День для прийдешнього

— Мухобій!

— А я винуватий, раз медицина так говорить. Я одну баришню колись знав — не терпіла слова «сякатися». А браслет за три місяці виліковує навіть тих, що вже посиніли від гіпертонії. Японці випадково дошнипалися. Помітили, що в районі магнітної аномалії нема жодного гіпертоніка. Помістили туди п’ятьох чи шістьох таких, що вже й дихати не могли, — і ті через півроку жінок поміняли! Тепер продукують браслети, аж гуде!

— То діставай, оки-доки!

— Все можна, аби тільки всі пили як слід. На вас дивиться людство! А горілка ще ціла, коньяк і не початий!

«Солдати, на вас дивиться весь світ!»

Мухобій зібрав усі склянки, повставляв їх одна в одну, у верхню налив наполовину горілки, взявся за нижню і, не підтримуючи цього гнучкого скляного стовпчика, наблизив склянку до губів.

— Операція «Бамбук», — проголосив урочисто. — Посвячення в лицарі дніпровської юшки.

Вставлені одна в одну склянки справді гнулися, мов химерний скляний бамбук під вітром. Мухобій довго ловив губами край верхньої склянки, нарешті впіймав, затис зубами, поволі став пити горілку, перехиляючись більше й більше назад, заломлюючи скляний бамбук на себе.

— Тепер молодого кадра, оки-доки! — заревів Жеребило. — Посвята в лицарство дніпровської юшки. Це тобі не проектики малювати, а діло робити. Ану, Мухобій!

— Я не питиму, — сказав Діжа.

— Но-но, — помахав пальцем Кукулик, — не гордись! Не годиться!

— Просто з мене досить. Напився й наївся.

— Юшку їдять, поки в казані дно видно буде, оки-доки, — пояснив Жеребило. — Це раз. А по-друге, в пляшках теж дно є, і його нам треба побачити. Держи «бамбука»!

— Сказано, не буду, — вже зло промовив Діжа. — Невже не ясно?

— Давай сюди, — взяв «бамбук» Кукулик, — ми старіші, ми дурніші, нас гордощі не заїдають.

Кошарний штовхнув Діжу ліктем і осудливо похитав головою. Іван удав, що не зрозумів його осуду.

— Чи не сподіваєтеся ви, товаришу Діжа, що ми пустимо нашу архітектуру на самоплив і зовсім не будемо нею керувати? — почув він голос Кукулика. Схопився з місця, почервонів від несподіваного гніву, вигукнув:

— Щоб керувати, треба знати те, чим керуєш, краще за всіх інших!

— Ви, здається, звинувачуєте Василя Васильовича в невігластві? — подав голос Кошарний.

— Кажу те, що чуєте!

* * *

Юшку доїдали ще пізно вночі. Залазили по шию в воду, щоб хоч трохи вийшов з голови хміль, знов видряпувалися на берег, допивали рештки Мухобоєвого припасу, виловлювали пальцями стручки перцю з саламуру, чавкали. Мухобій все поривався з своїм універсальним тостом:

— Щоб були ми товстими!

* * *

— Мені здається, тут не може бути двох думок, товариші, — сказав Кукулик.

— Передчасний висновок, Василю Васильовичу, — несподівано обізвався Брайко. — «Наша суперечка тільки-но починається.

— Наша? Суперечка? — аж вирячився той.

— Так... тобто я хотів сказати... Власне, я прошу пробачення, що запізнився з своїм відгуком, але так склалося... Ось, може, Антон Кузьмич буде такий ласкавий, щоб прочитати?..

— Ну, то ти б так і казав, — полагіднішав Кукулик. — Звичайно ж, Антон Кузьмич прочитає. Ти міг би дати відразу. Адже все ясно. Твою думку ми знаємо. Вона ніколи не розходиться з колективною думкою.

— Так, так... колективна думка... Прошу вас, Антоне Кузьмичу...

Кошарний взяв кілька списаних на машинці аркушиків, погладив шию. Так, коли б мав руки, мабуть, гладив би свою шию удав перед тим, як проковтнути кролика. Діжа нашорошився. Він не хотів бути кроликом.

— Стривайте, — сказав він, — але ж була пропозиція Дементія Хомича зачитати мою рецензію!

— Йдеться про більшість, — терпляче пояснив йому Кукулик. — Вислухаємо спершу все ж таки більшість однодумців, а опісля — розкольницьку меншість. Ви не ображаєтеся за жарт, Іване Артемовичу?

— Що ж, незгодні — це найчисленніша меншість на світі. З них, мабуть, і починається та невитлумачена річ, яку звуть «прогрес».

— Перемагає завжди більшість, Іване Артемовичу, — майже співчутливо мовив Кукулик. — Меншість завжди терпить у нас поразку, хоч би там зібралися найбільші крикуни в світі.

Діжа не хотів здаватися. Хоч бачив, що програє бій, все ж вигукнув:

— Не можна питання мистецтва вирішувати арифметичною більшістю!

Кошарний перебирав аркушики Брайкової рецензії і не знав, що йому робити.

— Читайте, читайте, Антоне Кузьмичу, — звелів Кукулик. — Бо товариш Діжа може ще подумати, ніби сьогодні не засідання жюрі, а його іменини і ми тільки й маємо клопоту, що вмовляти та переконувати його. Його, бачте, не може переконати головуючий. Для нього не авторитет відповідальний секретар жюрі. Його не влаштовує, що Дементій Хомич дав на проект «Сонце для всіх» негативний відзив...

Академік не втручався в суперечку. Сидів мовчки. У нього був жест — брати себе за брови вказівним і великим пальцями лівої руки. Жест цей він успадкував від батька і від діда, а ще далі — мабуть, від прадіда і прапрадіда, жести передаються з покоління в покоління, вони лишаються нам незмінні, як рух сонця по небу або шелест листя на деревах. Тільки означають вони не завжди те саме. У діда це було, коли той хотів приховати посмішку, хотів насупити брови, а вони не слухалися, не підкорялися, тоді він просто зсовував їх до перенісся пальцями. Батько клав пальці на брови, щоб підкреслити свій гнів, мати якомога загрозливіший вигляд. У нього самого цей жест означав розумове напруження, скупчення уваги на якійсь тяжкій до вирішення проблемі.

Певно, колись його пращур теж сидів отак у дикій гірській долині й думав, яку печеру вибрати собі для сховку.

Жести в людей не змінюються, але змінюється їхня суть. Стара форма наповнюється новим змістом. Як це: в старі міхи — нове вино. Тепер він збагнув: усе, що йшло від пращура, всі найтонші відтінки розмаїтої суті вміститися могли сьогодні в оцей його порух пальців, покладених на брови. Гнів? Так. Розумову скупченість? Цілком ймовірно. І радість теж? Може. Але на кого гнів? Може на себе. За кого радість? Може, за отого хлопчиська Діжу?

Все одно це було не те. Просто йому стало соромно, по-хлоп’ячому соромно, що впіймався в сильця, хитро розставлені Кошарним. Він пішов за отою міфічною більшістю, про яку тепер з таким апломбом говорив Кукулик і якої насправді тоді, коли академікові давали на рецензування проект невідомого таланту, ще не існувало, та й чи існує вона тепер? Може, якраз перед його очима, прикриваючись його авторитетом, Кукулик і Кошарний «організовують» більшість, яка чомусь їм вигідна.

Ах, як йому було соромно! Як незручно! Він хотів приховати незручність в отому штучному супленні брів. Волів би не чути нічого, не бути серед цих людей, не бачити цієї кімнати. Але не бути тут — означало потрапити в лабети до Ганни Сергіївни Косар-Косаревич. Чого, їй треба від нього? Яка від нього поміч? Що він може зробити?

Здалеку, мов крізь товщі води, долинув до нього Кукуликів голос: «Дементій Хомич дав на проект «Сонце для всіх» негативний відзив...» «Дзив... дзив... дзив...»

Його звали Дементій. Дементій по-латині означало «безумний». Чи то ж справджувалася, нарешті, суть його імені? Бо хіба ж не безумство вчинив він, відхиливши безумовно талановитий, надзвичайно талановитий проект? Він злякався анонімності автора? Навіщо дурити себе? Він злякався Кошарного! Побоявся опинитися серед меншості, йому не вистачило хоробрості, якою в достатку володіє Діжа. Чи сказав він за своє життя хоч раз такі слова, як той: «Незгодні — найчисленніша меншість на світі. З них часто починається прогрес». Бентежні слова! Він сам часто думав над цим, в цьому полягало і його переконання, але за все життя він так ніколи й не сформулював точно свого рішучого кредо, а Діжа, ще тільки починаючи свій творчий шлях, вже точно окреслив межі своєї життєвої поведінки. Що ж, ніколи не пізно стати на той шлях, на який ти завжди хотів стати.

Дементій Хомич прибрав руку з брів, глянув на Кукулика жовтуватими, як у старого яструба, очима і твердо сказав: