День для прийдешнього

Вона кинулася до вікна: чи не гукне ще чоловіка? Ні, пізно. Тоді довго накручувала телефонний диск, остання цифра зіскакувала, нарешті в трубці клацнуло, почувся далекий дівочий голос:

— Говорять з квартири Василя Васильовича, — сказала дружина. — Попросіть його, як прийде на роботу, хай подзвонить додому. Дуже вас прошу. Заздалегідь вам вдячна.

А перед очима витанцьовувало криве, як гадючий слід, слово «тюрма». Ну звідки воно і чому саме сьогодні?

ВСЕ ПОЧИНАЄТЬСЯ З ТАНІ

Секретарка підстругувала останній олівець з тих, що стояли перед нею в нікельованому стаканчику. Секретарку звали Танею. Секретарці, тобто Тані, було двадцять років (у такому віці можна ще називати кількість років героїні без риску бути нечемним). Як усі наші столичні секретарки взірця 1962 року, Таня була коротко пострижена, мала на собі в’язану кофточку французької фірми «Мерсі» (так, так, на жаль, саме французької фірми «Мерсі», а не київської фабрики імені Рози Люксембург), чехословацькі (трохи легше!) туфлі на «шпильках» і спідничку, пошиту на київській (нарешті) фабриці імені Смирнова-Ласточкіна.

Як усі молоді дівчата, особливо ж секретарки, Таня була закохана. Але про це значно пізніше.

Сьогодні на долю Тані випала відповідальна роль. Зранку, ще до настання десятої години, вона мала обдзвонити всіх членів жюрі і нагадати, що рівно о десятій починається засідання, те вирішальне, так давно очікуване всіма засідання, на якому вирішиться доля конкурсу.

Рятівний дзвоник, що пролунав у кабінеті Дементія Хомича і не дав академікові дочитати загадково-загрозливого листа, якраз і був Таниним.

Після академіка Таня подзвонила до віце-президента Академії будівництву і архітектури Тетяни Василівни. Тієї вже не було вдома. Очевидно, йшла сюди. Тетяна Василівна любила ходити вранці пішки, мабуть, хотіла мати гарні ноги. Пізно, пізно!

До Діжі дзвонити ніяк: той жив на хуторі Нивки, де ще не було телефонів. Та хоч би він і мав телефон, Таня б йому не подзвонила.

Брайко? Він прийде точно о десятій без жодних нагадувань. Його Таня поважала за розум, але ставилася до Кукуликового заступника трохи зверхньо. Може, через його тихість, а може, тому, що маленькі чоловіки їй не пасували. Ах, маленький на зріст, але великої душі чоловік? Що ж, тим ліпше для нього.

Кошарного секретарка ненавиділа. Його звали Антон Кузьмич по паспорту, а він сам себе величав тільки Анатолієм. І вдома, і на роботі був завжди Анатолій Кузьмич. Щоправда, Кукулик звав його Антоном. Навіть якось при співробітниках сказав Кошарному:

— Що ж ти, брате, соромишся батьківського імені. Чехов он був Антон.

— Та я нічого, так якось вийшло, з фронту ще повелося, — спаленів Кошарний.

Таня вперто називала головного інженера Антоном.

Подзвонила Кошарному. Він сидів коло телефону, видно, зранку ждав дзвінків.

— Антон Кузьмич?

— Ну?

— Це Таня, доброго ранку.

— Ну?

— Я хотіла вам нагадати...

— Ну?

У неї так і крутилося на кінчику язика «Нагадати вам, що ви — хамлюга і свиня», але стерпіла, мовила спокійно далі:

— Що, як секретар жюрі, ви маєте бути за півгодини раніше.

— Не ваше діло.

— Мені звелів передати вам це Василь Васильович.

— Без вас з ним говорив.

— І ще дозвольте вам сказати, що я в захопленні від вашої люб’язності! — випалила все-таки Таня і клацнула трубкою.

Боятися? Вона нікого не боялася. Знала, що вродлива, володіла тією дозою природного розуму, яка не дає молодій дівчині загинути, плюс до того ще мала десятилітку, що вже ставило Дівчину майже в цілковиту незалежність від усіляких кошарних-свинарних.

В інституті житла Таня опинилася зовсім несподівано для самої себе. Після десятирічки влаштувалася на річні курси геодезистів, мала вже їхати кудись у Донбас в експедицію, коли раптом її побачив Кукулик і запропонував іти до нього секретаркою. Перед нею стояло питання: Київ чи Донбас? Кукулика до уваги не брала, Київ — от що було найголовніше!

І хоч погано уявляла, що таке секретарка, і взагалі не могла молодим своїм розумом збагнути, а тим більше усправедливити існування такої категорії людей, як секретарка, однак дилему «Київ чи Донбас» треба було вирішувати, тому вона й опинилася за цим столом між двома оббитими рудим дерматином дверима, на одних з яких була табличка: «Директор», на других: «Головний інженер».

Перший день став для неї днем тортур. Він почався з настирливого дирчання якогось безглуздого електродзвоника під стелею, і те дирчання так знервувало Таню, що вона не стерпіла, відхилила двері до Кукулика і сказала:

— Слухайте, що це тут дзвенить? Працювати ж неможливо.

— Ну-ну, — зиркнув на неї з-під брів Кукулик. — Це мені починає подобатися. Не що дзвенить, а я дзвоню, викликаю вас.

Він натиснув своїм товстим пальцем кнопку в себе на столі, і дзвінок залився з новою силою.

— Що я вам — собака Павлова? — вибухнула Таня. — Не можете підійти до дверей і покликати, коли треба. З вашою комплекцією, до речі, дуже корисно якомога більше ходити.

Кукулик обстоював демократизм у всьому, йому сподобалася Танина атака, і він звелів зняти дзвінок.

В інституті житла Таня працювала вже рік. І якщо Кукулик вважав, що рік цей слід назвати роком Кошарного, то дівчина була впевнена, що то рік — її. Отже, рік Тані. Щоправда, не в усьому і не до кінця. Наприклад, цей Діжа. Тривіальний Іван, з безглуздим полтавським прізвищем. Колишній селюк. Народжений тільки для того, щоб псувати людям кров. Іван, Іван, сто, тисячу разів Іван — і кінець!

Таня застругала останній олівець, згорнула з столу в папірець стружки, взяла скляночку з олівцями (Кукулик любив різнокольорові олівці) і понесла в кабінет принципала.

Коли повернулася, в приймальні, на дивані для відвідувачів, простягнувши свої довгі ноги, сидів Діжа.

— Ви вже тут? — сердито сказала секретарка.

— Доброго ранку, Таню.

— Вам ніколи не стачає терпцю, прибігаєте за годину раніше.

— Боюся запізнитися, і тоді нікому буде псувати настрій начальству.

— Не задавайтеся.

— А хіба я вам мало зіпсував крові, Таню?

— Ви... ви просто варвар!

— Просто я реаліст. Знаю, що ви мене кохаєте...

— Не брешіть!

— Себто я брешу, що знаю, що ви мене кохаєте, чи брешу, що ви мене кохаєте?

— Просто брешете, й усе!

— Ага, отже, кохаєте. Але я вас, на жаль, ні.

— Я вас ненавиджу! — вигукнула Таня і побігла назад до кабінету Кукулика, хоч робити там їй було ну зовсім-зовсім нічого.

— А я вас — ні, — навздогін їй спокійно сказав Іван.

— Ви нездатні навіть ненавидіти, — долинуло з глибини кабінету.

— О-о, ви помиляєтесь, Таню, — підвівся Діжа з дивана, — я все можу. Тобто не все. Наприклад, я не вмію приховувати ні своїх почуттів, ні своїх думок.

— Вас погано виховували.

— Може, й погано. А втім, як на це глянути. Воно мовби й заважає собі самому іноді, але зате іншим полегшує життя.

У всякому випадку, ніхто не стане витрачати зайвини енергії на те, щоб розшифрувати природне явище, зване в просторіччі «Іван Діжа».

— Тот, кто постоянно ясен, тот, по-моему, просто глуп!

— Маяковський був хитрий. І добрий. Він сам володів тією граничною ясністю, від якої страждав, тому більше нікому не бажав такої долі. От і написав.

— Вам хочеться, щоб вас усі ненавиділи?

— А от я знаю людину, яка вас, Таню, ненавидить.

— Ну й що мені до того?

— Вона має пряме відношення до нашого інституту.

— Хай хоч найпряміше.

— І ви ніколи б не подумали.

— Може, ви станете мені переповідати київські плітки?

— Все. Мовчу. Зосереджую свої розумові здібності для прийдешньої прі, яка зветься «засідання жюрі».

Подзвонили з квартири Кукулика. Таня відповіла, потім, поклавши трубку, пройшлася перед Діжею, демонструючи свої ноги.

— І де вас таку міг викопати наш Василь Васильович? — дивлячись на неї з-під брів, весело промовив Іван.