Страница 2 из 92
– Подихай уже! Подихай, харцизе… – хрипів козак, не в змозі припинити мук помираючого. Та ось нарешті до пришпиленого списом нападника підбігла постать, у якій Іванко впізнав батька. Не гаючись, батько змахнув шаблею, і крик одразу ж припинився. На землю полетіла стята голова нещасного, а стіна над тілом майже до стріхи зросилася яскраво-червоними бризками. У цю мить материні руки підхопили хлопчака і притисли до себе. Через тонку тканину сорочки Іванко відчув, як тремтить тіло неньки. Мілко, боязко. А десь у грудях б'ється смертельно наляканою птахою серце. Руки, що ними стискала первістка, теж тремтіли, одночасно обіймаючи і обмацуючи його в пошуках (не приведи Господи!) рани чи поразки.
– Усе позаду, милий мій! Усе вже минуло! Не бійся, сину, все вже минуло, – повторювала Горпина немов мольбу, – Бог нас захистить, свята Діва не залишить… Усе позаду. Ти тільки не бійся, голубе мій!
Іванко підняв на матір свої великі сірі, як хвиля буремного моря, очі.
– Я не боюсь, мамо, я ж козак.
II
По-осінньому швидкий захід сонця вже давно загорнув у загадкове покривало темряви почорнілі поля і жовтогарячу стрічку лісу на обрії, коли на хуторі хоч сяк-так усунули сліди недавнього нападу. Тіла чотирьох убитих козаків лежали на лавах посеред меншої з двох світлиць, що з них складалася хата Федора Богуна. Поранений Омелько Чорний, якого так завзято рятував Іванко, марив у закутку діда Гриця. Той знався на травах, тож чаклував тепер над пораненим. Сімнадцять понівечених трупів нападників за наказом Богуна знесли доки що до рову за ворітьми, решті вдалося утекти. Вони зникли так само раптово, як і з'явилися, розчинившись серед густих кущів верболозу на недалекому березі Південного Бугу. Козаки при світлі смолоскипів підправляли виламані ворота. Все ще налякані жінки підсусідків прибирали в розтрощеній світлиці. Виносили битий посуд, шматки скла, обгорілі дерев'яні тріски і брудні, понівечені вогнем килимки. Метушливо змивали з долівки великі криваві плями.
Сам Федір Богун, сотенний хорунжий Вороновицької сотні Брацлавського полку, сидів на лаві під образами тісної світлички у старій хаті і пахкотів люлькою. Мовчки поглядав на Горпину, яка притулилася край дитячого ліжка, стиха схлипувала і гладила по голівці восьмирічного Іванка. У двері неголосно постукали.
– Заходь, – кинув Богун похмуро.
Низькі двері прочинилися, і в них, пригнувши голову, протиснувся Петро Шуляк – дебелий козарлюга, якого Федір знав багато років. Шуляк з родиною, як і кілька десятків інших козаків, проживав на хуторі пана хорунжого як підсусідок.
– Що там ще? – запитав його Федір.
– Ляхи, пане хорунжий, точно вони!
– Тихо, не грими, дитину розбудиш.
Шуляк кинув погляд на ліжко, де спав малий, і продовжив пошепки:
– З-під Хотина вони йшли, як і ми, напевне.
– Напевне! Перекололи всіх, бісові діти, а «язика» залишити розуму недостало… А раптом поряд ще більша ватага?
Шуляк у відповідь лише розвів руками:
– Винні, пане хорунжий, не второпали… Але точно ляхи! Католики вони, а в одного лист до якоїсь панянки, польською писаний.
Богун випустив хмарку сизого диму.
– Іч ти! Ласі ж жовніри пана круля чужого майна пограбувати… Що скажеш?
– А те й скажу! Гірше агарян, помилуй Господи! Що вже в Хотині за них потерпіли, а вони ось із нами як.
– На біса! Хапнули шилом патоки, і буде з них. Як Омелько?
– Марить. Гарячка в нього. Куля груди пробила, але, слава Йсу, неглибоко, напевно, ребра затримали. Дід уже й дістав.
– Що дід каже, житиме?
– Дід як дід. Каже: на все Божа воля.
– Правду каже… Знайшли чого?
Петро знизав плечима.
– Так-сяк. Коней у лісі піймали трійко, п'ять мушкетів, пістолів десяток, шаблі. Ще грошей півкопи сріблом, жупани.
– Не густо пани-ляхи в Османа здобиччю розжилися, недурно своїх грабують. Воно, зрештою, і безпечніше, ніж на турецькі гармати ходити, – Богун змахнув до Шуляка рукою. – Добре, йди. Скажи там Мирону – всім по добрячому кухлю оковитої, виставити варту, решті спати. Ранком розберемося.
– Дякую, – ледь хитнув козак головою і вийшов.
Тиша. Горпина вже не схлипує, тільки ледь чутно зітхає. Потріскують на ослоні кілька свічок у шандалі, та десь у стіні шкряботить шашіль. Федір похмуро дивився на танцюючі смужки полум'я і пригадував недавні події.
Лише тиждень тому повернувся він з козаками на хутір з-під Хотина. їхав, минаючи спалені татарами села, хутори та містечка, і не знав, чи застане Горпину із сином живими й здоровими, чи може змели татарове і його хутір із земної поверхні. Не змели. Дякувати Всевишньому, вберіг. Майже місяць орди Кантеміра-мурзи, який прийшов спільно з кримським ханом Джанібек-Ґераєм і імператором Оттоманської Порти Османом II воювати Річ Посполиту, плюндрували Поділля. Кров'ю обливалися серця брацлавських козаків, коли вони бачили чорні дими в далеких тилах турецького війська. Зубами скреготіли, чуючи стогін тисяч невільників з татарського коша. Ще міцніше стискали в руках зброю і били ворога. Не один десяток лютих атак розбився до окопу козацького табору, як розбивається штормова хвиля до прибережних скель. Витримали. Уберіг Бог від навали, яку Туреччина готувала з наміром остаточно захопити під свій контроль усю Річ Посполиту. І тепер лиш одного не міг зрозуміти сотенний хорунжий Реєстрового його Королівської Милості козацького війська, шляхтич Федір Богун: куди ж дивляться рейментарі[5] кварцяного війська,[6] коли їхні жовніри, немов розбійники, грабують та вбивають королівських підданих. Урешті, самого Богуна, як і решту мешканців хутора, сьогодні врятувало лише те, що всі вони, за звичаєм, зібралися у світлиці на вечерю.
І зброю козаки із собою мали. Інакше б… Ворота вилетіли так зненацька, а за цим і стрілянина. Якби були на подвір'ї, постріляли б, неначе курчат…
– Тату, а король нам, українцям, теж володар, чи тільки ляхам? – раптом перервав думки Федора тоненький дитячий голосочок.
– Господи! Ти ще не спиш! – тільки й сплеснула руками Горпина.
Богун з несподіванки розкрив рота. Що його відповісти? Дитячі запитання інколи заганяють у куток наймудріших.
– Так, сину… Мабуть, і нам теж.
– А чому ж він не захищає нас, адже ти захищав його на війні?
– Король далеко, Іване, – Федір завжди називав сина по-до-рослому – Іваном, – а ми тут. Для тебе зараз я захист, а не король. Моя шабля, моє вірне око і мої козаки. Так було завжди на землі. Батько повинен захищати своїх дітей. А колись буде навпаки, і ти, дорослий та змужнілий, захищатимеш нас, твоїх батьків, старих і немічних. Не ми це вигадали, але так мусимо жити.
– Я бачив, як ти сьогодні вбив того жовніра.
– Убив. Щоб не дати йому вбити тебе, маму, близьких нам людей.
– А коли я виросту, то вбиватиму, щоб захистити тебе і неньку?
– На все Божа воля.
– Тоді чому король сам не вбивав турків, чому він посилав тебе?
– Ти ще малий, Іване, – Богун помовчав, здивований не по-дитячому серйозними запитаннями, і, щоб затягнути паузу, почав укотре розпалювати люльку.
– Знаєш, – мовив він за кілька хвилин, – не все, що є очевидним, люди обирають для себе за вірне… Особливо шляхта Речі Посполитої. Тому король, який безумовно вважає себе лицарем, полював під Львовом на зайців, у той час як козацтво, при чийому вигляді ясновельможні кривлять шляхетні вуста, прийняло на свої груди всі труднощі захисту вітчизни. Я теж уроджений шляхтич, але велика прірва лежить між нами, потомками старої української шляхти, і пихатим лядським панством. Тож я хочу, щоб ти запам'ятав раз і назавжди: всякчас можеш розраховувати на себе, майже завжди на брата або побратима, інколи на товариша. Але ніколи не вір жодному слову ляха! Ти йому палець даси, він тобі руку відкусить… Король з крулев'ятами завжди були нам ворогами, ними довіку й залишаться. Не раз уже за працю нашу військову, за службу козацьку червоним пивом нас напували. Ось і за цю війну, бачу, дяки не буде. Сагайдачний при смерті, а на решту старшини плювати вони хотіли… – Федір трохи помовчав і, раптово опам'ятавшись, докинув: – Та що це я? Спи!
5
Рейментар – командуючий реґіментоментом, тобто частиною війська.
6
Кварцяне військо – у XVII–XVIII сторіччях у Речі Посполитій наймане військо, яке утримувалось за чверть доходів з королівських маєтків.