Страница 59 из 92
Битву під Кумейками почала козацька армата. Одна за одною, гримнули всі чотири гармати авангарду. Виплюнувши в поляків стовпи вогню, закуталися в білий пороховий дим. За хвилину озвалася армата на флангах, ударив, підкорюючись команді Скидана, залп передньої батави. Її козаки, розрядивши мушкети, швидко зайняли місця в тилу батавованого строю і затрусили порохівницями, посилаючи в дула рушниць нові заряди пороху. Вдарив другий залп, за ним третій. Завдяки вітру, який дув у спину полкам Потоцького і в очі козакам, дим перших залпів не завадив вести вогонь – білі хмарини порохового диму швидко відлітали вглиб табору, але натомість очі почав різати ядучий дим, що його несло від палаючих Кумейок. Один за одним пролунали ще п'ять мушкетних залпів, удруге гримнули чотири передні гармати. І лише після такого вітання заговорила артилерія Потоцького…
Павлюк, оточений десятком вірних джур, одягнений у кольчугу, що виглядала з-під підбитої бобровим хутром киреї, випрямившись сидів у кульбаці вороного огира, на пагорбі, розташованому позаду військових порядків Запорізького війська. З виглядом крижаного спокою спостерігав за ходом битви, яка тільки що почала розгорятися першими рушничними залпами і оглушливим ревом гармат. Ні на мить не віднімав від очей далекоглядну трубу. Наслідки першого удару вогнепальної зброї вдовольняли – перше ж ядро влучило в гущу кінноти польського авангарду під командуванням Самуїла Лаща, вирвавши із строю не менше десятка жовнірів. З відстані, що поділювала дві ворожі армії, неможливо було розрізнити жахливих каліцтв, які розпечений чавун приніс беззахисним людським тілам, але навіть з такої відстані була помітною легка червона хмаринка, що здійнялася в місці, де у стрій вдарило ядро. Другий та третій постріли кулеврин розбили два вози периметра, причому один з них, здійнявшись у повітря, придушив кількох угорських піхотинців на лівому крилі табору. Четверта куля із сичанням пролетіла над головами ворожих солдат і впала в глибині табору.
– Добре! – кинув крізь зуби Павлюк. – Але можемо краще, бісові діти, краще!
Коли вдарив третій мушкетний залп, гетьман махнув рукою до одного із джур:
– Лети, синку, кулею! Скажи Кизиму, щоб тримав кінноту одразу ж за піхотними батавами, ближче до правого крила.
Джура, коротко змахнувши головою, вдарив коня острогами і полетів схилом у сиву імлу долини, туди, де на кілька верст почорнили обрій хижі павуки ворожих військових порядків. Притиснувся до кінської гриви, що, немов язики багряного полум'я, палала на вітрі. Павлюк знову підняв до очей далекоглядну трубу.
– Ох, чує моє серце – туди гусарія вдарить… – пробурмотів Павлюк собі під ніс.
Бій кипів. Злагоджені залпи козацьких батав вихоплювали з ворожих лав цілі десятки жовнірів, які, немов достиглий колос під серпом жниваря, валилися на политу першою кров'ю землю. Передні ряди коронного війська якоїсь миті навіть почали подаватися назад, чим і скористалися запорожці – деякі з них одразу ж взялися за підготовку до вилазки за межі вагенбургу. Втрималися від неї, здається, не так завдяки командам старшини, як побоюючись шквалу вогню власних батав.
Але й поляки не мовчали. Швидко оговталися вони від першого удару вогнепальної зброї, і ось вже подала грізний свій голос ворожа армата. Десять громів гримнули один за одним, посилаючи козакам десять раз по десять смертей у снопах гарячої картечі, важких чавунних ядрах і щедро затовчених порохом дутих стрільнах.[73] І одразу ж почули козаки на власній шкірі перевагу Потоцького в арматі. Але не здригнулися досвідчені воїни – кожен умів дивитися в очі смерті, стояти серед вогняних смерчів і не піддаватися страху. Натомість козацькі батави посилили мушкетний вогонь. Стріляючи залпами «через одного» у строю і швидко караколюючи, вони домоглися такої швидкострільності, яка цілком компенсувала перевагу польської армати. Вдарили ще й дві гармати козацького ар'єргарду, але внаслідок занадто низького прицілу кулі зорали поле, не долетівши добрих півсотні кроків до ворожого стану.
– Ох ти, мурло туподушне! – не втримався від лютого вигуку Павлюк. – Перевішаю за таку роботу, їй-бо перевішаю!
Однак уже за мить помилку своїх колег виправили пушкарі авангарду – одна за одною, заховалися у хмарах диму і здійнятої влученнями ядер землі, дві ворожі гармати. Армата козацьких флангів продовжувала громити вози польського периметра. Помітивши це, Потоцький теж наказав перевести приціл гармат на вози козацького вагенбургу, тож скоро від передньої лінії рухомої фортеці запорожців полетіли тріски та уламки, подекуди перемішуючись з частинами розірваних на шматки людських тіл. Стогін здійнявся над козацькими рядами, але ті, кого оминула зла доля, продовжували штовхати вперед свої важкі вози. Йшли спокійно, примружившись і напружуючи м'язи на руках і ногах. Із запаленими люльками в зубах, з глузливими словами на вустах. Зі словами, від яких закипала кров у жилах польського лицарства і які не могли заглушити навіть постріли гармат. Плече до плеча ступали вони. Впирались похмурими поглядами в ряди гусар, драгун і ландскнехтів, час від часу перекривали гуркіт вогнепальної зброї могутніми криками «Слава!», схожі на стародавніх скандинавських берсерків[74] у бойовій лихоманці й у цьому нестримному русі назустріч реву оскаженілого металу.
Вогонь з обох сторін посилювався.
– Добре, дітки, добре! – у голосі Павлюка, який слідкував за битвою з відстані близько півмилі, читалося надлюдське напруження. Він сам не помічав, що «дітки», «соколики ясні» і «побратими дорогі» перетворювалися у «мурло туподушне» та «вішальників гаспидських» і навпаки, по кілька разів за хвилину, в залежності від вдалого або невдалого маневру батави, влучного залпу або втрати рівняння в лінії рухомого периметра. Втім, емоції гетьмана не позначались на правильності прийнятих ним рішень. Джури гетьманського почту не встигали повертатися, доносячи полковникам і запорізьким курінним розпорядження гетьмана.
– Чорти забирай! Не чекали такого вітання, пане Потоцький, не чекали!.. Джуро! – ніхто не відповів, і Павлюк нарешті помітив, що залишився сам на пагорбі, відіславши з дорученнями навіть хорунжого та бунчужного. І цієї миті щаслива посмішка освітила чоло запорізького гетьмана. – А що ж, пора і мені кістки козацькі розім'яти, слави пошукати та братчикам приклад показати! Нехай Потоцький з відстані далекоглядною трубою керує, моє місце поряд з козаками! Но, Вороний! Уперед, конику-братику, неси панів-ляхів червоним пивом пригощати!
І Павло Бут з насолодою підставив обличчя вітру, який доносив до нього сморід згарищ і запах баталії, стиснув у руці руків'я гострої шаблі й поринув у круговерть бою, прямуючи на чоло комонних полків, котрі очікували своєї години. А з лівого флангу вже бігли до козацького табору угорські піхотинці з алебардами напереваги, маючи наказ коронного польного гетьмана розірвати козацький табір за будь-яку ціну, щоб дати можливість діяти важко озброєним хоругвам кінноти.
Помітив це славний полковник Скидан і дав наказ перенести мушкетний вогонь своїх батав на ворожу піхоту. Легкоозброєні ландскнехти безладними купами бігли серед шквалу гарячого свинцю і без рахунку валилися від злагоджених залпів. До угорців приєдналися кілька сотень реєстрових козаків, вірних Ілляшу Караїмовичу, – вони вибрали для себе іудину долю і тепер мусіли приймати смерть від руки вчорашніх братів по зброї.
Коли Павлюк під'їхав до Скидана, він побачив лише біль у очах вірного полковника і гіркоту в його голосі:
– Гірко, батьку! Гірко… чому ми такі дурні? Коли ж навчимося жити, як повинні жити брати?! Подивися! – Скидан указав лезом оголеної шаблі в поле, серед якого помирали угорці та українці, приносячи себе в жертву короні, котра вважала їх гідними лише на роль гарматного м'яса. – Masta est![75] Потоцький посилає їх, немов баранів до різника. Угри, ті хоч за золото гинуть, вони найманці і виконують свою криваву обітницю… Чому ж підняли супроти нас зброю народжені козацькими матерями? Вони їли з нами з одного казана, батьку! Ділили один кожух на двох… А тепер ладні зубами вчепитися, немов скажені пси! Чому, батьку?!
73
Дуті стрільна – старовинна назва розривних порохових гранат, котрими стріляли в основному мортири – ці прообрази сучасного міномета.
74
Берсерки – легендарні «воїни-ведмеді» скандинавських конунгів епохи розквіту цивілізації вікінгів. Відомі надзвичайно майстерним володінням холодною зброєю, звірячою люттю до ворога під час бою і повним презирством до болю і смерті (очевидно, завдяки наркотичним речовинам, що їх застосовували перед битвою). Відомий той факт, що берсерки могли битися деякий час, навіть перебуваючи у стані клінічної смерті від отриманих ран.
75
Masta est! (лат.) – готова для жертви.