День для прийдешнього

— Ви не помилилися, — подав голос академік.

— Так от, — Кошарний сяяв, — Сан Галло, цей гультяй, мандрівник, фантазер, будував римським папам і кардиналам палаци, споруджував розкішні палаццо флорентійським купцям і химерні замки ломбардським графам. Коли папа Юлій II вирішив будувати собор Петра в Римі, Сан Галло вважав, що тільки він з своєю невичерпною фантазією має право на це, і вимальовував папі такі проекти, що навіть старезні кардинали роззявляли роти. І що ж? Папа надав перевагу скромному, непоказному, математично-строгому проекту Браманте. До самої смерті Сан Галло не міг пробачити цього папі, він зневажливо називав Браманте «терпеливим сином убозтва». Але ми бачимо, що історична слушність була на боці скромного Браманте, а не крикуна Сан Галло. Я не хочу проводити історичних паралелей, але іноді не гріх згадати й історію. І, може, коли порівняти наші проекти не на папері, а уявити їх уже здійсненими, то тоді... Тоді те, що здається аж надто скромним, виявиться набагато доцільнішим за всі фейєрверки архітектурного новаторства. От усе, що я хотів сказати.

Кукулик похитав головою, стверджуючи слова Кошарного: «Молодець Антон! Антоне, он кобила тоне! Врятував кобилу. Єй-бо, врятував».

Знов запанувала мовчанка. Тиша в передгроззі?

Першим підскочив архітектурний юнак. Він крутився, мов стрілка компаса, він намагався зорієнтуватися, йому хотілося безпомилково вловити загальний настрій переважної більшості, але всі були такі збентежені, таке замішання читалося на обличчях, що він, так і не вирішивши, якого держатися берега вигукнув для профілактики нейтральну, але досить енергійну фразу:

— Я протестую!

— Дозвольте, — сердито промовив представник Держбуду. — Вам ні проти чого, власне, протестувати: Ви ж тут нічого не сказали певного. Як і товариш Бульший, наприклад.

— Я б попросив вас вибирати вислови, — образився Бульший. — Тобто як же це я не сказав, коли я, так би мовити, і особливо...

— От-от, — гірко зітхнув держбудівець, — так би мовити і особливо... Коли на те пішло, то й я... Що я сказав сьогодні? Про економічність «Космосу»? Так, не відмовлюся. І говорив це я щиро. Але ж якщо бути щирим до кінця, то «Сонце для всіх» більше припало мені до серця, ніж зроблений школярською лінійкою «Космос». Але я промовчав. Чому промовчав? Та, очевидно, тому, що товариш Кошарний цілий місяць переконував мене, тиснув на мене, впливав, якось непомітно, делікатно, через різні канали, аж до керівництва Держбуду. Як подумаєш тепер, то просто чортзна-що! Якийсь загальний гіпноз! Ми повинні вирішувати технічні й мистецькі ідеї, а доводиться займатися проблемами моральними та ще такими, які вже вирішені людством тисячі років тому. Бо що там не кажіть, а поняття порядності було відоме ще древнім. Товариш Кошарний тільки що виступив, я б сказав, цікаво. Але ж ми не чули від нього подібних слів тоді, коли йшло рецензування. Тепер у товариша Кошарного з’явилися хоч якісь доводи, а тоді було... просто інтриганство...

— Вибирайте вислови! — гукнув, не стримавшись, Кошарний.

— Я не звик вибирати. Звик називати речі своїми іменами. Я, знаєте, інженер, вічний прораб, як то кажуть, але не раб і ніколи ним не буду. Було тут якесь крутійство з вашого боку, товариш Кошарний? Було. Так і треба сказати. І більшість з нас попалася на гачок.

— Це просто... дуже... — пробелькотів Бульший, зовсім наляканий тим, як повернулася справа, а ще більше тим, що він теж дав себе обдурити і мимоволі ввів у оману своє начальство, і весь апарат, і...

— Не перебивайте! Матимете слово! — відмахнувся держбудівець. — Сан Галло, Браманте — все це звучить дуже пишно. Але ви скажіть мені інше. Скажіть, чому я — простий інженер — повинен вирішувати сьогодні замість будівельних моральні проблеми? Чому повинен ламати голову, з яких культівських часів виринув тут такий товаришок, як наш Кошарний? А я не хочу! Я будівельник, моє діло будувати! Але я чесний чоловік і звик діяти за принципом: кожен баран за свої роги відповідай! Ке договорив перед цим, промовчав, тепер не мовчу. Але ж хай і товариш Кошарний пояснить нам. Як це так вийшло? Я не вірю, що він діяв так тільки тому, що йому подобався «Космос». Чомусь мені здається, що справа тут не в проекті, а в авторові проекту. Хто він, товаришу Кошарний, звідки? З Спілки архітекторів там хтось чи з академії?

— Ви забули, що проекти під девізами, — нагадав Кошарний.

— Боюся, що вам відомі таємниці деяких девізів, — безжально промовив держбудівець.

— Я протестую! — підскочив Кошарний. — Вам ніхто не давав права...

— Ви й дали це право, хто перший став комбінувати? Оцьому проекту — така премія, а цьому — ніяка. Я підрахував тут для себе: виявляється, ви, навіть даючи на першу рецензію, вже казали рецензентові, що саме писати, бо, мовляв, більшість за цей проект! І це тоді, коли ще жоден член жюрі в очі не бачив проекту! Подумайте тільки, товариші! Що це за дії секретаря жюрі? Як їх назвати? Це просто ганебно! І якщо на те пішло, я можу сперечатися щодо вирішення тих чи інших архітектурних ідей, але встрявати в закулісні інтриги, виводити на чисту воду... Ну, вже пробачте! Я відмовляюся.

— Це найлегше, — відмовитися, — зауважив секретар міськкому.

— Але чому я повинен?

— А чому повинні товариші Брайко, Діжа?

— Ні, — держбудівець не знаходив слів для відповіді, — та, зрештою, я ж не втікаю звідси! Просто я не звик до такого...

— А хто тут звик?

«Все-таки я крикун, — думав тим часом Діжа, — тридцятилітній хлопчисько, тривіальний розмахувач руками. А Брайко — пророк. Який у нього розум! Як розгадав він усю цю багатоходову комбінацію! Ще й до Кукулика доберуться. Хід конем — Василеві Васильовичу шах. А ви ж думали! І все Брайчик. Гросмейстер! А якби не зацікавив він секретаря міськкому «Сонцем» і «Провесінню», побили б нас, як обрів. Ще й конкурс би Василь Васильович влаштував. «Брайко і Діжа не витримали конкурсу на заміщення посад таких-то і таких. Таємне голосування вченої ради теж не дало наслідків. Мені прикро, дорогі товариші, але я вимушений звільнити вас. Будівництво у нас велике, архітекторів треба багато, ви легко знайдете собі роботу».

Вони обидва знали, на що йдуть. Але один просто хотів продемонструвати свою зухвалу сміливість, а другий прагнув відстояти справедливість і корисну ідею. Таня, мабуть, догадувалася про «Космос» і хотіла сказати. Але вона занадто вже не любить Кошарного, вона б наговорила на нього, добре, що я не дав їй висловитися. Тепер у мене хоч совість чиста. Я не інтригував. Я не знав авторів і не знаю. Судив просто з самих проектів. Що цінніше, за те й стояв. І стоятиму завжди. Тільки треба розумніше, так, як Брайко. Бо переконання свої треба кидати в бої, але водночас слід подбати й про те, щоб їх не розбили без користі. І завжди знати, за що борешся.

Автори? Мені вони байдужі. Я не хочу їх знати. Хоч би «Космос» належав рідному батькові, однаково я б виступив проти. А за оте «Сонце» горою стоятиму, навіть якщо серед його авторів — отой... Як його? Пушкар?

А чи є він насправді? Може, це теж одна з комбінацій Кукулика? Може, й Вероніка мобілізована для певності? Та ні, не може бути! Пушкар десь є справді. Хіба тільки, що Кукулик його в зяті готує, і отой «Космос»... Ні, ні, поки я не побачу Пушкаря, я не повірю в його існування. Я суб’єктивний ідеаліст з цієї миті. Соліпсист! А чорт, я все-таки просто крикун! А Брайчик — ох і Брайчик же!»

Брайко повернувся з приймальні, неквапом пройшов на своє місце, маленький, акуратний, красивий, розумний, шкіра на жовнах у нього була напнута, мов у Ціцерона на старовинному барельєфі. За Брайком зайшла Таня. Поклала на стіл перед Кошарним стопку паперу. Що там ще? Діжа по-хлоп’ячому видовжив шию, зазирнув. Чистий папір. Чи вона гадає, що жюрі сидітиме тут до завтрього?

А Кукулик?

Він усе чув і нічого не чув. Якась суперечка. Поки що про Кошарного. Не вдалося Антонові реабілітуватися. Тоне кобила, тоне. Всі говорять про нього, як про мертвяка. Мовби його тут і нема. Перед ними вже не головний інженер Інституту житла, а просто моральна проблема, вірніше, аморальний вчинок, службовий злочин. А потім? Потім стануть так само говорити й про нього? Кошарний — холодна закуска. А на гаряче піде він. І тоді — все. А було ж... Ніколи не дозволяв він собі... Вже чого не дозволяв, того не дозволяв... Чесно йшов по життю. А тут рискнув і попався. І вже не викрутишся, не поможе нічого, бо ти ж просто дрібний злодюжка; тут ніхто не шукатиме виправдань, бо їх нема й не може бути; тут не прикриєшся високими ідеями, не станеш посилатися на ворожі провокації, на те, що чесного працівника товариша Кукулика злочинці намагалися втягнути до своєї підступної компанії, але прорахувалися...