій. Потоцький деякий час спостерігав за ним. Ставало зрозумілим, що завдання, покладене на піхотинців, а саме звільнення від возів частини козацького табору задля проходу кавалерії, їм не під силу. Під влучним вогнем козацьких батав угорці, козаки і черемиси несли величезні втрати. Натомість козацький вагенбург почав перестроювання у дванадцять рядів.
– Чорт забирай! – вилаявся Потоцький. Він відірвав від очей далекоглядну трубу і від люті заграв жовнами.
– Чорт!.. Чорт! Поганське плем'я! На рани боскі! Бачить пан Бог – я знищу їх, чого б мені це не коштувало!
– Ваша ясновельможність! Пане… Батьку!
Потоцький рвучко обернувся. Перед ним стримував гарячого коня закутий у коштовні воронені обладунки роботи німецьких майстрів старший син, двадцятип'ятирічний Петро.
– Дозволь, батьку, і я виконаю твій наказ! Я розірву хлопський табір, клянуся всіма апостолами!
Потоцький мовчав. Перед ним стояв той, на кого він покладав усі свої надії, чиїм успіхам радів усім серцем і кого беріг немов зіницю ока. Відпустити його, такого нестримного, такого запального, як сама молодість, відпустити назустріч ревучій смерті?!
– Ти мені потрібен тут, Петре, – нарешті зміг вимовити гетьман глухим голосом.
Молодий Потоцький спалахнув:
– Але… Але… Я прохаю тебе! Слово гонору, немає для мене більшої винагороди, аніж віддати себе в жертву розгніваному Марсу на цьому полі слави. Адже ти сказав перед початком битви, що тут для всіх відкрито поле слави і честі. Слави і честі! Чому ж мені ти не надаєш нагоди здобути цю славу?!
Потоцький під'їхав впритул до сина і розчулено обійняв його.
– О, мій сину, єдина моя надіє! Ти став справжнім лицарем. Я можу лише пишатися тобою! Але повір мені, carissime,[76] немає потреби віддавати себе в жертву…
На змиленому коні, вкритий бризками багна і крові на посічених латах, підскочив Бігановський.
– Ваша ясновельможність, люди не витримують, потрібні підкріплення!
Потоцький почервонів від люті.
– Що ви собі дозволяєте, пане хорунжий! Чому досі не розірвано хлопський вагенбург?!
Бігановський перевів дихання і спробував витерти струмочки поту, які стікали з-під шолому і заливали йому очі.
– Ваша ясновельможність, ми знесилені! Обер-лейтенанта Мореля поранено, під паном Жолкевським вбито двох коней. Втрати угорців нараховують не менше третини від їхньої загальної кількості. Драгуни тримаються з останніх сил!
– Чого ж ви вимагаєте від мене? – Потоцький подивився на хорунжого, мов на павука.
– Гусарів! Удар гусарії спроможний виправити становище!
Потоцький рішуче покрутив головою:
– Чорти б вас взяли, Бігановський! Я не можу кидати в бій гусарію, доки не буде розірвано укріплення з возів! Не можу і не хочу!
І Петро Потоцький відчув, що саме тепер настала його зоряна година. Він зіскочив з коня, потрапивши залізними черевиками в руде, перемішане з крижаним місивом багно, і підступив до старшого Потоцького. Взяв його за стремено і покірно нахилив голову.
– Батьку, я готовий виконати це! Дозволь виступити моїй хоругві, і ти переконаєшся – ніщо для мене не головніше за славу отчизни і її гетьмана!
– Він правий, ваша милість! – підтримав молодого Потоцького хорунжий Скопецький, котрий під'їхав слідом за Бігановським. – Гусари рвуться в бій, тож дайте їм нагоду, вдаривши у вози кінською груддю, вкрити себе і вас славою. На правому крилі поки що лише шість рядів. Вози частиною поламано! Вирішуйте і дуже скоро ми привеземо до вас Павлюка, спутаного по руках та ногах!
Гетьман кілька хвилин роздивлявся правий фланг ворожого табору за допомогою далекоглядної труби. Там було дійсно найслабше місце ворожого табору, і слова Скопецького мали сенс. Він глибоко зітхнув.
– З Богом! – вимовив нарешті. – І нехай допомагає вам Діва Марія. Уперед, діти мої!
Шаленим чвалом три гусарські хоругви, загальною кількістю майже у дві тисячі важко озброєних вояків під командою молодого Потоцького, а також хорунжих Скопецького і Краківського, кинулися до козацького табору. Хмари диму, що його вітер ніс від Кумейок, надійно вкрили їх від очей запорожців. Скоро там закипів запеклий бій. Розбиті драгунські хоругви, які почали було відступати, вирівняли лави і кинулися на допомогу гусарам – сині жупани драгун зайняли праве крило атакуючих колон, ставши поряд з блиском лат і багрянцем гусарських плащів.
Миколай Потоцький уважно дивився туди, де штандарт його Петра, його укоханого старшого сина, у кому сконцентрувалися всі надії старіючого гетьмана, гордовито височів над лавами крилатих гусар. Десь там, серед круговерті смертельно нагостреної криці, серед коней, які на шаленій швидкості несли у бій несамовитих від люті вершників, серед гуркоту гармат і зойків помираючих, перебував тепер його Петро. Його улюблений первісток. Звичайно, Потоцький хотів для сина лицарської слави. Він пишався ним і був гордий, що саме герб Потоцьких майорів посеред пекла перед ворожими возами. Але… О пан Єзус, як важко дивитися на все це батьківським очам! Петре! Надія і кров від крові моєї! Ні! Він не повинен думати про погане і він нізащо не буде думати про це! Бог прихильний до мужніх!
76
Carissime (лат.) – дорогий.